А де ж ви були досі?..
— В таборі... Задротами...
— Що ж ви тепер, на Вкраїну?..
— Ні...
— А куди ж?
—Роботи шукаю...
— Ну, а по своїй спеціальності чому не йдете?
—Я би пішов з великою радістю, якби так...—гаряче, з якимсь мрійним захопленням сказав він і підвів голову. Глянув на мене і зупинився.
—Якби так що?—спитався я.
—Якби так штати не були заповнені, ато...
Чуття огиди лоскотливими мурашками задріботіло по шкірі, щось обурююче наповнило собою груди і я, майже несвідомо, зробив крок вперед, але... але глянув і зупинився... З його безвиразних очей котилися великі краплисті сльози...
м. Львів,
1922 р., 20 січня
IX. Емігрант
—А-а-а-а!.. Доброго здоровія, пане пісьмєнніку!.. Сколько лет!.. Сколько зім!..
Стояв проти мене на пішоході і енергійно вимахував руками. Здивовано оглядав його купецьке пальто, яке ледве що сходилося на товстому животі, дивився на його самозадоволене й зім'яте лице, на хитрі сірі очі й руду бороду й ніяк не міг пізнати.
— Та чєво смотрітє так?!.
Засміявся й показав два золоті зуби. Ці зуби заставили мене пригадати давно минулі дні, ті дні, коли скорий наступ змінився панічним відступом, а несподівано страшний погром скінчився неминучим Збручем, де я бачився з ним останній раз...
—Якими вітрами, пане полковнику?—спитався я.
— Я ведь давно уж здесь! — відповів він.
—Десь працю маєте яку, чи що?
— Свойо собственное дело!..
— Ось як!..
— Что же ви думалі? — плеснув мене по плечу. — Вот пайдьом ко мне і узнаєте!..
Я став було відмовлятися, але він узяв мене під руку і потягнув за собою. Йдучи поруч мене, говорив щось про спекуляцію, про збут гривень на "чорній" біржі і про якусь таємно-карточну гру.
— Промишляю помаленьку, — казав він мені, — сяк-так жітєльствую. Стариє вєщі самая доходная статья...
—Які старі речі?—зацікавився я.
— Всяческіє... Всьо стариє запаси... Продаю помаленьку...
— Так, видно, вам ще не дуже-то кепсько приходиться... — закинув я йому.—Тепер багато нашого брата так просто голодує...
Він глибоко зітхнув:
— Что же, я емігрант простой і обикновенний... Я нікогда нє прикривался нікакімі ідєямі і нікогда не думал бить міністром...
— А, так, — озвався я, — це правда, наскільки пригадую...
Він знову зітхнув і, понизивши голос майже до шепоту, говорив далі:
— Я, знаєте, не увлекался, а всьо старался, заботілся, пріобрєтал...
В моїй голові виринули думки:
— Цікаво, як так справді цей вайлуватий фельдфебель царської армії міг стати революційним полковником?
Він наче відгадав мене і сказав:
— Мноґіє даже удівляются, как ето я виворачіваюсь?.. Но я вам скажу, что нада бить с умом і тогда всьо харашо будет... Вот, например, все ви ґоворілі про Україну, а я наперьод знал, что ето только так себе, только разґавори такіє...
Прийшли до якогось жидівського не то готелю, не то заїзду.
— Здесь я жіву і работаю...—сказав він до мене.
Темним і довгим коридорем прийшли ми до маленької, закиданої пляшками з-під "Starki", кімнати.
— Садітесь! А я сейчас уґощєнія достану...
— Дякую! Не треба! — відповів я, сідаючи на якогось поламаного стільця коло засміченого недокурками та засмальцьованими картами маленького столика.
— Етой ночі около етого стола 20.000 маречек стукнул... — всміхнувся він.
— Як так стукнули? — спитався я. — Виграли чи що?..
— Какое там виграл!—скривився він. — Проїґрался вдризґ... Слава Боґу, всьо стариє вєщі виручают!.. Вот посмотрітє!..
Метнувся до ліжка, витяг з-під нього валізу й став виймати якісь пакунки. Взяв одного і поклав на стіл.
— Самое настоящее сукно... — всміхнувся гордо.
— Сукно?!
—Да!.. Самое настоящее... Я єво спас...
— Спасли?!
—Да, спас!.. Помніте, коґда ми отступалі через Чорнояр?..
—Так, пригадую...
— Ну, так вот в послєдній день нашево прєбиванія там наші козаки сдєлалі погром... Разбілі жідовскіє маґазіни і сталі ґрабіть... Одін козак схватіл себе вот ету штуку сукна і стал удірать... Я замєтіл єво, вихватіл револьвер, остановит і отобрал от нєво его сукно...
—Чому ж ви цього сукна не віддали власникові магазину?..
Він так і скипів:
—Ну, так знаєте! Какой же толк спасать і отдавать?! Ви только подумайте, что етот казак бил би его всьо равно гдє-нібудь погубіл, а я его спас і сохранит у себя до сіх пор...
— А що ви тепер думаєте з ним робити?..
—Продам і буду імєть Гроші... Я ведь должен как-нібудь жіть... Я ведь простой емігрант, обикновенний человек і нікогда не думал бить міністром, как друґіє, коториє тепер голодают...
— Ваша правда!—сказав я йому і, вставши зі стільця, вклонився і мовчки вийшов з його кімнати. Він вибіг слідом за мною і, розмахуючи штукою "врятованого" сукна, кричав:
— Гнушаетесь, что?!. Негодяї!.. Для чево же ви тогда видумані ету Украйну?!.
м. Львів,
1922р., 7 лютого
[*] Мати Божа! (польськ.)
[†] Що це? (польськ.)
[‡] Матечки — сестри, монахині (польськ.).