Мишей не ловлю, лапи вже дерев'яні,
І хвіст, як намоклий гніт.
Не розберу, коли вечір, коли світання,
Сліпий, як кріт.
Років п'ять уже не стрибав на дахи.
І на горищах не ночував.
Раз поліз на весілля і впав в лопухи –
Замакітрилась голова.
Общипалися вуса і звисли униз,
Не розчую, де сало, де мило.
Вже забув, коли риб'ячу голову гриз...
Все мені осточортіло.
Кіт зітхнув і відповз з сонячного квадрата,
Ліг і підпер сиву голову лапою.
— Припіка...
Мляво махнув на муху хвостом.
— Хазяїн мій... Із викрутасами.
Учитель. Вчить чомусь дітей у школі.
Буває, приводить їх цілими класами,
Віршики все чита... Про тополі.
Сам же над ними і зудить ночами,
По хаті снує, на гітарі бренькає.
Бува, що й виходить... Печально.
Та їм, бусурманам, усе те до хвеньки.
Вони із-за спини сміються в кулак,
На пальцях показують всякії штуки.
А він все чита, руками і сяк і так –
Навчає онуків.
Я його знаю отак, як ці лапи,
П'ятнадцять зим удвох позіхаємо.
Старий, як я, щербатий,
Уранці встає, присідає, сопе,
Тіло синюче, як холодець –
Зарядку робить. Або на велосипед...
І по вулиці із кінця в кінець.
Кіт тихо хихоче, поводить сивим вусом.
Перевернувся на чорний бік, почухав за вухом.
— Люде й коти вже на нього махнули рукою,
Нехай присіда раз учений.
Шкоди від того нема ніякої, тільки дише опісля як віл страшенно.
Всі сміються, мені ж наче й жаль,
Він, як і я, теж хвоста обтріпав.
Сам цілий вік, худющий, як паля,
Живе, називається, щоб ти пропав.
Та я б таки жив із ним, поки ще ,
Ми вже обоє старі і негодні,
Нам вже не в диво ніякі миші –
Яка там у немочі гордість.
Так він же, ти бач, що учистив,
На старість, сказать би, літ
Почав мною чоботи чистить,
Неначе я щітка йому, а не кіт.
Бере мене вранці за лапи
І давай по халявах ярить!
Як сам каже, до блиску лакового,
А на мені шерсть горить!
Поки чоботи собі одвахтює,
Я вже лежу без ніякого смислу,
А він перед дзеркалом ще й каверзує,
Та за штани себе смикає,
Як би колись відставний генерал,
Схотів помолодшати, сивий сучок.
Але ж я є кіт з повним правом,
А не йому козачок!
Полежу, хай сонце за грушу зайде,
Зберу свої речі й посуну.
Нехай собі іншого дурня знайде
За таку суму.
Кіт подивився в вікно, позіхнув,
Хвостом мляво поворухнув.
— Чи може не йти, хай вже чистить,
Все-таки тепло тут, чисто
І кашу, буває помаже.
Кіт сумно сів,
Білою лапою по чорному боці провів,
— Ох, і життя наше, собаче...
НЕ ВІРИТЬСЯ
В дівочих очах, небесами підсинених,
Я вранці впіймав свою юність.
Впіймати впіймав,
Але втримать не втримав.
ГОЛОВА
У мене заболіла голова,
І я її відніс в лікарню.
Там лікар голову обстукав,
Уважно вислухав,
І посмоктавши губу, мовив:
— Діло дрянь.
І тимчасово дав мені взамін конячу...
Тепер я почуваю себе краще.
І не болить,
І не свербить –
Одна біда:
Щоранку хочеться заржати.
БАЛАДА ПРО СОКИРУ
Лежала у дядька Юлая
Сокира під лавою.
А дядько лежав на печі.
МОНУМЕНТ
На широкій площі
Стояв монумент
На честь якогось історичного моменту.
Граки сідали на монумент,
Дурні дрались на постамент,
Але міцно стояв монумент,
До певного історичного моменту.
І раптом – зник монумент!
Рудіє лише постамент.
Сидить грак на постаменті...
До певного історичного моменту.
