Нарешті в проймі лишилася тільки її голова.
— А ви обідали?
— Ще ні! — з гнівом сказав Підгаєцький.
Голова скрушно подивилася на нього, а що старий схилився до книжок, зітхнула і зникла...
Невістка була сердита. Хотіла навіть засува засунути, але знову зітхнула й почала злазити. Була гладка й неповоротка, тому ставила ногу на приступку помалесеньку, надійно спираючись. Коли ж торкнулася підлоги, відчула, що лоб їй зросився потом, наче проробила вона невідь-яку роботу.
— Ух! — видихнула й повернулася.
— Знову посварилися? — підморгнула їй сусідка, яка зі щирою увагою стежила за її сходженням.
— То оце так! — сказала спересердя невістка.— Чогось надувся, як сич, і сидить на тому горищі! Не, ви подумайте: годую його, перу, мало мені свого клопоту? Вже й книжки тягав продавати. Я як почула, думала, що впаду.
— Випить хоче! — категорично сказала сусідка.— Годите йому, як болячці, то він і витворяє. У мене з мамою таке саме... Чим більше їм годити, тим вредніші стають...
— Не кажіть! — махнула рукою невістка.— Воно, я вам ская^у...
Підгаєцький сидів на ослінці, повернувся лицем до виходу з горища і насторожено слухав плетух: розмова виразно долинала до нього. Обличчя на мить скривилося, а в голову ніби набилося вати. Слухав теревені, і хоч нічого нового в них не було, кожне слово боляче його стьобало. Повітря навколо було драглисто-сіре, мертво висіли жовті сонячні стяги; йому захотілося затулити вуха обома руками, заплющитися і хоч так віднайти спокій і затишок. Але слухав і слухав: одна й друга, вимовляючи, не могли спинитися: невістка скаржилася на нього, а сусідка на його ровесницю: їх залишилось у домі таких тільки двоє. Тому й відчував посилений інтерес, хоч бридко ставало на душі.
Нарешті голоси на веранді замовкли, почалапали кроки — однієї в один бік, а другої — в інший. Він провів рукою по обличчю, наче знімаючи з нього павутину, і тільки тоді дозволив собі визирнути з горища.
Зовсім близько пролітав чорний птах. Так близько, що вони могли зустрітися поглядами. І Підгаєцькому знову тенькнуло всередині: відчув якусь дивну присутність, здалося йому, розтулить зараз той птах дзьоба й повість йому щось сокровенне.
"Чап-чалапа!" — чув він неквапні кроки жінок, які розходилися по квартирах, і це чалапання незвично його роздратувало.
— Ідіть, ідіть! — пробурмотів він... Оце б прилягти на кілька хвилин, а може, й заснути, щоб повернути голубий спокій і віднайти отак звільнення. Забути б усе прикре й тимчасове, усе, до чого звик, але що не переставало його тривожити,— золотої тиші запрагнув він раптом. Стане тоді поважний та спокійний і матиме охоту пізнати урочистість, яку завше відчував, коли навідувався до кния^ок. Зробиться умудрено-статечний і віднайде рівновагу, якої почав останнім часом позбуватися. Суха, пожовтіла від сонця рука потягнеться до книг і вийме з-поміж них найветхішу. Розгорне її біля світла — хай дріботять і стрибають перед очима літери. Можливо, він не читатиме, а тільки роздивлятиметься, а мо', лише картинками побавиться — ну хоч би у цій, в "Історії землі" П. Неймайра. Перед ним попливуть світові дива: залізні брили в Овіфаці, Пташина гора на острові Ян Маєн, вулкани й гейзери. Він знає напам'ять усі ці картинки і навіть вірить, що й досі всі ті дива існують, хоч ніколи не бачив їх по-справжньому й не побачить. Але вони потрібні йому тут, у цьому невеликому місті, де все так звичайно й буденно і де образом такої буденності виступає невістка. Можливо, ті світи — як потойбічні, і є їх на землі не один: світ жителів землі, води й повітря, світ живий і неживий — кожен між собою з'єднаний, переходить у інший, єднається й заперечується...
