Заждіть, зараз я сам все зроблю. — І швидко вийшов.
Повернувся з пінцетом, клеєм, свіжою марлею та ще якимись штуками. Сів на табуретці біля ліжка і спритно повитягав нитки зі шва. Далі, змастивши дезінфікуючим розчином зарослу рану, наклеїв зверху свіжу марлю.
— Ага, вам уже й милиці принесли. Давайте спробуємо на них стати.
Дарина Петрівна схопилася руками за металеву штангу над ліжком, підтяглася, сіла. Боярчук допоміг стати на підлогу, показав, як слід тримати милиці, як ставити ноги.
Боже ти мій, яким важким стало тіло, хоча вона й дуже схудла, однак з великим зусиллям перетягала його на неширокий крок! Мішок з піском. О6шкандибавши ліжко, задихалася і, мокра від поту, сіла.
— Нічо, нічо, молодець, — похвалив її Боярчук. —Незабаром ходитимете.
— На милицях?
— Поки на милицях. А що робити? Зараз ось зробимо вам рентген.
— Та хіба ж я додибаю?
— Поїдете на каталці. До речі, скажіть своїм, щоб принесли чогось м'якого — підшити до милиць: треба не натискати на них, бо іноді бувають парези рук.
— Що буває?
— Може паралізувати руку, а то й дві.
— Ось чого мені гостро бракувало! Все життя мріяла…
Увечері Боярчук віддав їй рентгенівський знімок, який Дарина Петрівна передала Максимом додому, щоб тут не відібрали. Навіщо він їм?
Замордувала не так операція, як безсоння. Незважаючи на снодійні, спати не щастило. І бабця будила, і на світанку брязкали відрами, прибираючи в палаті, санітарки. Мріяла про домівку, про свою тиху ізольовану кімнату — діти поряд, але за стіною. Там можна буде відіспатись, бо в лікарні сну не було й не буде.
І Дарина Петрівна почала проситися додому.
— Я вже потроху навчилася дибати на милицях, Тренуватимусь удома, але мушу виспатися: вже конаю, бо жодної ночі не спала. Та й нащо я тут займатиму місце, адже повен коридор лежачих хворих. Відпустіть, бога ради!
Відпустили.
Вдома Дарина Петрівна вперше побачила себе у дзеркалі на повний зріст. Тьху, стара шкапа на милицях… А споганіла як!
І все ж таки щастя — знову опинилася вдома, в тихій кімнаті на дев'ятому поверсі — ніхто не грюкає зверху, не трусить шмаття над балконом. А головне — ніхто не будить.
Нещаслива весна позаду. Тепер літо, і що далі, то певніше вона ходила на двох, а далі й на одній милиці. Навіть перестрибувала через неширокі канави. Лікарі, що дивилися рентгенівські знімки, казали, що операція зроблена "ювелірно". Правда, невідомо, чи приживеться "залізяка" — титановий цвях, яким Боярчук збив переламану кістку. Максим кілька разів привозив його додому, і вони раділи разом.
— Справи йдуть добре. Напевне, доведеться вам подарувати "залізяку". Але коли й станеться відторгнення — то вже не складна операція — витягати гвіздок. Тільки не поспішайте переходити на ціпок, — умовляв він Дарину Петрівну.
Все ж узимку вона стереглася виходити з дому, аби не послизнутися. З нетерплячкою чекала весни — тоді поїде в Ірпінь, а поки узялася до своєї улюбленої роботи. Скільки радощів мала з неї, не менше й муки. Тобто все йшло нормально. Нарешті діждалася весни.
"Запрягла" сина в його "Жигуля", прихопила друкарську машинку, початий рукопис — поїхала в дорогий серцю Ірпінь.
А через кілька днів почалися болі. Вони підступно посилювались, навіть коли лежала непорушно.