ЗОРЯ
Над ставом туман піднімається,
Рибалки темніють, як пні.
Хтось уже хлюпає, в три неба лається –
Годинник шукає на дні.
ОРИГІНАЛ
Я намалював звичайний огірок,
Наш,
Ніжинський.
Я малював його, проклятого, півдня!
Пастеллю,
Вуглем,
Аквареллю...
А в результаті мав
Щось надто вже далеке від оригіналу.
Тоді я посолив його
І з'їв.
Мораль, як небо ясне:
Коли оригінала
Не можна відтворити,
Ні зрозуміти –
То його можна з'їсти.
РИТОРИЧНЕ ЗАПИТАННЯ
Тарас Бульба важив дванадцять пудів.
І мій дід важив дванадцять пудів.
Тарас Бульба курив люльку.
І мій дід курив люльку.
Чому я не важу дванадцять пудів?
ПЕРЕПОЛОХ
Печальна картина,
Трагічна картина –
Автобус збив людину!
Міліціонер свище,
Швидка мчить,
Асфальт потріскався,
Натовп мовчить.
І раптом людина заворушилася.
Міліціонер – Ах!
Швидка – Ах!
Натовп – Ах!!
Сполошились.
А людина хитаючись встала
І пішла по слизькому гудрону,
Знову...
До гастроному.
В КІНОТЕАТРІ
Сидить поперед мене лис,
Поруч з лисом – лисина.
Війнуло осіннім лісом
І...
Узліссям.
ПІСНЯ ОПІВНОЧІ
Іде п'яненький дядько Гай,
Реве городами луна.
А в небі місяць, як медаль,
На всіх одна,
На всіх одна.
Вдома жона душею мліє,
Тихенько плаче край вікна.
А в небі місяць, як надія,
На всіх одна,
На всіх одна.
Дядько у вербах торопіє,
З дороги збився сатана!
А в небі місяць як сулія,
На всіх одна,
На всіх одна.
Мчить п'яний світ,
Штанами віє,
Пропах горілкою до дна.
А небі місяць як повія,
На всіх одна,
На всіх одна.
ОДВІЧНИЙ РУХ МАТЕРІЇ
Поїзд шалено мчить вперед!
Рейки шалено мчать назад!
А я сплю.
В СТОЛИЦЮ
Крапля роси на вишні проти сонця.
Підніс вишню до очей,
А в краплі все село перевернулось.
Здмухнув краплю,
Вишню з'їв.
А камінцем вистрілив у хвіртку.
ПОРАДА
На все дивитись треба просто:
Упала жінка – підведи,
Прийшла гроза – радій!
А ми, "знервовані добою":
— Гроза? Ооо, чорт, пропали всі надії...
— Упала жінка,
Я що – підйомний кран?!
Хай дивиться уважніше під ноги,
А не на етіх...на грузин.
Знайшлася мені жінка –
Тож продовольчий магазин!
На все дивитись треба просто:
Упала жінка – одвернись,
Але не лайся.
ТРАГЕДІЯ
Пересічностей квінтесенція,
Настояна на самоїдстві –
Суть "інтелігенція",
Що мнить себе українською.
ЖИТТЯ ВІЧНЕ
Із крана вода капає,
Та й капає,
Та й капає – ПРЕКРАСНО!
Виходить СВІТ не зупинився
Він тільки трохи розхворівся,
Зі мною вчора перепившись.
МІКРО
Життя не принесло мені ні слави, ані чину,
Лиш серце налило свинцем,
Та вигнуло дугою мені спину.
Не спина – місяця турецький серп.
ХХХ
Уміли руки щуку упіймати,
І дівчину уміли обійняти.
Тепер тілько згадують руки,
Ті солодкі науки.
ХХХ
Майже голі люди ходять містом!
Боже, що за чудеса?
— Несть чудес, мій сину, просто
Опустились небеса.
ХХХ
Походи — походи і полеж,
Та дивись, не помни одежу!
Якщо будеш живий, не помреш,
А жити один чорт, чи стоя чи лежа.
ХХХ
Жіноча врода тілько й має рацію
В цьому одуреному світ.
