Вони придивилися і впізнали Грицька… Тінь хитнулась і зникла.
Іван довго мовчав, а потім спитав, глухо, поникло.
— Ви давно знайомі?
— Відколи він врятовану дитинку до нас приніс.
І вона до цього часу мовчала!
Зараз Маруся розповіла все геть чисто. Перед Іваном малювався Грицько в новому світлі. Сповнений роздумів про свого близького товариша, про дружбу, Іван пішов додому.
Маруся кликнула його навздогін:
— Грицьк!.. Іване!
Засоромилася і подумала жаліючи: "Образився, не прийде більше".
Коли Грицько прийшов додому, мати вже спала. Він дбайливо прикрив її ковдрою і нахилився над братиком, що теж уже засинав.
— Ти вечеряв сьогодні, Славчику? — спитав, як ніколи, ласкаво.
Малий здивовано подивився на брата.
— Вечеряв… Але чому в тебе очі так сяють, Грицьку?
— Спи, спи, йойлику[1].
Уже засинаючи, Грицько переконував самого себе: "До біса мені ті всі любовні справи… Я тільки вибачитися, перепросити її хотів за ту "серенаду".
Наступний день розпочався незвичайно. По місту лунали постріли: солдати випускали в повітря черги з автоматів — кінець війні. Цілий день не стихав гомін на вулицях. Люди обнімалися, гомоніла дітвора, з вікон лунали співи, веселий сміх — святкували перемогу.
Увесь день Іван не знаходив собі місця. Суперечливі думки не давали спокою. Смерком побачив товаришів. Вони зібралися на вулиці, про щось порадились і подалися до зарінку.
Іван, забувши про всяку обережність, прибіг до Марусиного живоплоту і покликав. Вона притьмом відчинила віконце з веранди, виглянула і стрілою вибігла на дорогу.
— Знаєш що, Марусю, — заспішив Іван. — Я вирішив… Я думаю… ось що: підемо до хлопців, з ними будемо. А ясени посадимо всі разом.
— Невже?! Іванку!—скрикнула Маруся і закрила долонями почервонілі щоки.
Іван також радів разом з нею, але її радість була більшою, іншою, і він до болю відчув, як якась невидима перепона лягла між ними раз назавжди, і ніхто з них не переступить її ніколи.
На зарінку палало багаття. Грицько сидів посередині, освітлений полум'ям, по обидва боки — хлопці, задумані, серйозні. Тільки тепер Іван помітив, як вони всі змінилися останнім часом. Та змінився і сам Іван. Ще здалека пильно вдивлявся в Грицькове обличчя: щось нове лягло разом з задумою на його чоло. Постійна ненависть, врізана в закрій уст, занурена в глибоких темних очах, змінилася на серйозність з легкою тугою. Все згадалося Іванові: міст, сварка, розповідь Марусі про Грицька, його постать біля Марусиного вікна, і змішане почуття поваги й співчуття розтопило до решти кригу в Івановому серці. Який був Грицько в цей вечір!
Іван з Марусею довго стояли непомічені. Обоє хвилювалися.
Враз Мирон вдивився в темряву і вигукнув:
— Дивіться, хлопці, хто прийшов!
— І не сам, — додав Петро.
Іван насторожився, чекаючи вибуху сміху і глузування. Хтось невпевнено захихикав. Грицько зиркнув на всіх спідлоба, суворо. Повагом підвівся з місця і звернувся до Марусі уривчастим від хвилювання голосом:
— Сідайте з нами…
Маруся, не зводячи з Грицька погляду, сіла біля нього. Всі полегшено зітхнули. Іван подав усім по черзі руку.
— Ну, кидайте свої снаряди, — сказав він авторитетно, як колись, — і гайда звідси, бо ще патрулі спіймають. Ходімо зараз деревця посадимо. Щоб згадка була про цей день.
Пропозиція захопила всіх. Деревця! Вони будуть називатися деревами Перемоги! Позривалися з місць і, весело співаючи, вийшли з лугів на дорогу.
Глухий і сильний вибух зупинив товариство. "Урра-а!" — покотилося аж до перших будинків і загубилось у вуличках.
Два ясенові пагінці вже чекали на них. Маруся викопала їх ще зарання. Садили всі, зберігаючи мовчанку, кожний думав: "Минуть роки, і хтось зустрінеться тут, у тіні наших дерев. Хто зустрінеться?"
— Аби ніхто лиш не зрубав, — подумав уголос Іван.
