Одначе зроблений нами початок єднання всіх українських мистецьких сил не пропав дарма. Потреба такого єднання стала остільки очевидно, що про це не приходилося навіть говорити.
VI. "Мистецький цех"
Знову "музагетці" взялися за справу. Порозумівшись із професійними спілками — артистичною та малярською, скликали всіх приналежних до літератури та мистецтва на організаційні збори "Мистецького цеху".
В невеличкій залі "Молодого театру" не було де голці впасти.
— Хто б міг подумати, що нас така банда? — дивувався хтось із футуристичного "Фламінго".
А тут були майже всі, що творили і любили свою творчість, свято віруючи в її велике призначення; коло сцени все голена братія — артисти з Лесем Курбасом на чолі. Далі громада людей з ясними лицями, голені й з борідками, лисі і з лев'ячими гривами — малярі все. Між ними висока постать Г. Нар— бута в білій полотняній блузі, наче дуб той стоїть, а коло нього маленьким грибком видніється постать симпатичного професора М. Бурачека. Поруч малярів "націоналістичні" лиця "музагетців", а поза ними "революційні" товариші з "Боротьби". М. Семенко виліз на якогось стола, що стояв собі коло стіни, розлігся і пихкає "фаєчкою". "Він футурист, і йому не подобає бути так, як всім", — говорить хтось із тих, що біжать наввипередки "наліво". Глухо бухикає десь ізбоку старечий кашель і важко поскрипує розгойдане театральне крісло під представником "Літературно-наукового вісника".
Починається нарада. Головою поет і артист-маляр професор Мих. Жук. Говорять артисти: об'єднатися! Говорять письменники: обов'язково об'єднатися! Це саме кажуть і малярі конкретно: статут "Мистецького цеху", його ідейні завдання, права і обов'язки членів. Постанова: вибрати тимчасову установчу раду; доручити їй виготувати відповідні матеріали на протязі одного тижня.
— Без ради тепер ніяк не можна... — чується збоку голос Семенка.
Ніхто ніякої уваги. Сьогодні всі серйозні і ніхто не цікавиться ним.
Вибирають Раду. Кожна організація дає свого представника.
Починають обговорювати "біжучі справи". Встає Лесь Курбас і тихим голосом говорить:
— Я... панове... товариші... хочу звернути вашу увагу на факт арештовання нашого артиста Бондарчука... Він уже шостий день у "Чека", і йому загрожує небезпека...
— Як?! Бондарчук арештований?! — чується звідусіль.
— Арештований... — безнадійно каже Лесь Курбас. Обвинувачують у співучасті в якійсь повстанчій організації... Кажуть, кулемета знайшли в нього, хоч це брехня очевидна.
— Негайно скласти колективний протест! — лунає в залі. Бондарчука всі знають за цілком аполітичну людину, ломимо того — співробітника Всеукраїнського театрального комітету Відділу мистецтв при Комісаріаті освіти, і тому саме його арешт дивує навіть тих, що з "Боротьби".
Протест був складений, підписаний і поданий кому слід, але Бондарчук "сам собою викрутився" — як розповідав потім.
Виявилося, що його арештовано за якогось старого кулемета, якого знайшли в театрі поза лаштунками. Гадали, що є в зв'язку з якимись повстанцями, і ніяк не хотіли йому вірити, що той кулемет був добутий спеціально для постановки драми В. Винниченка "Між двох сил"... Свідчила вся трупа, протестували організаційні збори "Мистецького цеху" і все дарма... На щастя, серед "чекістів" стрінувся якийсь земляк, який і допоміг йому визволитися...
Організаційна праця "Мистецького цеху" швидко посувалася вперед, але до його відкриття так і не дійшло. Десь із боку Дарниці доносився якийсь глухий гуркіт, а від Фастова йшли вісті, що "йдуть наші!"
І чи до "цеху" було нам тоді всім, коли надіялися стати незалежними господарями у своїй столиці?..
VII. "Всевидат"
Саме в цей час починав розвивати свою діяльність "Всевидат", що являвся найбільшим видавничим центром "Радянської України". Тепер її "ліквідують", але тоді ще була бодай якась фікція. Завдяки тому, що на чолі стояла досвідчена і свідома людина І. Ливень (псевдонім одного "мартовського українця"), праця "Всевидату" була поведена по лінії справжнього українства, чим страшно були незадоволені московські "колеги", які вбачали в цьому "одверту контрреволюцію".
