— То правда? Ви — скульптор?
(Я пам'ятав, що нічого Стефензонові вчора про себе не казав. Значить, сказала йому це Емма, значить, у їх була розмова про вчорашнє!)
— Знаєте що? — скрикнув він. — Ви нічого не маєте проти того, щоб жити вдвох? Оселяйтеся зі мною. Хочете?
Мене здивувала така пропозиція: бачить чоловіка другий раз і пропонує жить разом в тому самому ательє, де пише свою картину, яку нікому не показує. Тут було щось не те, навіть в тоні голосу, в поспішності пропозиції, в тому, що він зрадів, немов тільки цього й хотів давно.
Я помітив, що Емма хутко подивилась на Стефензона і якось затихла вся, затаїлась, чекаючи моєї одповіді.
— Добре... — сказав я нерішуче. — Я, звичайно, дуже радий, бо ніде нічого нема. Але я не знаю, може, це нас трохи стіснить. Не так мене, як вас...
— Не стіснить! — рішуче проговорив Стефензон. — У вас багато речей? Переїжджайте зараз же. Коли маєте гроші, будете платить половину, не маєте — не треба. Це дуже добре. Зараз же переїжджайте!
Я бачив, що це його якось устроювало. Ну, що ж. Чим я рискую?
— Чудово! Біжіть, зараз же переїжджайте. А я приготовлю тут вашу половину.
Виходило ніби трохи надзвичайно, несподівано, але не так уже й погано для мене. Чим, дійсно, я рискував? Попрощався з Еммою та Дієго й пішов додому за речами. Я помітив, що Емма з чудною, не то розтеряною, не то насмішкуватою посмішкою весь час поглядала на Стефензона. Мені вона подала руку холодно й недбало.
Дієго теж з досить загадковим виглядом смоктав свою люльку й розглядав малюнки на стінах.
Я оселився з Стефензоном. Я спав в одному кутку, він — у другому. Працювали ми також по своїх кутках, причому Стефензон попередив мене, що не хоче, щоб я бачив його роботу. Я дав йому слово не дивитись і чесно тримався свого обіцяння, хотя через це й дуже кортіло часом зазирнути хоч одним оком на те таємниче полотно.
Олаф Стефензон, як виявилось, був зовсім не художник-маляр. Власне, я нічого тут не міг зрозуміти. Він був маляр і не маляр. Річ у тім, що по професії він був токар, простий робітник з невеличкого міста в Швеції — Норкепінга. Два роки тому на роботі звідкись вирвався шматок заліза чи струмент, ударив його в праву руку і скалічив. Знов-таки — ніби скалічив і не скалічив. Одним словом, було так, що Олаф якийсь час не міг працювати: рука йому немов заніміла вся, і він не міг рухнути ні одним мускулом. От через це він і взявся за малярство. Цебто не через це, а от через що. Щоб помогти мускулам руки ожити, треба було давати їм якусь легеньку роботу, особливо пальцям. Стефензон брав олівець і водив ним по паперу. Спочатку так собі, а потім зрисовуючи все, що бачив перед собою. Це йому подобалося, і він уже навмисне почав рисувати. Рисунки його побачив лікар і здивувався. Комусь показав, хтось захопився, і в Стефензона відкрили талант. Кинулись по меценатах і за якийсь місяць назбирали йому грошей на дорогу, улаштували щомісячну пенсію (трохи від фабрики за каліцтво, трохи від товаришів) і випровадили в Париж з наказом вернутись гордістю Швеції. Таким чином Стефензон зробився художником (але, по суті, він був токарем, бо рука його майже зовсім одужала!). Однако малярства йому не хотілось кидати. Е, ні! Особливо тепер, коли він зустрівся з Вальдбергом! Ні, тепер він цеї справи так легко не покине.
Хто такий Вальдберг? Вальдберг — це геній, якого не зрозуміли. Так, так, це іменно з тих геніїв, яких не хотіли розуміти. З його картин сміються, глузують, їх не приймають на виставки, не купують. Нехай! Так і треба, так і слід, це є покажчик, що його мистецтво не до смаку сучасному громадянству, що воно не розуміє Вальдберга; а через те уже одне — його ідея, його нове мистецтво є воістину нове, воістину чуже розбещеній, переверненій, виродженій техніці господаря сучасного мистецтва — буржуа! А-а, буржуа плюється, коли бачить щось, що його непокоїть, що примушує мислить, почувать? Він звик, щоб його тільки по череву погладжували, п'яти йому лоскотали вірліиками, щоб бавили йому ніжний зір тихими линялими фарбочками? Ну, нехай вибачить, Вальдберг не продав і не продасть себе в льокаї панського черева! Цього вже воно не діжде, ні!
Про Вальдберга Олаф не міг говорити спокійно. Олаф до нього відносився трохи насторожено, з серйозною уважністю, кожне з'явище він немов брав у свої цупкі руки токаря, обережно розламував його пополам і розглядав. Але Вальдберг був поза всякою критикою. Вони думають, що Вальдбергові гроші потрібні? Вони гадають, що в його така сама мета, як у них? Вальдберг сам мав стотисячний маєток, який весь поклав на свою ідею. Він виховав і зробив малярами десятки людей, десятки невдячних льокаїв, які потім перші обпльовували його ідеали. Вальдберг все життя своє віддав мистецтву. Мало того...
В цьому місці Олаф якось дуже прямо й неодривно дивився мені в очі.
... Мало того, — у Вальдберга лишилося десять тисяч марок. Він призначив серед своїх учнів конкурс і дає половину грошей тому, хто заслужить першу премію.