Вся ж решта – декорація,
Як волошки у житі.
ХХХ
Не плач, не зазіхай, не виривайся,
Побіля берега пливи.
Хоч і потонеш, не жахайся,
Вважай, що ти живий.
ХХХ
Лише сьогодні очі придивилися –
Пів Києва прикрашено рогами.
Звідки ж вас стілько розплодилося,
Отці сімейств, з пучком трави поміж ногами.
ХХХ
Весь світ уклали щільно, як паркет,
І почали безкольоровим лаком покривати.
А я дивлюсь та й думаю: який же шпінгалєт
На тім паркеті буде танцювати?
ХХХ
І молодість не вернеться і старість не приходить,
Сиджу на павутині і розмахую ногами.
Патлатий цап побіля мене ходить,
Під сраку буцає колючими рогами.
ХХХ
Горілки не пий, не кури, не хвилюйся,
Ніяких Кавказів і моря...
Милий мій, лікарю, досить — здаюся,
Здається, я помер.
ХХХ
Граки літають табунами,
Орел один шуга у верховітті.
Що, милий Боже, буде з нами,
Граками двадцять першого століття?..
АРИФМЕТИКА
Сорок років моїх
Сорок пісень моїх
Сорок мук моїх
Сорок помилок моїх
Сорок горілок моїх
Сорок шляхів моїх
Сорок згуб моїх
Сорок надій моїх
Сорок святих моїх.
6.
ДИВНИЙ СВІТЕ МІЙ
КОСІВСЬКИЙ БАЗАР
Етюд
Відсунув штору – серце тьохнуло:
На травах,
Ще на зелених травах!
Перший сніг.
В колодязя на зрубі,
І на гуцульці – яблуні.
(Яблученя з воляче око,
Залишилося зимувать на гілці).
На шворці для білизни
Сніг
(Я шворку пальцем шворгнув,
Як контрабасову струну,
І шворка знову стала сірою).
А біло!
А чисто!
А свіжо!
Як дихається перший сніг!
ХХХ
Так хочеться промовить всім:
— ДОБРИДЕНЬ.
Сказати ж маю кому –
Весь Косів
Рушив на базар по білому снігу,
По першому.
ХХХ
Вуйко та вуйна уперто женуть
Гладющу свиню по центральному плацу.
Плац білий.
Свиня біла.
А п'ятачок, як мак.
Та ратиці малісінькі,
Мов черевики на ногах дебелих молодиць.
А що за вуса у гуцула!
Не вуса – роги.
Закручені вгору,
А вуйка – невеличка
Й строката, мов сорока –
Свиню жене лозинкою.
Але свиня, то є свиня,
Вона то йде, то стане,
У кожну хвіртку заглядає,
Рилом риє
І виклика прокльони газд.
А вуйка кланяється –
— Прошу, прошу...
Старий гуцул мовчить,
Тільки свиню коліном турсає,
Щоб куди слід ішла.
ХХХ
Дівчатка табунцем пробігли,
Неначе снігурі з куща на кущ
Перелетіли.
Сліди дрібненькі на снігу,
На білому снігу,
На першому.
ХХХ
Поважний і старий інтелігент
Пішов
У довжелезному ( ще за Польщі)
Картатому пальті.
Він капелюха піднімав
Над кожним деревом,
Шляхетно кланявся і промовляв:
"Е... Слава Йсу".
Сам же собі й відповідав:
"Навіки слава".
І кожен раз ховав під капелюха
Із п'ять сніжин холодних,
Бо сніг, хоч знехотя та сіяв.
ХХХ
Навстріч потокові,
Загрозливі зигзаги виробляючи,
Ривками рухався
Непоказний і сірий, наче шпак,
П'яненький уже зранку чоловік,
З рухливим та подзьобаним обличчям.
Вся вулиця йому вузенькою була,
І він гуляв по ній,
Немов би вітер листя гнав.
Та він ішов.
Бувало зупинявся
І промовляв в широкий простір:
— Я вже забазарював,
Нехай мене дощ нахлющить!
Але я скажу вам – базарю ніц!
То є у Косові базарь, коли не гальби пива!
