Його й досі так усі, звали, хоча життя встигло вже околотити Івана Марковича так нещадно, що од задерикуватості лишився хіба що кирпатий ніс. Та пощерблені роками згадки...
Кожен знав, що на станції завжди можна було знайти притулок і співчуття. Там його й знаходив кожен. Хоч уранці приходь, хоч середночі – Маркес дверей не защепне. Бо й сам, заради чарки і веселої розмови, ладен погасити всі електростанції воднораз.
...Немов розмірковуючи, Антін повернув до станції. Пройшов трохи і зупинився. Вагався. Не відчував у собі особливого бажання зустрічатися в Іваном. /Вони й не зустрічались майже ніколи, хоча жили через вулицю/. Сівер відверто зневажав усіх Маркесів загалом. Не міг пробачити їм неповаги до власного імені, за роки розтриньканого на життєвих плазах.
І мовчки бунтарив, спалюючи кров презирством. Та згасаючими надіями...
Електростанція стояла посеред широкого вигону, на хвилиполі. Довкола було порожньо й сумно. І вітри продували станцію наскрізь. Кілька бочок з-під пального розкотилися там і сям, брудні патьоки на снігу, купи піску та битої цегли. Велике присадкувате приміщення станції, на скору руку стулене колись з ракушичника, світилося всіма своїми вікнами.
Через верхню шибу одного з вікон виведена була чорна труба.
Коли двигун працював, з труби аж до шляху випухкував важкий темносірий дим, шиби деренчали, і все приміщення дрижало и підстрибувало, наче жінка на коні.
Маркес працював на станції з першого дня. Днював тут і ночував. Дома було йому одиноко й нудно: жінка цілий день на фермі коло телят, дітей не надбали. А на станцію завжди хтось забіжить покурити, почути нову побрехеньку, чи й самому збрехати. Маркеса, до того ж, можна було послати за цигарками, за пляшкою, або за огірками до сусід.
Щоправда, ночами сумно одному. Зимові ночі довгі, холодні, з вітрами, що свищуть у всі щілини і стогнуть до ранку в намерзлих дротах. З вітрами і думами, як ті вітри...
Та Іван і ночі перехитрив. Нидіючи в самотині, знайшов чим забадурити себе. Він почав згадувати... життя своє, молодість почав згадувати. Нескаламучена пам'ять розгортала перед очима картини яскраві, бурливі, потолочені війною, переплутані дорогами і освічені коханням. Спогади поступово розгорталися, як безкінечні напівзабуті фільми, якими він все більше захоплювався, іноді забуваючи про кого вони і по-дитячому дивуючись.
Маркес перетворив спогади свої на ритуал, на вечірню молитву. Він тілько в перші дні пожадливо хапав їх, як перезрілі яблука, нетерпляче надкушуючи кожне. 3 часом схаменувся – відчув, що знову може залишитися наодинці з двигуном у чотирьох закіптюжених стінах. Тоді й купив собі в культмазі дешевенького блокнота. Довгими ночами доскіпливо й ретельно вписував туди все, що траплялося в його житті цікавого й помітного. А згадати було що – не завжди Маркеса можна було посилати за цигарками...
Записував тілько радісні події. Гіркого – не записував воно й так ночами суглоби викручувало. А потім усе підраховував. Виходило, що спогадів йому вистачить зим на шість, якщо через дві ночі згадувати щось одне. А коли через три ночі...
"Хватить і шести...
Голова уже, як покинутий улій."
Сьогодні саме й була така ніч.
Іван готувався до неї ще за дня. Навіть підлогу, чорну й масну од мазуту, підмів і де-не-де піском притрусив. Столика заслав свіжою газетою. Руки помив. Сів. Розгорнув замацаного пальцями блокнота і тричі підкреслив нігтем потрібний день:
"23.9.44г.
Як додому заскочив послі ранєнія. Не забуть про концерт. А ще про ставок."
Повісив шапку на гвіздок.
