Тут давно, здається/ не їздили — од його лиш підводи слід, якби хто захотів, то зразу знайшов би. Ось трава прим’ята, а осьо і пісок — колеса замало не по маточину грузли, як ті коні й витягували їх! Іде Сабантуй, прислухається — ніде й не шелесне. Навіть птахів не чутно. Аж моторошно.
По сліду звернув поміж дерева — дивувався сам собі, як учора отут пробрався по темному. Хоча — як припече, то й крізь шпарку пролізеш. Прокрався до крайнього куща, обережно голову вистромив: що ж воно попереду?
Попереду поле — буряки зеленіли. Не інакше — радгоспні, бо скільки зору — буряки й буряки. І по тих буряках, по свіжій тій зелені — розкидані підводи. Та боком, та догори дном, а та без передніх коліс — зарилися в землю, мов хотіли сховатися, коні, люди в бинтах — лежать, наче поснули. По всьому полю розкидані, вважай, весь їхній санбат,— і лікарі, й поранені, і їздові, й медсестри,— тепер уже мертві всі. Як бігли, так і падали, бо косило ж підряд: бач, скільки довкола вирв! Усе поле подзьобане. А ще трохи далі, там, де дорога, якою вони вчора з лісу і вибрались, якісь застиглі машини. Одна, друга, третя...— по всій дорозі, на буряковому полі. Придивився Сабантуй пильніше — танки! Та не наші — німецькі, з хрестами на плямистих боках. Так он хто їх цю ніч колошматив! Стережуть тепер, щоб ніхто не втік, чи по праведних трудах спочивають? Сабантуй не став чекати, доки танкісти проснуться,— задком, задком та знову до лісу.
Назад майже біг.
— Де був?— зустрів його старшина. Давно, мабуть* проснувся, а їздового немає, то всякі думки й лізли в голову. Дивився підозріло й гвинтівка в руках: під сіном знайшов.
— Ходив у розвідку,— відповів Сабантуй.
— То й що?—недовірливо старшина.
— Туди нам потикатись не можна — танки кругом... І весь санбат лежить покотом... Викосили всіх... Так що нікого тепер здоганяти...
Старшина, видно, повірив. Глянув спідлоба, попросив тихо:
— Пробач.
— За що пробачати?—вдав, що здивувався, Сабантуй: помітив усе і гвинтівку помітив.— Ти в мене вроді нічого не брав...
— Пробач, що недобре про тебе подумав,— пояснив старшина.— Прокинувся, заглянув під воза, а тебе немає... Ну, я й подумав... Що ти ноги на плечі та й подався додому... А нам, батю, без тебе хана. Отут би й подубіли...
"А таки подубіли б",— згодився про себе Сабантуй і, може, вперше подумав... серцем відчув, які вони безпорадні обоє. Як немовлята... От кинути їх — так обоє й загинуть™ Йому аж в очах запекло, аж зашкрябало в горлі, і, щоб приховати як-небудь збентеження, він удався до жарту:
— От і неправда твоя, старшина: я б, може, і втік, гріха таїть нічого, була така думка, так якби ж не коні та віз! Коней кидати жалко, а вас же не поскидаєш із воза? Тож тримайся його, старшина: доки ти на возі, доти і я біля тебе...
— Та вже буду триматися,— гірко всміхнувся старшина.— Недаремно ж ти вчора хотів нас повитрушувати...
Заворушився і другий: прийшов нарешті до тями. Закашлявся: губи почервоніли від крові.
— Пи-ити...
Голос тоненький, як пташине цівкання. "Скільки ж тобі років, вояче?"
Дістав баклажку з водою, підняв хлопцеві голову:
— Не спіши, а то захлинешся.
Напоїв, витер пораненому губи бинтом, поцікавився:
— Як же тебе, хлопче, хоч звати?
Той звів на Сабантуя очі. Довго не відповідав, наче не міг пригадати, а потім прошепотів ледь чутно:
— Юрко...
— Добре ж тобі, Юрку, дісталося — усі груди в бинтах!
— Не журися: будемо жити, солдате!— втішив товариша старшина.— Якщо одразу не вмер, то сто літ тепер житимеш. Ще й весілля згуляєм... На весілля покличеш?