Відторгнення? Клятий організм не схотів миритися з чужорідним тілом? Коли б хоч до від'їзду, а то так лицемірно біль відступив, на ногу сміливо ставала, а зараз, з Ірпені, серед близьких за інтересами й уподобаннями людей, — немов ножем у спину…
Син забрав додому Дарину Петрівну, негайно зробили рентгенівський знімок, Максим помчав до Боярчука. Той глянув на рентген, нахмурився.
— Негайно в лікарню. Відторгнення.
Вона не знала, що цього разу Боярчук був лише асистентом, а оперував лікар вищий рангом — доцент. Відразу по операції доцент кудись подівся днів на три, а Дарині Петрівні стало дуже погано. Вночі вона почала марити, поскидала з тумбочки все, що на ній стояло, і все виривалася з якихось дротяних путів. Далі — то вже, видно, був білий день, відбився у пам'яті чийсь халат, і чужий голос промовив: "Пневмонія". Добре, що мала симпатичну сусідку, яка просиділа найпершу ніч над нею, тримаючи за плечі, бо безтямна Дарина Петрівна все рвалася зіскочити з високого ліжка. Адже вночі докликатися якусь "медицину"—то марне діло.
І знову й знову напливали з підсвідомості рядки давно забутих віршів, можливо, навіть власних. Нарешті опритомніла.
Над нею сиділа редактор Шура і плакала, дивлячись на бліду мов смерть Дарину Петрівну. Сусідка тим часом розповідала, як цілу ніч після операції тримала за плечі безтямну Дарину Петрівну, що все виривалася та кликала Максима та якогось Шуру. Ну, Максима вона знає, а хто такий Шура…
— Шура — то я. Невже ж нікого не можна було докликатися?
— Треба було іти шукати, а я боялася залишити Дарину Петрівну. А сусідка наша дуже міцно спить, не добудишся.
Цього разу Дарину Петрівну поклали в палату на трьох. Третя сусідка (хтозна, на що була хвора), щовечора ходила у хол дивитися телевізор, а вночі непробудно спала, хропучи, як добрий чолов'яга. Тільки в безтямі Дарина Петрівна її не чула. А далі почалися муки з безсонням. Тому вирішила за будь-яку ціну залишити лікарню. Хоча висока температура трималася, розгулялася й пневмонія, але тут, у лікарні, вона таки пропаде…
Нарешті з'явився доцент, сказав, що "нічого страшного, таке по операціях часто буває". І справді, стан хворої аж ніяк його не хвилював.
Що ж, коли "нічого страшного…"
На черговому обході Дарина Петрівна збила температуру до норми, зібралася на силі й сіла на ліжку. Коли до неї підійшов доцент (з почтом меншим, ніж у професора), вона рішуче сказала:
— Почуваю себе добре. Виписуйте.
Здається, доцент навіть зрадів і сказав, якщо вона наполягає, то її сьогодні випишуть.
Повернулася додому, а біль в нозі все дужче допікав. Розболілося вже й коліно, раніше воно ніколи не боліло. Запалення легенів вдалося досить швидко пригасити, а щоб пригасити ще й нудьгу, вона спробувала писати. Ні, поки не змогла. (Поки?) Морально (та й матеріально) підтримало видавництво — надіслало кілька книжечок для перекладу. Лежачи перекладала, а далі заходилася помаленьку "приручати" й друкарську машинку.
А нога розболювалася все дужче та дужче. Довідалася, що доцент мешкає зовсім близько, в цьому ж таки мікрорайоні понад Дніпром. Зробила новий рентгенівський знімок, закликала додому доцента. Видимо, йому зовсім не хотілося зустрічатися зі своєю пацієнткою, та Максим притягнув.
— Після видалення "залізяки" мені мало стати краще. То чому ж так різко погіршало? — допитувалася Дарина Петрівна. — Хіба ж то складна операція? А я трохи дуба не врізала. Чому?
Доцент не дуже виразно пояснив про якийсь новий трансплантант з кістки (господи, з чиєї?), до того ж той новий трансплантант зламався…
— Коли? Може, та кістка була зламана?
