По школі я гуляю доти,
Аж поки талр йде з роботи.
Іде! Я рада кожен раз,
Так ніби гість іде до нас!
Люблю я дуже свого тата,
Без нього невесела хата.
Ну, тато перш цілує в щічку.
Тоді, як завжди, має звичку
Питати, що робили в класі,
Які вчинили баляндраси.
Чи й я у школі пустувала,
Чи може і в кутку стояла...
А наостанку ще по всьому
Питав, що задали додому.
Часом скажу: — Нічого, татку!
А він на те: — Чекай но, братку,
Пізнаю зараз по очах.
Отут мене хапає страх:
Якісь татуньо очі має,
Що зараз на брехні спіймає!
Але сьогодні вже, як згадано,
Як запитав, що нині задано,
Я крикнула йому щодуху:
— Нам задали зловити муху!
— Я, доню, маю двоє вух,
Але не чув іще ніколи,
Щоб задали ловити мух
У будь-якій путящій школі.
Ми муху маємо спіймати
І придивитись дуже пильно,
Чому вона дзижчить так сильно,
Які та муха має крильця,
Животик, повний, як барильце,
Все записати на папір.
Це правда, татку, ти повір!
І що ж? Татусь мені поміг.
Ми за малим не збились з ніг.
Зчинили в хаті завірюху,
Але таки впіймали муху!
17. ШКІЛЬНИЙ ПІКНІК
В нашій школі буде пікнік!
Всі ми підемо у сад!
Як на лихо, дощ у вікна
Стукотить два дні підряд.
Ще й вперед бюро погоди
Передбачило дощі...
Це чималі перешкоди:
Змокнуть квіти і кущі,
Будуть багна і калюжі —
Це було б погано дуже!
Я молилась вчора на ніч:
"Боже, змилуйся над нами,
Поможи нам, Мати Божа,
Щоб узавтра дощ не йшов,
Днина щоб була погожа
І трава, неначе шовк".
Помогла нам Божа Мати:
Стало всюди просихати...
Рано вранці сонце встало,
Дощ плаксивий геть прогнало!
Видно, що бюро погоди
З сонцем не дійшло до згоди!
Вранці я іду до школи,
Маму смикаю за поли:
— Дай мені в торбинку щось,
Щоб на пікніку здалось!
Мама дражниться: — Квасолі?
Хріну? Перцю? Бараболі?
— Можна трошки, а до того
Щось солодкого, смачного.
Не клади, матусю, перцю,
Бо недобре буде серцю.
Не клади також і хріну —
Буду чхати без упину.
Чи цукерок, чи грушок ...
— Знаю, знаю. Все в порядку —
Наставляй сюди мішок!
З школи ми по двоє в ряд
Вийшли всі на пікнік в сад.
Всі веселі, любі, гарні
І надиво солідарні —
У такім чудовім парку
Хто подумав би про сварку?
Хто сумний був — звеселів.
Хто мовчав — розговорився.
Хто сердитий — помирився.
Скільки сміху, скільки слів!
Стали грати в різні гри —
Сам, що хочеш, вибери:
Той у м'яч,
А той у "квач".
Гей, лови мене, не плач!
Навіть вчителька із нами,
Як маленька, грала в "квачик"
І зовсім не та неначе,
Що нам ставила "погано"
За незроблені задачі.
Міряючись силами,
Потомились, сіли ми.
Надоколо пахощі —
Час ділити ласощі:
Я тобі, а ти мені —
Ох, які вони смачні!
Їсться добре серед саду —
Все поїли без сліда!
Мають тут якусь принаду
Й хліб самий, сама вода!
На поганий апетит
Кращих ліків не знайти!
— Позбирайте всі папери!
Вже додому час —
Вже матусі до вечері
Виглядають нас...
Мали втіхи ми доволі!
Завтра стрінемось у школі.
18. ІСПИТ
Іспит близько! Дехто плаче...
Наполошнлнсь ледачі!
Їм так хочеться на іспит,
Як на щеплення від віспи!
Трохи я й сама боюся...
І тому в останні дні
Особливо пильно вчуся.
Помагають всі мені:
Тато, сівши біля мали,
Ставить той чи інший запит.
Мама в зошит підглядає,
Фізику перевіряє.
А бабуся в наші справи
Додає смачної страви,
Співчутливі робить міни:
— Треба їсти вітаміни!
З допомогою такою
Я набралася спокою.
В школі старші і малі
Загули, немов джмелі.
Декого бере дрижак,
Дехто дметься, як їжак...
Снились Грицеві вночі
Всі питання і задачі:
— Всі питання знаючи,
Не боюсь я.
— От побачим!
Лесь, поглянувши иа двері,
Нам сказав. — Я хитрий змалку!