Юрко мовчав. Дивився на старшину так серйозно і пильно, що той зніяковів. Закректав, скрутив цигарку. Сабантуй прикрив хлопця шинелею, запитав старшину:
— То куди будемо їхати?
— їдь куди знаєш!— сердито процідив старшина.— Хоч до чорта в зуби!
Дістав з кишені кресало і гніт, став щосили бити об кремінь. Іскри так і сипалися, а гніт не загорався.
— Одсиріли,— сказав Сабантуй.— Зажди, я сірника знайду.
Старшина продовжував затято лупити кресалом.
Сабантуй зловив коней, запріг. Сам ще до ладу не знав, куди має їхати: німці й позаду, й попереду, а за нашими і слід прохолонув. Був би сам: кинув би к бісу коней і воза — та й зашився б у якесь найближче село. Переждав, пересидів би лиху цю годину, а там було б видно. Може, одягнувся б у цивільне та й подався б додому. Отак і отак, Мокрино Петрівно, навоювався по самісіньку зав’язку. Позбувся всіх моїх командирів: одні серед поля лежать, інші на схід біжать — приймай тепер під своє командування...
Прийняла б, де поділася...
А зараз не може: поранених двоє. Знову згадав слова старшини: "Нам, батю, без тебе хана",— і відчув: нізащо їх не покине. Сабантуй не з таких. Та це все одно, що дітей малих кидати! Серця треба не мати, не кажучи вже про совість!.. І так розпалився на того, уявного, без серця та совісті, що попався б він зараз Сабантуєві — убив би його і не поморщився.
— Ну, ти, заразо!— люто закричав на коня ще й хвиць-нув по морді.— Все ти вибрикував би!— Хоч кінь і не думав брикатися.
Спершу їхав навмання, через ліс, якоюсь давньою дорогою. Не озирався назад — відчував якусь навіть неприязнь до старшини. "їдь куди знаєш! А коли що, то з кого спитають?.. Тобі добре отак, лежи й не думай нічого, а тут голова іде обертом!.."
Та згодом на душі в нього трохи розчистилось. Проясніло неначе. Довкола ж краса яка — господи! Все вогнями бризкає: і дерева, і трави. "День буде гожий — бач, як об-росило. І де вона й узялася — сухо ж було, аж у горлі дер-ло". А дорога стелиться вже лісом, лісом — дай боже, щоб він і не кінчався ніколи!
Заїхали згодом у справжнісінькі хащі. То сосни були, і вільхи, й берези, і молоденький поміж ними підлісок, і пронизані сонцем галявини, а це мов під воду зелену пірнулй. Скрізь, куди оком не кинь,— могутні дуби. Зімкнулися стіною, дорога повужчала, потонула в мохові, запахло грибами і тліном,— все, що впаде, отут і зогниє, не просушене сонцем. І жодного птаха, жодної живої істоти. Тиша — немов у могилі.
— А що, старшина, як ти думаєш, куди оце ми їдемо?— обернувся Сабантуй: довго сердитися він не міг. Та й гнітила його оця лісова понурість,— Мо й справді до дідька в гості?
— Може, й до дідька,— відповів старшина.— Хай уже буде дідько, аби не фашисти.
"Що правда, то правда,— погодився про себе Сабантуй. Пригадав знову поле і розметаний по ньому санбат.— Отим бідолахам зараз уже все байдуже! Лежатимуть, доки й кості зотліють. А десь же то їх ждуть, десь виглядають..."
— А що, старшина, жінка в тебе лишилася вдома?
— Лишилася...
— І діточками, мабуть, бог не зобидив?
— Та не без цього...
— Маленькі ще, мабуть?
— Та вже ж не дорослі!
Сабантуй хотів ще спитати, чи скучає за ними, але не посмів: старшина вже без того сердився. Ото, який недоторканий! Сабантуй і собі одвернувся від нього, занокав на коней.
