Я копалась в собі, шукала, як можна все це покращити, слухала лекції, писала йому щоденник вдячності, але протитиріччя, які в нас виникали, вмить зʼїдали всі мої зусилля. Крок вперед, два назад, саме так це можна описати. Він хотів від мене легкості, вимагав її, але легкість нейтралізується очікуванням. І в той час, поки я будувала стратегію, як з ним жити, він збирав причини, щоб піти і не жаліти.
Вчора він приходив до дітей. Чорт забирай, найбільше, що мене дратує, після того, що як він вісім разів за останній рік мене кинув, це те, що досі намагається грати якісь ігри. Наприклад, вмикає мені пісні з дивним вмістом і натяками, а потім робить вигляд, що це збіг обставин. Він добре знає, що я завжди слухаю слова, але останнім часом я не така дурна і зробила свої висновки. Вчора я просто повернулась до нього і запитала, чому він це вмикає, було неочікувано, що я спитаю так прямо і відразу вимкнув.
А може це все приводи, які я сама собі вигадую?
Ні, не вигадую, він і справді грається зі мною, як кіт з мишею. Довго затримує погляд, намагається сісти поряд і навіть покласти на мене ноги, кидає якісь натяки, навіть помив у мене посуд. Я знаю, як він ненавидить мити посуд. Ну і звісно пісні. Дурнуваті російські пісні, які одночасно мене бісять і викликають сльози. Про що для мене ті сльози? Я довго думала про те, що і справді йому не додала: любові, прийняття, сексу. Завжди мала сумніви, чи він той єдиний. Чи можна бути з людиною, якщо сумніваєшся в ній? Але чому зараз я так чекаю кожного його жесту уваги? Чому кожен крок з його боку пробуджує в мене бажання поторгуватися з собою, на що ще я зможу закрити очі? Чому так і не сходила на жодне побачення з іншим?
Є щось між нами таке, що примушує мене щоразу плакати, коли думаю, що все закінчилось.
Іноді на мене находить така туга, але мені стає легше, коли я пригадую, що цей вибір зробив він, можливо, це перекладання відповідальності, але чому б і ні, він завжди хотів, щоб я більше цінувала його силу, тому будь ласка, неси це, ти мав силу волі перервати звʼязок, який робив нас обидвох недо один для одного, ти не згодився на синицю в руках, підштовхуючи нас обох до журавлів у небі, ти сміливий і сильний, якою я ніколи не була. Ти мій великий вчитель, який провів мене на стежку, на якій я згадала, що в мене є душа, що має уже відповіді на всі питання, що уже знає всі мої потреби і бажання і буде вести мене до тих досвідів, де я відчуватиму себе живою. Дякую тобі мій любий.
Щоб відпустити, мені потрібно було сильно розізлитися і я почала згадувати.
Тоді я зрозуміла, що злочинниця.
Я коїла злочини неодноразово, детально записуючи подробиці в свій щоденник.
Як гвалтувала, вбивала, зачиняла в найтемніших закутках душі свої почуття.
Виправдовуючи інших, я безперервно зраджувала собі, зраджувала свому праву на щастя.
Згадалась ситуація, коли син був маленький, я весь час була з ним або працювала і мені хотілось якось урізноманітнити коло спілкування. Завжди в нашій сімʼї було негласне правило: мої друзі – це наші з чоловіком друзі, його друзі, це лише його друзі. Одного разу, коли він сказав, що хоче піти погуляти з пацанами, я напросилася з ними, хоча потім про це пожаліла. Чоловіків весь час робив так, щоб я почувалась зайвою, наче я мала зрозуміти, що мені не місце в чоловічій компанії. Я дивилась за сином, йому було десь два, він вимагав багато уваги, тому приймати повноцінну участь в розмові мені не вдавалось, але я дуже хотіла якось вписатися в той вечір і була зацікавленою. Ми гуляли уже десь чотири години і коло одинадцятої малий захотів спати, я сказала про це чоловікові і він відповів, щоб я йшла додому. Малий був без коляски, він був втомлений і це означало, що потрібно буде його нести, я попросила піти з нами, але він відповів, що я знала на що йшла і що він не збирається переривати свій вечір.
Ми пішли з дитино, а він залишився. Не памʼятаю як так сталося і чому я йшла пішки, можливо, я забула попросити грошей на тролейбус чи просто я плакала і соромилась на цьому тролейбусі їхати, але я йшла вночі додому і несла сонну дитину на руках.
Я не пішла від нього цього разу, ми жили на квартирі в його вітчима і робили ремонт в моїй квартирі, але головне, я не була морально готова піти через таке. Не вважала це достатньою причиною. Ну він же не пʼє, не зраджує, і я довго шукала свою провину в цій ситуації і знаходила її. Я вдало присвоювала собі свою постійну тривожність та емоційність, вважаючи це своїми страшними негативними, які руйнують моє сімейне життя, відмовляючись визнавати, що це всього лише наслідки моєї нелюбові та неповаги до себе. Мені було дуже страшно втратити ці стосунки і я робила так, щоб мати змогу переконувати себе в тому, що такі ситуації— це нормально, але вони траплялись надто часто і призводили до того, що я втрачала до нього почуття, як до чоловіка і він це теж відчував.