Я на білому папері
Крейдою зробив шпаргалку,
Так, щоб вчитель не помітив!
Засміялись з того діти:
— Білим та по білому!
Як по воді вилами!..
Вчитель пише на таблиці
Двадцять п'ять важких питань.
Розгорілись маком лиця ...
— Хто там шепче? Перестань!
Не крутися, непосидо,
Та не списуй у сусіда!
Ось такі були питання:
ІЦо є сила притягання?
Звідки в нас береться сніг?
(Це найлегше з них усіх).
Чим нам цінні мікроскопи?
Головні міста Европи?
Враз спитався вчитель Тоні:
— Чом рябі твої долоні?
Йди мерщій та в умивальці
Добре вимий з милом пальці!
Вийшла Тоня, вмила руки,
Змила з них усі "науки",
Що чорнильним олівцем
Розписала, як узори.
І прийшлось кінець-кінцем
Їй писати без підпори...
Написали, хто як вмів.
Довелось чекати доти,
Доки через пару днів
Вчитель нам роздав роботи.
Написав найкраще Зенко —
Він живе від нас близенько.
Хоч сама я все завчила,
А зрівнятись з ним — несила!
Він цибатий; як лелека,
Мудрий — як бібліотека!
Стільки знає — мамо рідна!
Буде він ученим, видно.
А проте, сказати варто,
Він веселий і штукар,
Перший майстер він на жарти,
Ще й в футболі воротар.
Так чи так, моя робота
Не була в ряду останнім.
"Добре" з плюсом ... А за що то? —
Збилась я в однім питанні...
А за те вписала я ще
Власний віршик про зиму,
І здається, що найкраще
Те сподобалось йому.
А один із наших учнів
Відповів не дуже влучно,
Написав таке, що жах:
Раків, жаб і черепах
Він зачислив до комах!..
Другий написав з тривоги,
Що пантери мають роги!
А тому, що в ніч останню
В сні дізнавсь про всі питання,
То приснилось розторопі,
Що Бразилія — в Европі!..
Трохи смішно,
Трохи втішно,
І втирає дехто слізки ...
Я нічим більш не турбуюсь
І до табору готуюсь
І пакую вже валізку.
19. ЛІТНІЙ ТАБІР
Літні дні ясні, погожі,
У садку розквітли рожі...
Школа вже стоїть пуста.
Мама каже: — Час настав.
Доню, їдь у табори —
В сонця сили набери!
їдуть авта чередою,
Нас відвозять в табори.
Там спочинемо чудово
До осінньої пори.
Як нам табір не любити?!
Тут же озеро і гай,
Тут повітря, сонце, квіти,
Безліч друзів — просто рай!
Тут лунає рідна мова,
Рідна пісня голосна.
Є й газетка таборова —
Все висміює вона:
Хто проспав, хто позіхав,
Хто на "тиші" грався в "миші",
Хто вмивається "насухо",
Хто обмазався по вуха...
Озеро блакитне
Тепле і привітне.
Діти плетуться на хвилі —
Хвилі мнлі, оксамитні.
А на березі хлопчина
Сам стоїть, немов билина,
Ні туди і ні сюди!
Він прибув недавно в табір.
— Та не бійся, сміло йди:
По коліна буде жабі
До середини води!
За хвилину й він в воді.
Наче рибки молода,
Діти плещуться на хвилі.
Грають бризки, сміх і жарти —
Під уважним оком варти:
Старший хлопчик на плоті
Завертає, як далеко
Запливають діти ті,
Що не дбають про безпеку.
Враз дзвінок! Всі — мити руки!
Годі вже ловити щуки!
Підвечірок на столі!
І великі і малі,
До їдальні всі біжком
Покотили діти дрібно,
Їх до їжі батіжком
Заганяти непотрібно!
Затрубив сурмач сиґнал:
Гей, виходьте, сестри й браття,
Всі збирайтесь назагал,
Бо сьогодні в нас багаття.
Запалили вже вогонь —
Він горить, як наша пісня!
Вже й "артисти" вийшли. Звісно,
Що було і не без хиб:
Перекинувсь Лесь із стійки!
Де й коли іще могли б
Насміятися ми стільки?!
Танцювала Люся —
З папороті шати,
Довгі аж по п'яти.
Все гаразд, коли дивлюся —
Папороть звалилась
И Люся опинилась
Всім нам на потіху
В пластовій спідниці!
Нам дарма, аби більш сміху,
Решта — без різниці!
Вийшла я казати вірша —
Трапилось ще гірше:
Я забула першу стрічку...
Як почати? Лихо!
Та, на щастя, тут сестричка
Підказала стиха.
Я тоді набралась сили,
Ще й співала під кінець,
Так що всі мене хвалили
І казали: "Молодець!"
