Вони сварилися, а часом зупинялися й билися: велосипед тоді падав у болото; по тому хлопці знову хапалися за нього і знову кудись тягли. В них були замацьорені руки й обличчя, і вони подобали на малих чортенят. Тільки великі очі палали жадобою, а зверху і їх, і голого чоловіка в молитовній позі, і хати, і розгрузлу дорогу, і пивницю із глухо зачиненими дверима, і шосівку без жодної машини, і безлюдні обійстя, і голі дерева, адже вже заходило на осінь, обливав і обливав безконечний, марудно дрібний дощ. Зникла навіть світла крайка на заході, і десь голосно горлав півень, ніби хтось бігав за ним і ловив. Ішла на землю темрява і йшла впевнено великими, семимильними кроками. Світ зі світу пропадав.
Але зі світу пропало не все. Із найбільшої на цій вулиці калюжі виринула, раптом невеличка постать лагідненької бабусі, і та бабуся пішла поверх води ніби по льодові, бо й трохи не мочила свого взуття. І повернулася вона до Олексія, і засміялася раптом, війнувши на нього яскравим спалахом очей, ніби блискавка небо розірвала. Він чекав грому, але грому не було; зрештою, зникла й та стара, а залишився великий білий пес, який також озирнувся на Олексія і тим-таки голосом засміявся.
ОПОВІДКА ДРУГА
ПРИТЧА ПРО ІВАНА ПОХОДЯЧОГО
ЧАСТИНА перш А
АКТ П'ЯТДЕСЯТОГО РОКУ
Було воно так. Жив-був Іван, що його пізніше сусіди назвали Походячим, а жив на околиці міста, тобто і не в селі, і не в місті справжньому, а десь посередині; і, може, через те, що жив він посередині, кисло дивився на світ, і на хату свою мізерну, і на сусідів, і на довкільні краєвиди, і на матір свою постарілу, а батька він, здається, ніколи й не мав. Зрештою, батько в ті часи була не така вже й мала розкіш, бо чоловіки майже вигибли: хто на війні, хто поза війною, хто на своїй землі, а хто на чужій, хто на волі, а хто у неволі. Отож стало нудно Іванові жити на своїй околиці, у мізерній хаті, біля постарілої матері, бо коли дивився у вікно, бачив він той-таки краєвид, і якусь річечку нікчемну, і нікчемні верболози біля неї, одних і тих рибалок на річці, і одних і тих-таки людей навколо, та й дерева були ті ж таки й трава. Отож він і сказав матері, як кажуть усі дурні Івани в казках перед тим, як рушити в мандри; а в усіх дурних Іванів така вже поведенція: вони конче мають покинути рідний дім, бо їм у ньому нудно ставало, отож брали торбу на плече й рушали у світ.
— Піду-но і я, мамо, у світ! — сказав наш Іван, що його потім назвуть сусіди Походящим.
— По дурного голову? — злякалася мати.
— Нічо мені тут робить, мамо. Тож я й завербувався. Мати подивилася на свого одинака, і в неї закипі-
лися сльози. І побачила вона, що в її сина майже нема обличчя, а тільки якась машкара, що очі в нього порожні та холодні, і немає в тих очах ані її образу, ані будь-якого, хіба лишень сіра і темна вода, як на болоті, — стати ж отаким, як став Іван, очевидно, й значило "завербувався". І не було в нього на обличчі шкіри, а тільки якась пластмаса: пластмасовий був у нього ніс та лоб, а вуста не рожеві, як це буває в молодих хлопців, а сині, як у хворого на серце, — такий собі, знаєте, вербовий манекен. Отак стояв у сутінках хати пластмасовий син і вербовий манекен (адже завербувався) і мертво дивився кудись поверх материної голови, ледь-ледь розсунувши сині губи, але то й не усмішка була, а просто розсунуті губи.
— Що ж, зберу тебе, коли так, — покірно зітхнула мати і озирнула свою хату, бо подумалося їй: поселиться тут пустка.
І вона почала складати йому білизну і шкарпетки, сорочки і штани, і топтала це у благу валізу, а він ходив біля неї й невдоволепо бурчав, що не збирається тягти з собою цього мотлоху, і дещо з валізи викидав, кажучи крізь скривлені губи:
— Не треба мені цього!
Валіза стояла із відкинутою покришкою на стільці, і вже не було там місця, аби щось покласти, а мати тулила й тицяла в неї те чи те. Він же пішов до умивальника і забрав звідтіля мило й мильницю, зубну щітку й порошок, рушник і бритву. Відсторонив владно матір, порився в манатті, знову повикидав те чи й те, а вмостив, що приніс.
Мати стояла німо збоку й дивилася. І таке темне, мов кора, було її обличчя, ніби вона старіла не по роках, а по хвилинах і вже сягала віку сторічної баби. Темне лице облямовувала темна хустка, а очі стояли на тому темному тлі, як два синіх озерця, пронизливо ясних і світлих, ніби самі вони були тихим джерелом світла. Син замкнув валізу і зважив її в руці.
— Ще б їжі взяв, — сказала мати.
— Хіба на дорогу, — відказав син і подививсь у вікно, але нічого там не побачив, бо вікно було заслонене, як більмом, фіранкою. І здалося йому, що це вже не хата, а купе поїзда і той поїзд тахкоче рейками, і від того ніби просвітліло йому, Іванові, пластмасове лице. Мати це миттю помітила і відразу ж заговорила. А говорила вона речі звичайні й буденні про те, що йому ліпше не лізти нікуди на дурну голову, бо вдома — це вдома, бо там тільки добре, де нас нема, а насправді свій дім — це свій: вдома є кому й сорочку випрати, і їсти зварити, й те, та й се. А там, у світі, кому він буде потрібен?