— Ніхто не зрубає, — твердо промовив Грицько, і лунко за ним повторила Маруся:
— Ніхто не зрубає…
Коли все було закінчено, Грицько відіслав менших хлопців додому, було вже пізно. Іван сказав, дивлячись кудись на зорі:
— Іду і я…
— Та ти що, Іване, — злякався Грицько. — Почекай, разом підемо…
— Іванку, куди ти? — кликнула Маруся.
Але Іван уже не чув її, бо, може б, вернувся.
* * *
В наступні дні товариство уже разом з Марусею знову збиралось на толоці. Спочатку хлопці відчували незручність: того не скажеш, цього не зробиш. Але швидко звикли. Зрештою, Маруся не гірше за них могла бігати і стрибати через вогонь, весело сміятися.
Проте крики, свист і голосні пісні вже не тривожили пізніми вечорами стомлених громадян. У товаристві велися тепер цілком серйозні розмови: про майбутнє і про місце кожного в житті. Хлопці стали пильніше приглядатися до того, що робиться навколо них. Маруся заохотила всіх підготувати одноактну п'єсу "Подвиг партизана" і виступити в Палаці піонерів, що незабаром мав відкритися. Грицько захопився роллю командира партизанського загону. Ні, бути йому-таки військовим. Іван, крім того, організував товариство на збирання металобрухту. Танків, можливо, тепер уже й не треба, але всяких машин зовсім мало. Одним словом, роботи стало по вуха.
Завжди, коли вже догоряло багаття і репетиція або розмова закінчувалась, Іван намагався піти першим. Грицько швидко наздогнав його.
— Ти чого бігаєш за мною, а ще ватажок! — сердився Іван. — У мене, знаєш, таке діло, що не потребує ніяких свідків, — натякав значуще.
Маруся слухала і, вдячна Іванові, соромливо опускала голову.
"Те галченя чорноволосе таки справді закохалося в того завіреного Грицька. І шо вони побачили одне в одному?" — бурмотів Іван, йдучи додому, і не помічав, що сам при цьому сміявся від щастя за Марусю і Грицька. Обох любив, а кого більше — не міг сказати. Та й не хотів гадати.
…Цієї весни Іван розлучився з товаришами. Батько його повернувся з армії, і вони виїхали до іншого міста.
В останній вечір Іван нікого не застав на толоці. Це Грицько всім суворо наказав не приходити. Хай поговорять, мовляв, без свідків.
З-за живоплоту тихо вийшла Маруся.
— Їдеш?
— Їду… На механіка буду вчитися.
Маруся не стримала сліз. Зворушений, Іван втішав її:
— Ти маєш тепер хороших друзів, Марусю: Петра, Мирона, ну, і… Грицька.
Посміхнулася, ніби сонце крізь дощ.
— Ти найдобріший за всіх, — прошепотіла. — Ми тебе ніколи не забудемо, Іванку…
Сьогодні я приїхав до рідного, піднятого з руїн міста. Все, що розвіялося серед життєвих пригод і забулося, як перерваний сон, виринуло з самого дна душі і повело по зарослій стежці моєї юності.
Іду, збентежений, знайомою доріжкою до Пруту, а назустріч мені незнайомі люди, а більше всього юнаки з дівчатами. Я вдивляюсь у їхні обличчя — задумані, веселі, серйозні, безжурні — і шлю їм щирі побажання: "Щасливої дороги!" Лише байдужість і самозадоволення обурюють мене. Я хотів би зупинити такого модного юнака чи дівчину і розповісти їм про наших сімнадцять літ.
Теплі спогади хвилюють груди. Толока вже забудована. Там без упину чмихає двигун, може, хто з наших керує ним? Потрухлий готичний будинок показався тільки однією вежею з-поза зелені. Де ж тепер Маруся? Працює, з дітьми бавиться, чоловіка чекає на обід? Грицька? Коли б Грицька! Та ні, всі ми розбрелися своїми дорогами, що не сходяться, не перетинаються, хіба лише у мріях.
Раптом спиняюся, вражений, і не вірю своїм очам. Два красені ясени заслонили стару веранду і вже через дах вдивляються зеленими кронами у мережані поля за містом. Наші ясени! Вперше згадую, скільки років минуло, скільки зморщок закроїлося на обличчі, карбів на серці, бо не рахував ніколи.
Зайти, розпитати? Чи варто нагадувати?
Стою і мовчки заклинаю теперішніх і майбутніх господарів готичного будинку, щоб ніколи не рубали ясенів — ровесників нашої юності і нового життя на землі. Хай ростуть! Вони ще нагадають моїм друзям, моєму першому незайманому коханню про далекі, важкі, та дорогі часи, як молодь нагадує старшим про їхню юність…
[1] Йойлик — плакса.