Але й цього ще не досить. Крім десяти тисяч марок, він мав ще єдину улюблену красуню дочку, от цю саму Емму. І цю дочку він дає тому, хто наблизиться в потрібній мірі до його ідеї. Згода дочки? Звичайно, не без її згоди. Вона понад все ставить батькове мистецтво і за його розвій може дати себе всю на що хочете. Умова така: вона обіцяє десять літ ні разу не зрадити чоловікові, дбати про його, служити йому, як рабиня. Чи чоловік кохатиме її, чи ні — це ролі не грає великої:
десять літ вона служитиме, а тоді чи лишиться з чоловіком, чи піде від його. їй можна вірити. Коли Емма щось обіцяє або за щось береться, то вона всі зуби поламає, а догризеться до свого. Раз в дитинстві ще покійниця мати була чогось роздратована й прикрикнула на Емму:
"Ти б, Еммо, хоч з тиждень коли-небудь помовчала". Емма замовкла й цілий тиждень не сказала ні одного слова. Видко було, що їй самій тяжко, нестерпно, але тримала до кінця й уперто промовчала весь тиждень. Еммі можна вірити. Чи її ж хотять претенденти на премію. Хто не схоче, того не силують, він візьме п'ять тисяч марок. Хто ж схоче, тому Емма обіцяє служити десять літ.
Скільки претендентів? їх четверо, а всього бере участь в конкурсі шість душ — ще дві дівчини. Власне, так було три місяці тому у першому конкурсі, який нічим не кінчився (ніхто не заслугував на премію). Тепер же інші конкуренти поод ставали, бо з того конкурсу було відокремлено двох, що стояли вище за всіх і обидва на одному рівні, їм двом і призначено конкурс: це отой Дієго дон Паблес і він, Олаф Стефензон.
Мені трошечки ніби стали вияснятися відносини між Олафом і Еммою. Але так туманно й непевно, що я не міг навіть сказати, чи хоче Олаф саможертви Емми, чи одмовиться. Хотілось спитати його, але чогось було ніяково.
У всякім разі, Вальдберг і його спосіб пропаганди своїх ідей мене дуже зацікавили. Що ж це були за ідеї? В чому його нове мистецтво?
В чому ж?
Олаф устав і повів рукою до своїх малюнків на стінах.
— Ви помічаєте що-небудь в цій мазні? Яку-небудь різницю з тим, що ви досі бачили?
Різницю я, правда, бачив уже давно, але ідеї її схопити не міг. Це була якась мішанина з реалізму, імпресіонізму, символізму і навіть примітивізму.
— Е, не те! — нетерпляче сказав Олаф. — Дивіться, наприклад, сюди. Бачите цю руку?
— Бачу.
На невеличкому полотні була намальована рука. Пальці її були якось судорожне, цупко витягнені, немов тягнулися за чимсь з скаженою силою. От-от, здавалось, від напруження луснуть жили на ній.
— Що ви скажете, що можете сказати про неї, крім того, як вона зроблена? Я сказав.
— Ага! Чудесно. Дуже радий. Тепер дивіться на це лице. Але дайте спокій формі, техніці, виконанню. Кажіть, що вам говорить саме лице.
Я придивився. Безумовно, лице цікаве. Якийсь нюхаючий, шукаючий, рухливий ніс; трошки одтопирчені, сторожкі вуха; пролазливі, живі оченятка. Лице людини, яка пробереться в найменшу щілинку вашої душі, винюхає все, винишпорить, продасть і купить. Хочеться бацнуть кулаком і плюнуть в його.
Олаф схвильовано, піднято засміявся на мій опис.
— Браво, Укрен, браво!
Він мене назвав "Укреном", бо йому вподобалась назва мого краю (Україна по-французькому вимовляється Укрен або Юкрен — Ukraine).
— Слово честі, браво! Ви можете розуміти. Чекайте. Я вам зараз все скажу. Ці малюнки — це дурниця, ніщо, це абсолютно не виявляв нашої ідеї... трошечки, трошечки, кінчик пальчика показує... Ви побачили, і це дуже мене тішить. Дуже, дуже!
Я навіть не думав, що важкуватий, стримано-спокій-ний Олаф може так схвилюватись. Карі кругловаті очі його з тим же темно-бурим блиском, що й на волоссі, загорілись і заблищали, як десь на подвір'ї два шматки скла під гарячим літнім сонцем. На щоках виступив темно-червоний рум'янець. Руки стали гнучкі, тверді, нетерплячі. Навіть мова стала складніша й легша.
Як і в кожній новій ідеї, в їхній теж було дві частини — критична й творча. Що таке сучасне малярство? Що таке ці тисячі тисяч малюнків і картин на всіх виставках всіх частин світу? Це одна величезна картина передосконалості сучасної капіталістичної техніки. Техніка — це єдиний здоровий нерв буржуазії. Побільше техніки, кращу техніку, найгеніальнішу техніку! Це зойк конкуруючих міщан.
Мистецтво одбиває на собі психіку свого часу. Швидше міняйте техніку, швидше удосконалюйте її, кидайте старе, воно не витримує конкуренції, давайте способи малювать економніше і швидше, — головне, швидше.
Що ж малювать? Що? Звичайно, те, що відповідає настроям, бажанням, світоглядові пана моменту — череватого буржуа з золотою кишенею. Давайте йому таке, що не шкодить його шлункові, давайте йому те, що може перетравить його затоплена салом думка, полоскочіть його притуплені нерви жирного черв'яка! Буржуа мав сентиментальну душу, — давайте йому квіточок, садочків, пейзажиків з телятками. Буржуа любить амурчика, — давайте йому голого жіночого тіла, побільше голих жінок, побільше. І всяких, всяких. Він любить різноманітність: товстеньких, худеньких, зелених, рожевих, синіх, яких хочете. Буржуа має честолюбіє, він хоче безсмертя, — і всі салони повні портретів.