Хе,.. Єдна вовна!..
ХХХ
Потік строкатий
Плив і плив
До річища базару
І біла вулиця
Чорніла на очах.
ХХХ
А на парканах сірих – килими!
Пожежа на парканах!
Пеньки втемнілі
Біля станків усохлих килимарниць
Сіяють в відблисках пожежі,
Немов старі ікони перед свічками.
Всі вони винесли й розіп'яли
На дошках тих – Карпати.
І кожна хоче скорше збути.
Тупцюють,
І припрошують,
І хвалять,
І кленуть,
Долонями сухими б'ють
По вогкій ще ворсі.
Та білий зранку сніг
Трамбують.
Померзли...
ХХХ
Якийсь заїжджий пижик
Підплив до сірого паркану:
-Сколько стоіт ето?
Товстенним пальцем в ліжник ткнув.
— Та сто п'єтнадцять, прошу...
Несміливо схилилась.
А пижик вже відплив,
Біліючи од снігу.
ХХХ
-Що пані просять за це лахміття?
— Сором вам, пане, так казати,
То кожушок є люкс!
— А чому він тєжкий, як та гора?
— Бо то є кожушок – не парасоля, прошу.
— А мишами чого ж смердить?
— Пан взяв мене на глузи.
Ідіть собі, глузуйте у кав'ярні...
Отак поговорили
Старенька і старий,
Але ще моцний пан
З блискучими халявами наващених чобіт.
ХХХ
А там, ген,
Під ворітьми
В старого різб'яра,
Із дерева нарізані,
Оздоблені чарки.
Усякі:
Малі, великі і середні,
Товсті, тонкі й пузаті,
Зелені, сині і червоні –
Мов зграйка канарейок на столі.
Старий різб'яр
По них вистукує ложками.
І чарки тихо дзвонять,
Та радують базар.
До діда жінка підійшла
Ще й молода,
Червонощока.
Лукаво оком блиснула
І стала вибирати:
— Та ся вже надто замала.
— То ви там ту візьміть.
— Ого! Та мій її як видме, тутко й спать,
А я ж нащо?
Пожартувала та й пішла.
А дід вистукує ложками.
ХХХ
Вгамовується, тихіє
Вир базару.
Стомились люди, розбрелись.
Хто до хатів,
Хто до кав'ярні...
Сніг припорошує сліди,
Та бруд.
Та вітер виміта з-під лушпиння соняхове...
НАДІЙКА
Щаслива посмішка
ЗВІДКИ ВОНО ВСЕ ?
Синіє десь посеред Чернігівщини зелене і веселе село Щаснівка.
І живе в тому веселому селі мала дівчинка Надійка.
Є у Надійки білий дім –
Біла казка з сонячними вікнами.
Є у Надійки високий татко,
Він цілий рік пахне трактором,
Навіть ложка таткова пахне.
Є у Надійки мама
З дзвінкими піснями
І сердитими руками,
І бабуся є.
Бабусі вже сто років,
Усі слова вона забула,
Тільки троє не забула: "не можна, дитино".
І Полкан є.
Рудий і великий, як вовк.
Він краде Надійчині кукли
І цілий день носить по двору,
А Надійку б'є лапою!
І є в Надійки цілий світ – Щаснівка.
А в Щаснівці є все своє!
Клени,
Вишні!
І тополі.
Бджоли,
Козенята
І голуби.
Яблука
І мед.
І ходить в тому дивному й зеленому світі
Маленька дівчинка Надійка,
Як у своїй хаті.
Розмовляє зі Світом і сміється,
Гнівається і дивує.
ВУЛИЦЯ ПОСМІХНУЛАСЬ
У неділю сонячним ранком
Все село одягло білі сорочки,
І хати одягли, і хліви.
І навіть кіт поплював на м'яку лапу
І вмився на ґанку.
Все село вирушило на базар.
І Надійка
Вирушила.
З відерцем.
(Поза хатами,
Щоб мама не відбазарювала).
РИБАЛКИ
Пішла Надійка з татком на ставок.
У тата вудки.
У Надійки відерце.
Закинув татко вудки і сів.
І Надійка сіла.