Покотилися швидше. Коні дружно трюхикали лісовою дорогою, що вела все далі у нетрі. Дуби ставали все вищими, а з могутніх стовбурів звисав пасмами сивий мох. їхали так, може, з годину, від одноманітного руху Сабантуй почав куняти, коли старшина несподівано скомандував:
— Ану, зупини!
— Що там?
— Коней притримай!
Сабантуй натягнув віжки. Старшина весь подався вперед, у щось вслухався, він аж рукою на Сабантуя махнув, щоб той не ворушився, ось обличчя його стало ще напружені-шим:
— Чуєш?
Сабантуй теж повернувся в той бік, приклав долоню до вуха:
— Собака, чи що?
Тепер і він почув ледь виразний гавкіт, попереду, куди вони їхали.
— Село або хутір,— сказав старшина.— Так їхати далі не можна.
Сабантуй і сам знав, що не можна. Мало на кого може гавкати та далека собака! А може, на німців? Доведеться знову йти у розвідку. Та ще й у такій одежині. Здалеку видно, по кому стріляти.
— Хоч поснідати перед смертю, чи що?— Вигріб із сіна мішок, дістав сухарі, брикети горохові. Годилося б їх зварити, та де ж у біса звариш! І в чому? Було відро, так загубив уночі в отій катавасії.
— Запивай ось водою, щоб не так дерло в горлі... А Юрко спить чи без пам’яті?
Старшина ворухнувся невдало — аж зблід, за оббинто-вані ноги вхопився: *
— У-у-у,— крізь зціплені зуби.
— Болить?
— Вогнем наливає... Стиска, мов обценьками...
— Здерти, б їх зараз та накласти нові. Бач, зашкарубли од крові.
— Хай уже потім... Як узнаєш, що там попереду...
Сяк-так поснідавши, Сабантуй став збиратися в дорогу.
— Бережи ж себе, батю!
"Берегтиму, аякже! Ще життя не набридло". Прив’язав коней до дуба, постояв, вагаючись: брати гвинтівку чи ні? Вирішив краще не брати.
— То ви тут не переживайте: я швиденько й вернуся.
Тільки рушив — гавкіт урвався. Сабантуй аж завагався:
"Мо вчулося?" Постояв, постояв, потім знову пішов: треба таки довідатися, що там попереду.
Попереду була простора галявина, обнесена акуратно парканом. Власне, це був і не паркан — низенькі штахетини, вистругані, вилизані всі до одної ще й пофарбовані в блакитне. Блакитний той колір засяяв ще здалеку, він був настільки несподіваний, особливо після пережитої ночі, після днів у санбаті серед червоного й чорного, що Сабантуй спершу й не зрозумів, що то таке, доки не підійшов майже впритул. Паркан наче цвів ніжно й блакитно, і від того цвітіння вся широка галявина набувала такого святкового виду, наче люди, які жили в отій хаті, що стояла якраз посередині, готувалися саме до великого свята. Тож і хату прибрали, як лялечку: побілили стіни, пофарбували в той же блакитний колір рами, ставні та двері, а дах аж яснів світло-червоною фарбою. "Чи їм і війна — не війна?"— все більше дивувався Сабантуй, бо й сарай, і повітка, і саж теж світилися блакиттю, і навіть будці собачій вдосталь дісталося тієї веселої фарби. Звідти вже й пес виліз: чорний як сажа, завбільшки з теля. Побачив Сабантуя — кинувся прямо на нього. Сабантуй аж за тином присів — ну, пропав!— а пес нап’яв дріт, як струну, загарчав, давлячись чорною піною, і стільки люті було в тій поставі собачій, що в Сабантуя мурашки по спині побігли. "Це ж як одірветься — і кісточок не полишить!" Пожалкував, що не при гвинтівці, хоч такого звірюку навряд чи й куля узяла б, але робити нічого: не спускаючи настороженого погляду з собацюри, що аж хрипів на ланцюзі, підійшов до воріт.
— Хазяїни!
Ніхто не озивався, хата світила порожніми вікнами, тільки пес валував усе дужче, намагаючись дорватися до непрошеного гостя,— Сабантуй хотів уже плюнути та повернути назад, як раптом із-за сарая стало витикатися щось волохате й буре, так мов хтось рачкував у кожухові, вовною назовні.