— А кому потрібен тут? — спитав кисло. Зрештою, він і не вислухав гаразд того материного ґдирання, бо поїзд уже давно віз його у світ, ще відтоді, коли на таке зважився, у бозна-куди, у простір, якого не знав, і між людей, яких не бачив і не відав, та й дерева й трава були там інакші, як ці, що ростуть на околиці. І околиця засипалася в його очах попелом, і той попіл сипався, як дощ, а може, й був дощем, а може, цей попіл виникав від материного ґдирання, яке ніяк не могло спинитися. Тоді він стис вуста, глянув порожніми очима на матір і викинув із себе, ніби виплюнув, жорстко й різко, щоб припинити той потік слів, попелу чи дощу:
— Чо' це ти завелася? Всьо вже решено — і нікаких!
— Господи! — зойкнула мати. — Та ж ти там про-о-падеш!
— Многі їдуть і не пропадають! — сказав холодно син. — І я, коли хочеш знать, у розвалюсі твоїй не збираюся сидіть. Світа хочу побачить. Пойняла? Сині далі!
— Він же тебе зжере, той світ, — тихо сказала мати, дивлячись на сина своїми осяйними озерцями-очима.
Тоді Іван усміхнувся, і це вже була всмішка справжня, зверхня, бо в цей час подумав, що не він, Іван, — дурний у цьому світі, а вона, і то через те, що стара, а коли стара, то й нерозумна, а коли дурна, то чого її й слухати, та й чого гаятися, тим більше, що в нього під ногами давно потахкують рейки, везучи його в сині далі, — і де це він видер ці дурноверхі слова? Отож, його давно вже не було в цьому світі, ані в цій хаті, бо в серці його і цей світ, і хата давно померли, а може, й серце було в нього пластмасове чи вербове, як і обличчя.
Мати про це знала. Через це й завмерла серед хати, німо дивлячись осяйною синню очей на сина: був він уже вищий за неї, худий, із отим дивним пластмасовим обличчям, ніби мильниця, яку щойно поклав у валізу. Тоді раптом злякалася своєї мовчанки, бо її мовчанка — щось ніби упоминки їхньої недавньої спільності, прожитих тут разом днів та ночей. А ще вона подумала, що це прийшов такий урочий час, який мусів прийти. Колись носила його в своєму череві, і їй було так добре, що він був у ній, гатив п'яточками, провертався — жив у ній. Але прийшов час і йому треба стало вийти зі своєї першої домівки. І от зараз він відбув своє у череві рідної хати стільки, скільки треба, і мав народитися з неї, хати, як колись народжувався із її черева, і їй стало страшно, що так само, як ніколи не повернеться він у її черево, так ніколи не повернеться у черево рідної хати — вже прийшов, подумала, такий урочий час.
І вона заговорила, щоб він стерігся, що по тих гуртожитках усяко буває, що можуть і гроші вкрасти, і хуліганять; що береженого Бог береже; щоб син не забував ні її, ні дому рідного. Говорила, але сама відчувала, що ці слова сиплються з неї, як полова чи як горох по стіні, а Іван тепер ніби й не син її, а Котигорошко; що цих слів йому непотрібно, як непотрібною ставала й сама вона, коли надійшов час його народити. Тепер же він виходить із черева рідної хати, ще кілька хвилин, і хата народить його для світу: мати фізично відчула, як вона тужиться, ця хата, ніби породілля, і який страшний біль відчуває, як котиться піт по її шибах, піт, чи попіл, а чи дощ.
Іван також роззирнувся. Все тут було до чужого знайоме: і стіл, що розставив ноги і завмер серед хати, і ліжко з подушками, застелене ковдрою, що принишкло, ніби жива істота, й важко дихало, і до чужого знайомі стіни та стеля, схожа на ребра людини, а сволок — хребет, а годинник з привішеними ножицями біля гирі хрипко цокав — і було то серце цієї хати, яке кільканадцять років гнало кров часу між цих стін, хребта і ребер — нутра хати. Подивився на шафу із заскленим верхом, шафі цій більше років, як йому, і він любив ховатись у ній, уявляючи, що там його власний дім, який подумки будував у домі цьому, матірньому. Тоді він хотів утекти у світ, менший за хату, а тепер його повабив світ великий. Зрештою, там у шафі, було тісно, пахло нафталіном, злежаним одягом, тож просидіти довго не міг і виривався з шафи, як із черева звіра, котрий хотів його пожерти. Над ліжком висіла картина: на човні плинуть одягнені в зелені сукні дівчата, і то були неприродно гарні дівчата, які хвилювали його хлоп'ячу душу, оті відьми-чарівниці, що наливали в його тіло темного вогню, і, дивлячись на них, він палав, як купина, зносячи своє незгасне полум'я до стелі, що ніби ребра, і до сволоку, що ніби хребет. А потім вони приходили в його сни, оті зелені дівчата, одна лягала з одного боку, а друга з другого, і цілували його, й пестили, і він заходив у них і блукав по їхніх червоних коридорах, а вони шепотіли йому про оманне щастя жіночого єства, про загадковий світ істот, котрі в усьому були не такі, як він, однак кликали його до себе і в себе. То відбувалося у снах та мріях, а тут, у приміському світику, він дівчат ще жахався, тож вірив, що у світі великому, куди його народить зараз оця хата, викинувши зі свого лона, він таки зустріне цих зеленоті-лих дівчат у живому тілі й попливе з ними по річці часу у справжньому човні. І вони розплітатимуть для нього коси і мило зазиратимуть через борти у воду, а вода буде під його веслами бурунити і грати та й понесе його у світ таємниць, про які не раз так палко шепотіли йому вві сні дівчата.