Але він утомився. І від того, що витратив сьогодні забагато енергії, і від цих надто дивних думок, від яких ніяк не звільнитися. Йому конче треба врівноважитися й заспокоїтися, бо коли б зійшов зараз на той "розговор", який має до нього невістка, напевне наговорив би їй прикрого.
Заплющився і таки пізнав спокій, у якому міг сприймати і відтворювати зображення. Отож перше, що він з'явив для себе,— розширені Вітькові очі. Щось хотів прочитати в них чи збагнути, але не міг. Друге зображення — застигла у вікні сусідка, це вона розповіла невістці, що він ніс додому книжки. Та сусідка — теж одне з див світу, про яке не здогадувався П. Неймайр, вона стримить у вікні від ранку до вечора, і є у ній щось від людини й вазона. її незворушпість дивогідна, невідомо, чи їсть вона й п'є, а чи, може, її щодня поливають, як той-таки вазон. Третє зображення — невістка, власне, її розіпнута постать в прочілі дверцят на горище, опасиста й ворухка. Підгаєцький вкотре здивувався: чому має з пею жити? Звела їх у цьому світі дивна гра долі, хоч вони, здається, у яштті неспівмірні. Колись був син, який помер, лишивши цю жінку вдовою, був онук, який зараз у війську, а після війська збирається вступати в інститут,— ось вони промінші ланки. Випали з його життя, як зуби, і він раптом опинився сам на сам із цією жінкою,-яка, здавалося, тільки й чекала його смерті. "А я, хе-хе-хе, не скоро помру!" — сказав уголос Підгаєцький, і смішок його був старечий та хрипкий. І від того сміху чи й думки йому стало на серці погідпо, і він якось забувся, що його ще чекає неприємна розмова з невісткою, її сльози й дорікання, а що не зможе нічого їй до ладу пояснити, то тільки огри-
затиметься, і це ще більше розпалить невістку. Пізніше вона покине його самого, гримнувши спересердя дверима, і побіжить до котроїсь із сусідок, щоб відвести душу, а він відчуватиме, що з її відходом сварка не минає, що її голос ще живе в цьому на позір тихому повітрі, що, зрештою, кожен його кубічний сантиметр ще й досі бринить від звуків, які нещодавно тут проливалися. Тоді він думатиме, що єдине пристановище для нього — будинок перестарілих, і продовжить розмову з невісткою, хоч тої вже в хаті й не буде.
— Коли ти не можеш зі мною вжитися,— скаже він невістці,—я піду в будинок для перестарілих...
Тоді невістка, хоч її й не буде в кімнаті, вдариться в сльози і почне роздумувати вголос, що скажуть люди про такий його вчинок, і що їй соромно буде тим людям у вічі глянути, і що це така ганьба, якої вона не винесе, бо он той і той здали своїх старих і на них усі пальцем тицяють. Губи в невістки хутко злітатимуть над зубами, а зуби в неї золоті, і в тому золоті спалахуватиме сонце, через що невістчин рот буде наче повний вогню, і Підгаєцький дивитиметься на ту жінку й думатиме: звідки її знає і чому живе разом? Однак відчуватиме, що він таки зовсім не хоче йти в будинок для перестарілих, бо щохвилини має змогу вийти з дому й побачити перед собою вільний світ.
— На вашу пенсію людину не прохарчуєш,— скаже вже вкотре невістка.— Я завжди до неї докладаю десятку-другу, а ви як були невдячні, таким і залишилися...
Старий розплющив очі: перед ним лежав широкий, білий світ. Повний сонця, зелені, хіба що на свіжих стернях жовтіло. Так само паслися корови, виїдаючи з-поміж стерні конюшину, і йому раптом захотілося туди піти. Отак вийти через цей отвір і рушити просто по повітрю, злегенька в ньому похитуючись. "Колись я так і вчиню",— подумав замріяно Підгаєцький.