— Ні, то ви вже її поламали. Вам треба поїхати до санаторію.
— Куди? Вже зима підступає, а я ж сама нікуди не зможу поїхати. Ви мені порадьте, що маю вдома робити?
Доцент пом'явся і, повторивши знову: "Краще їдьте до санаторію", зник. Він артистично вмів зникати.
Якби ж то вона могла його наздогнати, то… То що? Ну наговорила б йому гірких слів, од того ні їй не полегшало б, ні його не присоромиш. Що він запхнув їй у стегно, замість титанового стрижня? Та хіба ж тепер дізнаєшся?
Скільки по тому було консультацій з травматологами! Один радив не навантажувати ногу, інший — навпаки, розробляти навантажуючи і не зважати на болі. Кого слухати? Врешті трапила до професора К. (бо ж у свого попереднього втратила віру). Той уважно розглянув пачку рентгенівських знімків і сердито сказав:
— Ви гадаєте, що коли вас так покалічили, то я можу вилікувати? На жаль…
— А що зі мною?
— Як то що? Асептичний некроз. При другій операції хірург наглухо перекрив трансплантантом голівку стегна, припинив доступ крові, — професор К. з бридливим виразом ткнув пальцем в рентгенівський знімок, — природно, що голівка відмерла. Хіба ви не бачите — наскрізь просвічується.
— Ми гадали, що то невдалий знімок.
— Операція невдала, а не знімок.
— І це вже не можна змінити?
— Зміни будуть, але на погіршення. Ви ж не погодитесь на третю операцію?
— А що дасть? Є якась гарантія?
— Ну, знаєте, я не чудотворець. Даруйте, що кажу вам правду, але ж ви по неї до мене приїхали?
Так… Якби доцент зіпсував якусь матеріальну цінність, то поніс би відповідальність. А скалічив людину… про яку відповідальність може бути мова?
Отоді Дарина Петрівна по-справжньому відчула свою старість і каліцтво.
І ще — безнадію.
* * *
Найгірше було, коли сусіди, вгледівши її, сплескували в долоні, з жалістю хитаючи головами, промовляли:
— Та коли ж ви нарешті покинете свої милиці? Скільки можна?
— Я їх покину скоро, коли покваплюся померти, але зачекаю, якщо ще довго проживу, — намагалася жартувати Дарина Петрівна, хоча в душі все клекотіло.
— Ой, бідолашна! Якою були, а якою стали!
В такі хвилини їй найдужче хотілося одного: врізати співчувальникові милицею по голові.
Настала третя весна. Т и с я ч а д е в' я т с о т в і с і м д е с я т ш о с т о г о р о к у.
Дарина Петрівна вирішила-таки поїхати в Ірпінь, нехай на милицях. Нестерпно стало дивитися на чотири стіни, вислуховувати зойкання та причитування сусідів. До того ж нарешті задумане — оповідання чи повість—почало підкорятися, принаймні їй так здалося. Добре, хоч голова та руки цілі. Та ще ліва нога — нею дехто міє вправно користуватися.
Отже, з дому — на всеньке літо! Але…
Але!
Вранці першого травня до материної кімнати зайшов збентежений Максим, з сумнівом поглянув на валізи.
— Мамо, ти слухала радіо?
— Так. Правда, не дуже уважно, може, щось і проґавила. Зараз починається святкова демонстрація. Ти боїшся, що ми не зможемо проїхати містом, поки вона не скінчиться?
— Ти певна, що буде демонстрація?
— Звісно. А що таке?
— На Чорнобильській атомній аварія.
— Коли?
— Здається, в ніч на двадцять шосте квітня. А ми ж нічого не знаємо…
— То за ці дні, напевне, вже все залагоджено. О, дивись, вже почалася святкова демонстрація!
Максим з надією поглянув на екран телевізора.
— Ну от бачиш? Все спокійно, люди веселі, уряд на трибуні… Отже, все гаразд, — заспокійливо мовила Дарина Петрівна.