Жінка повинна тримати баланс
Я лежу в кімнаті з видом на озеро та ліс, як на флезілінових фото шпалерах. Діти в школі, біля мене пляшка холодної газованої води. Я пропустила аквааеробіку, щоб встигнути записати свої думки. Люблю цей час, коли я можу щось відкласти, кудись не прийти, не взяти в чомусь участь і дозволити собі побачитись з самою собою. Це завжди якось солодко щемливо, приємніше, ніж коли ніхто тебе ніде не чекає. В мене є дві години, ні, уже півтори. Потім я заберу своїх дітей і решту дня ми проведемо разом. Я дуже жадна мама, мої діти ростуть так швидко, що я боюсь не встигнути насолодитись їхньою дитячою любов'ю і потребою мене, але часто, коли ми разом, я просто даю їм телефон.
Материнство — суть мого життя, ідея мого існування, одночасно мій найбільший стимул і найжорсткіший батіг. Спочатку я боялась не встигнути стати матір'ю. Знаєте цей вислів, що примушує деяких жінок покриватися холодним потом про годинник, що тікає? Так от його глухе тік так стало відлунювати в моєму тілі десь між горлом та животом десь у 12 років, після перших місячних. Я не знаю чому так, але я завжди боялась не народити. Від цього багато проблем в моєму житті.
А тепер я боюсь не встигнути набутись з ними маленькими. Безкінечна погоня за материнством заради материнства. І тут теж важко впіймати хвіст дракона. Він постійно вислизає, як і все моє життя.
Як життя тих, хто живе на землі мого племені, де зараз спалює все живе країна, яка багато років палила душі тих, хто вмів рибалити слово з океана вічності. Українське слово.
Але про це я не буду сьогодні писати. Я ще слабка, я ще не відчуваю снаги, не відчуваю морального права. Не знаю, як можна це робити.
Я відділилась від свого племені, коли зло почала палити мою землю, не готова була ризикувати і досі відчуваю докір сумління. Відчуваю втрату і біль. Відчуваю питання, що я можу зробити? І не відчуваю відповіді. Її нема. Бо я не маю нічого для суспільства, поки не закриті мої власні травми від війни всередині мене. І поки мою країну нещадно руйнують, вбивають воїнів, які зобовʼязані були стати на її захист, поки ракети летять в мирні будинки, де сплять діти, поки люди мріють про спокій та мир, я почуваюсь загубленою у власному житті, де фізично панує безпека, ситість, почуття провини та безсилля. В дитинстві в моїй сімʼї часто були скандали, істерики та розборки і це стало абсолютною нормою. Памʼятаю, в девʼяностих роках по домах ходили свідки Єгови з такими книжечками, де були зображені щасливі та усміхнені люди в раю. Ці задоволені обличчя лякали мене не менше концепції пекла, бо асоціювались з тотальною нудьгою. Для мене не було місця ні з чортами, ні з янголами, бо з одного боку лякали фізичні страждання, а з іншого страшне нерозуміння, як взагалі можна бути щасливим. Вічно. Довго. Цілий день.
З видом на прекрасне озеро я прожила з п'ятирічним Ільєю і восьмирічним Сашею три тижні. Велике панорамне вікно, балкон з розкладушкою та білим стільцем та зірками зверху, які заспокоювали в хвилини моєї вічної тривоги, кімната з великим ліжком, жовтим покривалом, письмовим столом, телевізором та настільною лампою, круглим обіднім столиком та чотирма різнокольоровими стільцями. Іноді я думаю, що колись мої діти з теплотою згадуватимуть цей час разом, але ніхто не знає, як буде. Те, що минуло, лишилось в минулому, важлива лише існуюча мить. Я дивлюсь в дзеркало на своє обличчя, своє сиве волосся, стрункі довгі ноги, на свої зморшки, на свої великі блакитні очі і загострене підборіддя і намагаюсь зрозуміти, чи красива, чи приваблива, що в мені такого є.
Зовнішність важлива, хто б там що не казав, вона повторює контури душі. Справа не в якихось стандартах, а саме в цій контуральній привабливості. Я дивлюсь на себе і хочу побачити свою душу і саме це примушує мене сумніватися. Всередині багато страху, він часто спить в красивих і затишних місцях, його заколисує голос моїх друзів та сміх дітей. Його будить тиша ночі, яка прорізує мій сон о третій чи другій, відкриває своє червоне велике оке і сідлає своїми довгими худими ногами моє горло. Примушує мене згадати, що все кінечне, все тлінне і нічого не має значення, крім прірви за твоїми плечима, яка готова в будь-який момент поглинути. Стільки розчарувань, як ти, мала в житті, має кожна людина, розчарування не особливі, кожен заслуговує на місце в романі, і , можливо, кожен його і має, стаючи головним чи другорядним персонажем автора, якого ніколи не прочитає. В такі моменти я хапаюсь за соломинки мого зв'язку з вищою силою і читаю молитви, хоча полегшення приходить рідко.
Я встаю і в темряві ходжу по квартирі, шукаючи пристанища, шукаю місце, де залишилось хоч трохи невидимого світла. Ніч лякає мене, з страхом думаю про час, коли я стану зовсім стара і мені потрібно буде засинати одній. Чому я думаю, що мені так почастить і я доживу до старості? Страшні картини альтернативного майбутнього змінюють одна одну, все сильніше і сильніше відчуваю сплетіння невидимих тонких ніг одноокого пана на моєму горлі. А що, як я ніколи не зможу по справжньому любити? А що, як ніхто не любитиме мене? А як не буде грошей? А якщо просплю на роботу? Якщо не зможу зреалізувти завдання моєї душі, не зможу принести користі, не зможу розкритися і ніхто мене по справжньому не побачить? А якщо війна триватиме ще довго, винищить ще сотні тисяч тих, хто говорить зі мною одною мовою? Я повинна робити більше, маю рятувати, маю світити, тільки так я зможу зреалізуватися, тільки так зможу врівноважити себе зі світом.