Що не кажи, а він людина солідна.
Ґудзики пришивав у конторі, — вдома попередив, що затримається на профспілкових зборах. Співробітники порозходилися, тому й мав повну волю натішитися своєю оновленою оболонкою. Натягнув костюм, на голову — нового, сірого — в тон — капелюха, зазирнув у дзеркало і з радістю відзначив, що має надію завоювати симпатію коханої. Якщо життя було завжди скупеньке на радість для Вячеслава Івановича, то тепер воно, здається, вирішило воздати йому за все повного мірою.
На побачення він прийшов раніше, аби, боронь боже, не примусити Вітусю чекати. Поспішаючи сюди, зазирав у неосвітлені ще вітрини і знову переконувався, що вигляд має цілком пристойний і постать ще досить струнку, особливо коли випростатися і розгорнути плечі. Купив пучечок пахучих фіалок — віддасть їй, фіалки найблагородніші квіти. Притулився до стовпа і завмер.
Чекати довелося цілу годину. З одного боку, то й на краще — смеркає, але могло ж Вітусі щось перешкодити приїхати? А він же навіть сьогодні не встиг заскочити на пошту й запитати листа чи й телеграму. Який-бо він неуважний. Далі полізли в голову інші думки: може, їй просто не захотілося зустрічатись, передумала… Ні, то було б занадто жорстоко, адже він так готувався! Не може доля бути такою несправедливою.
І тут нарешті, серед інших людей, що зійшли з тролейбуса на цій зупинці, він побачив її. Впізнав миттю. Вона була така ж гарна, як і на фотографії, навіть краща, бо щоки пашіли рум'янцями, очі блищали й, головне, вона була жива. Озирнулася, запитливо поглянула на якогось молодого вродливого чоловіка, оминувши поглядом Вячеслава Івановича, що не зважився відразу одліпитися від стовпа й підійти до неї. Озирнулася знову, стенула плечима й нерішуче зробила кілька кроків по тротуару.
Тоді він, затиснувши усією силою волі своє серце, щоб не так калатало, а рукою маленький пучечок фіалок, виступив їй назустріч.
— Добрий вечір. Я вас давно чекаю…
Він панічно боявся виразу розчарування на її обличчі. Але вона щиро зраділа.
— Вячеслав Іванович? А я вже злякалася, що ви мене не діждалися. Я так замоталася… ніг не чую…
Вячеслав Іванович галантно торкнувся рукою капелюха й подав фіалки. Вона мило усміхнулася й подякувала.
— Ви кажете, що втомилися, Вікторіє Кіндратівно?
— Ой, не кажіть, стільки справ! І називайте мене просто Вікою.
— Вітою, — м'яко поправив Вячеслав Іванович. —Віта — то життя, так краще. То ходімо в парк, відпочинете.
Він просто тріумфував, що так добре все складається: приємне, невимушене знайомство, та ще є привід запросити Віту до парку. Ще й день послужливо поступався вечірнім сутінкам.
— Не можу, — замахала руками Вітуся, — Я не встигла пообідати і голодна, як вовк.
Такого повороту ситуації Вячеслав Іванович не чекав. Що робити? Запросити до себе додому абсолютно неможливо. Якби ж він знав, то взяв би оті, призначені їй на подарунок, півсотні й зараз помчав би до найближчого гастроному, накупив би чогось найсмачнішого, і вони б так романтично повечеряли в парку на затишній лаві. Але, крім дрібняків на проїзд, у кишені не було нічого.
Поки Вячеслав Іванович безпорадно борсався у думках, Вікторія підхопила його під руку й весело сказала:
— Я зупинилася в готелі "Москва", це тут близько. Там цілком пристойний ресторан, ми з вами пообідаємо, а точніше — повечеряємо.
І потягла Вячеслава Івановича за собою. Ноги йому підгиналися: хоча самому ніколи не доводилося водити даму в ресторан, з романів він надто добре знав, що розраховуватися в ресторані має мужчина, якщо не хоче себе зганьбити. А чим йому розраховуватися? Господи, за що?..
А кохана безтурботно щебетала про свої справи — за день вона багато встигла, так що взавтра зовсім вільна. Матимуть змогу і набалакатися, й піти в театр чи на концерт. До речі, що зараз новенького йде в театрі?
Вячеслав Іванович кілька разів заїкнувся, зсутулився і забуксував, бо ноги йому відмовили. Нарешті вона помітила його шоковий стан.
— Що з вами, Вячеславе Івановичу? Вам недобре?
— Ні, ні!.. — Він розігнувся і зважився признатися — іншої ж ради не мав, — що не розраховував сьогодні на ресторан, тому не має при собі потрібної суми. Якщо Вікторія… Вітонька погодиться зачекати, він зараз швиденько з'їздить додому по гроші… Нехай вона не ображається, але ж він не знав…
— Які дурниці, — весело розсміялася Вітуся. — Сьогодні плачу я, бо то ж моя вина, що не встигла вчасно попоїсти. А завтра, щоб не страждало ваше чоловіче самолюбство, будете платити ви. Ну ходімо швидше, бо сконаю голодною смертю.
Отже, поетичне побачення у тінистому парку розтануло, мов крихка сніжинка на вогні. Ресторан, безумовно, яскраво освітлений, там багато людей, можливо, й музика. Всі заздалегідь заготовлені, обдумані й ретельно підібрані красиві й душевні слова будуть там зовсім недоречні… І доведеться, — вжахнувся Вячеслав Іванович, — доведеться зняти капелюха, демаскувати лисину. А новий капелюх так прикрашав його помолоділе, чисто виголене обличчя…
Йому стиснуло скроні, задзвеніло у вухах. Мовчки, безпорадно він плентався за своєю коханою, котра все підганяла та підганяла його. Ах, навіщо він, старий дурень, так довго чекав її біля зупинки?! Ну, почекав би| для годиться, хвилин двадцять, та й пішов би собі. І все лишилося б по-старому. Чому така підступна доля?