Пролинають дні веселі
В нашій радісній оселі.
Тут наш затишок і клюб,
Тут наш прапор і Тризуб.
Тут ми всі — одна родина.
Тут — маленька Україна!
20. ПРИГОДА В ПАРКУ
Пішла я з мамою до парку,
Бо вдома нам сидіти парко.
А тут приємно: сядь у тінь
Або побігай, як не лінь.
Мамуся плетиво плете —
Мені в думках зовсім не те...
— Піду я, мамцю, он туди,
Де водограй поблизу є. Д
озволь напитися води,
Бо щось я так облизуюсь!
— Йди, донечко, але не гайся,
Води напийся та й вертайся.
От я пішла до водограю,
А там же й гойдалка. Не знаю,
Якось на гойдалку я сіла,
А розгойдатися не сила.
Аж тут іде один хлопчисько:
— Я розгойдаю!
— Тільки низько,
Бо я боюся...
— Я з тобою!
І полетіла я стрілою!..
Вчепивсь за гойдалку, як рак,
Гойдає він все вище...
Лечу я вгору, як літак,
Аж вітер в ухах свище...
От де набралась я турбот,
Аж в серці захололо!..
Мені здавалось, що от-от
Я обкручусь навколо...
Та щось було ще більш страшне:
Була б найбільша драма,
Коли б так високо мене
Могла побачить мама!
Тому я навіть не кричала,
А тихо хлопця попрохала:
— Пусти! Тобі три центи дам!
— Дай п'ять! А ні — лишайся там!
— Вже дам і п'ять, лише пусти,
А то покличу маму!
Тут він спинив. Я з висоти
Злегіла-впала в яму.
Але нічого! Голопне,
Три центи тільки мала,
А щоб хлопчак пустив мене,
Неправду я сказала...
Вони загорнені були
В папір від шоколадки...
— Ось гроші!
Й швидше від стріли
Я бігла без оглядки.
До мами! Швидше, щоб вона
Не турбувалась марно,
Щоб не була вона сумна,
Бо то було б негарно.
Аж бачу — впала на шпориш
Дитинка й ревно плаче...
Ніде нічого — близько лиш
Маленька жабка скаче.
Питаю: "Хто ти? Плачеш чом?
А де ж твоя матуся ?"
— Там, — показала кулачком
Та й знову в плач: "Боюся-я-я!"
— Ну, йди, тебе я відведу,
Не плач, то ж тільки жабка!
Нам користь робить, не біду,
Спитайся навіть в татка!
А тут нема часу якраз!
Поправила їй шапку
І повела... Мала весь час
Питалася про жабку,
Чи нас вона не здожене
І чн вона зубата...
Так привела вона мене
До мами і до тата.
Я їм дитинку віддала:
— Ось ваша доня — я знайшла.
Здорова будь! — кажу до неї...
И біжу щосили навпрошки
Через дороги і стежкн,
Прогалини й алеї
До матінки моєї.
Ніколи мама не була
Такою блідолицею...
— Ой, донечко! А я вже йшла,
Щоб кликати поліцію!
Мене матуся обняла
І не питала, де була.
Мені ніяк не йде з думок,
Чом мама, замість паса,
Мені купила фунт сливок,
На що я дуже ласа!
21. ПРИГОДА З КОТОМ
Скажіть мені: хто наші друзі,
Що не покинуть і в недузі,
Що з нами бавляться без слів,
Що зроблять все, що б лиш звелів,
Що пильно з школи нас чекають
І аж назустріч вибігають
І через двір біжать слідом,
Як млин, махаючи хвостом?
Вгадали! Це ж бо пес і кіт.
Для них дитина — цілий світ.
І ми їх любимо так само,
Хоч трохи й кривдимо часами...
Одного разу у суботу
Не мали ми чого робить.
І каже Федь: — Я б мав охоту
Усіх вас трохи розсмішить.
— Сміши! Та тільки щоб без шкоди,
Щоб не дістати за пригоди
Від мами на вечерю пас
Або на дві години в кут...
— О ні, ніщо не скривдить нас!
Це лиш з котом.
А кіт вже й тут —
Муркоче, треться біля ґанку...
І каже Федь: — В оцю бляшанку
Накласти треба камінців,
Позатулять з обох кінців
І прив'язати до хвоста,
Щоб налякало те кота.
Ми заскакали, наче кози:
— Це буде смішно! Тра-та-та!!!
Мала Марійка зразу в сльози:
— Я вам не дам свого кота!
Бо з того всього вийде горе:
У нього буде серце хворе!
— О, та Марійка плаче вічно, —
Розсердився на неї Федь,
На каблуці крутнувся звично
І вже б кота вхопив.