"Всевидат" ділився на декілька відділів, а ті в свою чергу ділилися на декілька підвідділів, праця яких зосереджувалася коло "Редакційної ради", більшість членів якої складалися з українців, переважно "музагетців".
В плані Видавничого відділу, помимо дрібних і спеціальних брошурок, було зазначено твори майже всіх старших українських письменників, а в першу чергу — повний збірник творів Івана Франка, якого ще й досі немає виданого.
Художній відділ в низці намічених до видання художніх праць мав прецікавий "Путеводітель по старой Украінє", автором якого був колектив відомих майстрів пензля на чолі з професором О. Мурашком, який являвся головою цього згаданого відділу.
Все це вказувало на творчу перевагу українських культурницьких сил, і заблукані чужинці намагалися всіми силами пошкодити їх праці. Помимо нападів у пресі, поза доносами та інсинуаціями розпочався одвертий похід проти окремих діячів українського мистецтва, невинною жертвою якого був професор О. Мурашко. — Поліг, бідний, головою на бруках Львівської вулиці серед білого дня від руки "невідомого матроса", якого так і не вдалося розшукати, не дивлячись на те, що цею справою зацікавився "сам Наркомпрос Шумський"...
Професора О. Мурашка поховали, його старий друг професор М. Бурачек написав у "Мистецтві" теплу згадку про нього і на тім кінець. "Праця", може, так саме розвивалася б і далі, якби так не оті самі "наші" або — щоб не гуркотіло щось від Броварів...
Розпочалася мобілізація, а разом з нею і евакуація. Протоколи засідань Відділу мистецтв при Комісаріаті освіти і протоколи всіх відділів "Всевидату" негайно "виїхали" до Москви, а решта запали по всіх коминиках, і так усі стали чекати рішучого кінця. Сподівалися на перемогу. Запевняли, що "все гаразд", але одного чудового дня сталося зовсім не гаразд. — 3 боку Фастова увійшло в Київ військо УНР, а через Дніпро вдерлися "білі"...
Дні, які пережив тоді Золотоверхий Київ, стануть надовго пам'ятними, бо в ті дні з'явився початок того, що маємо тепер...
Як ганебно опустили Київ "наші" і як нахабно безчестили його "білі", розповість хтось "від політики", бо ми, що назвали себе "артистами і мистцями", забрали необхідні речі й подалися на захід, де стояв "непорушною твердинею" старий Кам'янець...
Наші пригоди в дорозі й наші митарства в самому Кам'янці — це остільки багатий матеріал для історика літератури нашої доби, бо наразі говорити про це зовсім не випадає...
Для освітлення того періоду в житті і розвою праці — як поодиноких мистців, так і цілих товариств — можна було б написати стільки, скільки на той час надрукувала офіційна "Україна" передовиць нашого товариша і "символиста" Якова Савченка, який, вибравшись разом із Директорією, часу не марнував.
VIII. Невідомість
Не марнував би часу ніхто з нас, якби не сталося так, що розсипалися по всіх усюдах, і тепер ніхто не знає, що хто робить, лише свідомість того, що все ж таки щось робиться, тішить нас "тут", а їх "там" новими надіями на нашу перемогу. Багатьох уже й на світі немає: одні від ворожої руки пропали, других голодний тиф замучив, а треті розсіялися по всій Україні й поза Україною, і так, у невідомості, минають дні та ночі нашого лихоліття. І коли я тепер вирішив згадати бодай здебільшого літературно-мистецьке життя нашої столиці в першу добу, щоб допомогти майбутньому історикові розібратися в тій складній ситуації нашої духової творчості, що утворилася наслідком загальної непевності й "отаманського політиканства". Якби так не було цього останнього, то, може, ніхто з нас не залишив би України і не пішов би витирати чужі кутки, будучи позбавлений всякого живого зв'язку, крім одного почування духової єдності...
Невідомість, серед якої перебуваємо, є найстрашнішою для всіх нас. Спроби єднання молодих творчих сил, які бачимо в таборах і на еміграції взагалі, зостануться лише спробами і чогось позитивного не дадуть до того часу, заки не буде живого зв'язку з Краєм. Відірваність від ґрунту веде до безумовного опустошения душ, і про це слід було б подумати тим усім, що не хотіли б зістатися безбатченками...
м. Львів, 1922р., 8 листопада