В готелі Вітуся запропонувала спершу зайти до її номера: там вона скине плаща, він капелюха, та й руки помиють.
Вячеслав Іванович мляво підкорився, — ініціативу рішуче перехопила вона.
У номері, на одному з двох ліжок, відпочивала літня жінка. Вона підвелася і ввічливо відповіла на привітання. Вітуся познайомила їх, відрекомендувавши Вячеслава Івановича як "нашого доброго читача", а жінку— просто по імені та прізвищу, з чого можна було здогадатися, що ця сусідка була також із літературного кола.
Вітуся запросила й сусідку до ресторану, але та відмовилася, пославшися на втому. Вячеслав Іванович залюбки почекав би тут, у номері, поки кохана гамуватиме свій голод у тому клятому ресторані, тим паче, що сусідка була дуже приємна, але Вітуся нічого не хотіла слухати. Вячеслав Іванович з мукою зазирнув у дзеркало… ух, яке непристойно голе обличчя! Ні, не варто було нищити ні вуса, ні борідку — з ними він був значно показніший. Добре, хоч костюм мав майже новий вигляд.
В переповненому людьми ресторані Вітуся трималася вільно й незалежно. Замовила розкішну, на погляд Вячеслава Івановича, вечерю, запитала, що він питиме: вино чи горілку. Вячеслав Іванович не пив ні того, ні того, але не посмів признатися і сказав, що питиме те, що й вона. Кохана замовила горілку, не підозрюючи, яку травму нанесла чутливій, поетичній душі свого шанувальника. І все ж вона була така приваблива, така весела й симпатична, що це помітили й інші. Незабаром до них підскочив не надто молодий, але дженджуристий мужчина й запросив до танцю.
— Сподіваюсь, ваш батенько не заперечуватиме? — уїв Вячеслава Івановича цей покидьок, як його подумки обізвав бідолашний "батенько".
Вікторія не звернула уваги на ті слова й не спростувала припущення, що Вячеслав Іванович — батько, а просто пішла танцювати. Танцювала гарно й залюбки. А він? Він сидів у переповненій людьми і все ж самотній до жаху пустелі ресторану й відчував, як стискає йому не захищену новим капелюхом голову якась зла сила. Краще всього було б тихенько піти звідси, і все ж сидів, сам не знаючи чого. Щось явно негаразд коїлося з його бідною головою, на мить йому навіть здалося, що до столика підходить, сповнена справедливого гніву, втілення кари небесної, дружина. Та це було абсолютно неможливо, Ганна Миколаївна ніяк не могла опинитися в ресторані, це він твердо знав і рештками сили волі прогнав галюцинацію.
— Ну що це таке, ви ж нічого не їли й не пили! — дорікнула Вітуся, розраховуючися з офіціантом. Вячеславові Івановичу здалося, що на нього з глумом дивиться не лише офіціант, а й усі присутні. Ну, хвалити бога, ця ресторанна мука позаду, та й узагалі — все вже позаду, бо тепер він ніколи не зможе писати таких листів, як писав.
"Сподіваюсь, ваш батенько не заперечуватиме?" Хіба ж не смішно?
У тамбурі номера щось м'яке трапило йому під ногу. То був букетик фіалок, котрий вона неуважно впустила, була надто втомлена, щоб помітити таку дрібничку. Вячеслав Іванович нишком підняв зів'ялі, стоптані квіти й запхнув до кишені.
Літня сусідка ще не спала, читала книжку. Вона уважно і, здається, співчутливо поглянула на змученого Вячеслава Івановича. А він схопив капелюха й заходився прощатись.
— То куди ж ми завтра підемо? Куди ви мене поведете? — запитала Вітуся тоном капризної дитини, яка чекає на нові забавки.
— М-м-м… Бачите, завтра у мене дуже термінова робота… Я навіть не знаю, коли звільнюся… Даруйте…
— Як?! А ми ж із вами навіть не поговорили! Я хотіла прочитати вам дещо новеньке, навмисно прихопила, щоб почути вашу думку. Ви так тонко розумієтеся на літературі!
Вячеслав Іванович завагався. А може, не все ще втрачено?
Його бережно взяла за лікоть літня сусідка, — він саме стояв до неї спиною.
— Зачекайте, Вячеславе Івановичу… Хвилиночку…
Вона взяла маленькі ножиці, що лежали на тумбочці біля її ліжка, і почала щось відпорювати від задньої пілки його піджака.
— Що? Що там таке? — зацікавилася Вітуся.
— Та нічого особливого, — сусідка відпорола й, зім'явши, вкинула в попільничку якусь маленьку білу ганчірочку. Вячеслав Іванович нічого не зрозумів, а заінтригована Вітуся хутко схопила ту ганчірочку, розрівняла її і почала роздивлятись.
То була етикетка-номерок, котрий нашила на піджак мармурова приймальниця з хімчистки. Поспішаючи, він забув відпороти, а надягав костюм у конторі сам-один. І дивився на себе в дзеркало тільки спереду.
— То що це таке? — не вгавала кохана.
— То… з хімчистки… — ледве видушив із себе Вячеслав Іванович, гинучи від сорому. Тільки цього йому сьогодні бракувало.
— З хімчистки? А-а, з хімчистки. Але ж… це ви сьогодні цілий вечір так і ходили? І в ресторані… Добре, хоч не танцювали!
Вона впала на ліжко й залилася невтримним дзвінким реготом. Сміялася щиро, до сліз, зовсім не гадаючи принизити свого, вкрай знищеного, шанувальника, — просто була сміхотлива від природи.