з
Стояв босоніж у воді, колошви штанів були підкочені, на голові стримів старий солом'яний капелюх з опущеними крисами, тримав у руці вудку і аж подався вперед, так пильно стежив за поплавком. Вряди-годи той поринав у воду, Підгаєцький підсмикував, і над водою срібно спалахувала пліточка. Долітала до наставленої старечої руки, а ще за мить опускалася в брезентову, прив'язану до боку торбу. По тому наживлював мотиль, і знову поплавок вільно клався на воду.
— То я прийшов за авоською,— почув Підгаєцький тонкий голосок і здригнувся.
— Га? — повернувся трохи перестрашено.
Вітько сидів на траві в тій самій курточці й коротких штанях, ноги його були, як у чобітках, у чорній грязюці.
— Ти б помив ноги, — сказав Підгаєцький.
— Це я по болоті лазив,— сказав байдуже Вітько.— То ви віддасте мені авоську?
— Чого б це не віддав? Я не як ти: на чуже добро не ласий. Тільки сам бачиш: зайнятий я зараз.
Поплавок знову пірнув під воду, і срібна пліточка полетіла від води до наставленої руки.
— Я теж на чуже добро не ласий,— сказав Вітько.— Ті книжки я збирався повернути, та й простили ви вже мене...
— Це я простив? — повернувся до нього Підгаєцький.— Чого ж хочеш?
— Таж по авоську прийшов... Добре ловиться риба?
— Непогано,— сказав старий, закидаючи вудочку.— Ти трохи зачекай.. Зловлю ще штук з двадцять...
— Ого!
— А тобі ніколи?
— Та чого там. Може, дасте, я половлю?
— Я вчора цілу торбу окунів наловив,— збрехав Підгаєцький, пильно стежачи за поплавком.— Тільки не тут, тут окунів нема.
— А де?
— Де, де! Скажи тобі де, там завтра сто хлопчаків стане. За греблею, он де!
Поплавок смикнувся, старий підсік, але риба зірвалася.
— Дуже різко підсікаєте,— сказав хлопчак.
— Повчи свого батька! — відрізав Підгаєцький.— Я тут ловив, коли твій дід ще в коротеньких штанцях бігав...
— А я все одно краще за вас ловлю!
Поплавок смикнувся, і старий знову не підсік риби.
— Ти мені не чаруй.— Підгаєцький сердито повернувся в бік малого.— Коли тебе не було, ловилася, що не встигав хапати, а прийшов — зривається.
Хлопчак притих, а за кілька хвилин пліточка знову полетіла від води в наставлену долоню.
— Це так і до вечора двадцять штук не зловите,— кисло сказав малий.
— А мені нікуди спішити,— спокійно зауважив Підгаєцький.— Ніде твоя авоська не дінеться.
Але від цієї хвилі рибу начебто підмінили. Поплавок вільно плавав по воді й не думаючи занурюватися. За цей час ноги в хлопця обсохли, і він знічев'я сколупував з них засохлу грязюку.
— Ну, от бачите, нічого й не ловиться,— сказав. Старий зітхнув. Зирнув у привішену брезентову торбу,
а тоді кивнув малому.
— Йди половиш, а я рибу занесу. Заодно й авоську прихоплю.
— А рибу мені куди класти?
— Гадаєш, буде риба? — засміявся Підгаєцький.
— Атож як! Тільки я нижче ловитиму. Отам! — малий махнув рукою.
— Лови там. А рибу на низку низатимеш,— він потягся до верболозу, зламав прута і зчухрав листя, лишивши горішнє. Тоді вибрів на берег і віддав малому вудку й прутик.
— Украдеш, здам тебе в міліцію! — сказав строго.
— Чого б це я крав? — обурився хлопчак.— У мене вдома таких вудок п'ятнадцять штук.
— А в мене тільки одна.— Підгаєцький відкочував ко-лошви.
— Наживку забули дати,— нагадав малий
— А ти без наживки полови,— хихикнув Підгаєцький.
— Без наживки самі ловіть! Ви на що ловите? Підгаєцький віддав коробочку з наживкою.
— На красноконика,— сказав іронічно.