Світліло дрібне обличчя.
Світліли руді стіни з ракушичника.
Потім вони й зовсім кудись зникли.
І Маркес зник.
ІВАНІВ СПОГАД
Молоденький лейтенант Іван Скитка йшов центральною вулицею Щаснівки, сошею, як усі її називали. Виблискував орденами, виблискував посмішкою, підтягнутий, стрункий і рипучий, як нові офіцерські чоботи. Трохи випив, і від того хотілося летіти над сошею.
Дотлівала бабиним літом рання осінь сорок четвертого.
Пливло біле павутиння над переможеним селом.
Пливло і чіплялося за душі, мов за обвуглені димарі.
Надіями чіплялося.
І чисто тремтіло на сонці...
Іван заскочив на день додому після поранення / плигнув з поїзда, не втерпів/. Зупинився в тітки – мати померла ще до війни од "брюшного тифу" /запам'ятав навік слова лікаря/. А батько воював десь, а мо' вже й одвоював.
Сходив і на своє дворище. Посидів під шовковицею. Обгурилось усе за війну, нехворощу поросло – гуготить, як ліс, хоч вовків ганяй. Хата згоріла, а ворота залишились.
І хлівець. Пішло димом батьківське гніздо. Без вороття.
Самосійний сонях виріс серед двору прямо на стежці. Та й стежка споришем заплелась, її вже й не помітиш. Криниця дошками захрещена. На дошках написано: " і ".
Іван повідривав дошки, зашкурив їх у нехворощ. Витяг води, вмився. Підійшов до соняшника, задрав обважнілу його шапку, змів долонею рудуватий цвіт з крупного насіння. Хотів був зірвати, але пожалів чомусь. Відпустив. І сонях довго вдячно кивав Іванові вухатою головою. Поки и не заспокоївся. Перед очима чорніли крупні зерна, в круглій шапці.
"Як автоматний" диск..."
...Лейтенант жваво марширував до колгоспної майстерні, що тимчасово правила й за клуб. Хтось переказав, що артисти приїхали, чи з Ніжина, чи з Чернігова. На підводах.
Людей зібралось чимало. І війна і нужда, а зійшлися – скучили за чорні роки окупації. Топталися біля входу, мов якась недобита армія – одягнені в що ти хоч: німецьке, своє,
італійське, мадьярське, американське... І додому не йшли і не заходили – дорого.
У дверях стояв високий худий чоловік в благенькому сірому, але старанно випрасованому костюмі. Всім ув очі впала яскрава краватка. І капелюх. І бліде виголене обличчя, байдуже і стомлене. Він дивився на людей. І мовчав.
Зате його помічник, невеличкий, круглий, з акордеоном на грудях, був нестримний і балакучий, як циган на ярмарку.
Він усе встигав: і марші награвав, і припрошував, і квитки пропонував.
Іван рішуче пройшов через натовп і, захеканий, блідий, став перед акордеоністом.
— Почім квитки?!
Акордеоніст віртуозним жестом вихопив з чималої паки синенького папірця, простягнув лейтенантові:
— Героям – фронтовикам наше шанування! Прошу.
— А їм? – кивнув головою на селян.
— Їм? – Акордеоніст перебіг пальцями по клавішах, зітхнув: — їм, десять.
— З кого дереш, шкура?1
Акордеоніст м'яко і сумно посміхнувся:
— Мистецтво повинне їсти, товарищу герой...
— Відчиняй двері!
— Цього не можна.
— Відчиняй! – вихопив Іван пістолет.
Відштовхнув переляканого акордеоніста і сам розчинив навстежей обидві половинки.
— Заходь, земляки! Війна все спише!
Він картинно височів на ганку перед мовчазним натовпом, натхненний, гарячий, з пістолетом в руці. Горіли на сонці медалі, горів рудуватий чуб з-під пілотки.
Але.. Ніхто з натовпу не пішов до дверей. Чи окупація ще давалася взнаки, чи одвічна цнотливість селянської душі стримувала. Іван розгубився, почуваючи себе останнім ідіотом з грізним своїм пістолетом.
— Заходьте... Чого ж ви?
Ніхто не рушив з місця.
Нараз із дверей вийшов високий худий чоловік в капелюсі, легенько, ніби вибачаючись, відсторонив лейтенанта і сказав тихо, але виразно, щоб усім було чути:
— Заходьте, люди. Квитків не треба. – Повернувся до акордеоніста:
— Борю, ідіть геть.
Івана жаром обсипало від тих слів. Не памʼятав, як плигнув з ганку, як перебіг натовп. Ні на який концерт но пішов, звичайно. Назбирав цілу ватагу допризивників та інвалідів, що поверталися з фронту і поки що не знали до чого братися, і повів усіх до крамниці. Там їх і ніч застала.
Потім кагалом ходили вулицями, співали, стріляли, горланили і наводили жах на все село. Іван ніби крізь сон пам'ятав, що його водили кудись женитися...
Прокинувся на березі ставу. Розплющив очі і довго не міг збагнути, де він і що з ним. Спочатку здалося, ніби знову поранений / голова розколювалась/. На березі було прохолодно и сиро. Гасли зорі в холодному осінньому небі.
Поруч хтось зітхнув. Іван аж дрогнув. Обернувся – біля нього в благенькому білому платтячку сиділа дівчина. Трусилася од світанкової свіжості. Помітила, що Іван, нарешті, прокинувся – зраділа! Схилилась над ним, прошепотіла:
— Очуняв, Ваню?.. Ой, ти так у сні лаявся! Командував...
Іван дико поводив очима, не осмілювався підвести їх і глянути на дівчину. Було до болю соромно. Він навіть не знав її імені, чия вона, звідки? Помітив, що ноги в дівчини оголені вище колін, а вона не дуже й крилася. Плаття на грудях було розстебнуте, чи розірване. А під ним і сорочки не видно.
Гарячково шарив по кишенях, цигарок шукав – нічого не було, розкурив з хлопцями за ніч. В голові шугало и макітрилось. Згадав щось, ухопився за пояс – пістолет був на місці.
Дівчина торкнула його за рукав:
— Медаль ось... Одірвалась. Я знайшла... Ти коло лавки бився...
Присунулась ближче, поклала ноги Іванові на коліна.
Босі. Стоптані черевички валялися поруч на траві. Ноги були вологі од роси, холодні.
— Ти... такий сильний! Я й не знала... З виду непоказний. А лютий! ..
Пригорнулася.
— Холодно...
Іван, не підводячи очей, обережно відсторонив дівчину.
Піднявся. Розстебнув пояс, швидко роздягнувся і, розігнавшись, плигнув з високого берега. Вода обпікла.
Довго плавав, не наважуючись вийти на берег. З полегкістю відчував, як голова потроху прояснюється, але від того було ще більш соромно – яскравіше спалахували спогади минулої ночі.
Дівчина знічено сиділа на березі.
Cвітало.
Над селом стіна піднімалась.
Десь собака завалував.
Іван одягнувся. Розчесав мокрого чуба, звичним жестом. Обсмикнув гімнастерку ззаду. І лише тепер зважився подивитись на дівчину. Вона теж підвелась, намацала ногами черевички, вступила. Трохи нижча за нього, лице бліде від безсонної ночі. Платтячко куце й тіснувате, давно з нього виросла. Несхожа на щаснівських дівчат.
"А може за війну повиростали?
Хіба тепер розбереш..."
Ніяково підступив до дівчини:
— П'яний я був учора, як гад... Сердишся?
Дівчина зраділа, що він хоч обізвався, засяяла вологими очима. Заперечливо похитала головою.
А потім додала зовсім тихо:
— Я тепер ні на кого не гніваю...
І ув очі йому глянула. І стільки болю німо кричало в тому погляді, що Іванові дух перехопило.