Се відразу дало належний, поважний тон.
Довідавшись про те, що саме йде урок закону божого, інспектор сказав:
— Прошу вас, панотче, вести далі: ми послухаєм.
Посідали. Себто, сів інспектор та пан попечитель школи, а пані Олександра стояла при стіні. Гость-поміщик щось таке шепнув їй нишком, але вона його не чула, лише на всякий раз крутнула головою, щоб він не здумав і далі зачіпати її якоюсь розмовою, бо пан інспектор уже й так зиркнув на неї; вона аж одсунулась від гостя та лапнула рукою свій комірчик, чи не набік він часом. Стояла потім, як у церкві, поважно й нерухомо.
Погляд в інспектора став лагідніший. Далі вже він уважно слухав урок, на учительку не дививсь.
Отець Миколай доказав про нагірну проповідь і потім запросив інспектора й попечителя, чи не благоугодно їм буде попитать щось таке в учнів.
Інспектор уже й сам, підходячи до першої лавки, лагодився питать школярів.
— Молитви вони знають добре? — спитав інспектор.
— Аякже, знають! На се звертається особливу увагу! — одказав отець Миколай, поправляючи рукав.
І справді, обидві молитви, що спитав інспектор,— "Перед учінням" і "Царю небесний",— хлопці знали добре. Спитав інспектор заповіді,— знали й заповіді.
— Добре! — проказав інспектор.— А тепер скажи лишень ти, хлопче, скільки було синів у праотця Ноя?
Присадкуватий хлопець, Семен Леміщенко, встав,— бо на його було показано,— і сказав, що в праотця Ноя було три сини, а звалися вони Сим, Хам і Ахвет.
— Ахвет! — переказав інспектор, повертаючись не то з докором, не то з усміхом до пана попечителя.
Пан попечитель усміхнувся виразніше й проказав так, мовби просив вибачення за Семена Леміщенка:
— Се, бачите, Антоне Івановичу, тутешня народна вимова! Се вже трудно побороти...
— Так, се правда,— згодився інспектор,— з вимовою трудна рада; хоч треба старатись побороть і се... Але знають вони добре. Ну, лишень ти, білоголовий, розкажи, який сон бачив Іаков?
Білоголовий Яків Приходько сон про драбину з анголами знав, а Юхим Чупрій вже прямо напрочуд розказав про всю пригоду з Іосифом і його братами!
Одповіді з нового заповіту були незгірші. Не знали тільки, що свято спаса зветься преображеніє, але зате чудово було розповідано притчу, таки про сіяча,— і пан інспектор був утішений.
— Ваші учні знають добре! За се вам, батюшка, належить честь! — сказав він отцю Миколаю.
— Стараємся по мірі можливості укріпляти їх в законі віри,— одповідав, уклонившись, панотець,— се-бо єсть основа всьому!
— Звичайно, звичайно,— згоджувався інспектор,— се єсть основа всьому!
Потім інспектор додав:
— А тепер дозвольте мені дещо спитать їх з іншої науки.— Тут він удався вже до учительки. Питав, по яких учебниках вона учить і доки пройшли. Далі казав школярам читати й розповідати своїми словами. Один і другий школяр справилися з тим добре.
У класі стало мовби вже не так важко дихати. Всі дедалі одсмілялися більше. На обличчі в пані Олександри з'явилося щось подібне до усміху, принаймні та зморщечка, що була в неї між бровами з самого ранку, тепер зникла.
Перейшли до арифметики.
— Вони у вас табличку помноження твердо знають? — спитав інспектор.
— О, як же! — одказала з певністю вчителька.— Се вони давно знають!
Сказавши те, учителька зараз же духом почула, що сього не треба було додавати, але вже було пізно — слово, мовляв, не горобець: як вилетить, то вже за хвіст не піймаєш!
Але й справді, хлопці табличку знали, і на перші десятки, і навіть на дальші, на оті "шестю" й "семю".
— Добре! — сказав інспектор, перепитавши душ три. — Тепер спитаємо їх щось із усних задач. Доки вони пройшли з арифметики?
Учителька сказала, що пройшли першу частину арифметики, знають і перші правила з роздробу.
— Так...— проказав інспектор.— От ми, не гаючи багато часу, й перейдемо до роздробу.
— Ну ти, бистроокий,— показав інспектор на Кузьму Тхоренка,— ти, мабуть, добре все знаєш! Ріши задачу: "Десяток оселедців коштує шістдесят копійок, а некто купив півтора оселедця. Скільки він заплатив?"
Кузьма скинув погляд на пана інспектора й мовив:
— Такого не може бути.
— Що? Що ти кажеш? Чого не може бути? — перепитав інспектор.
— Такого, як ви кажете,— правив знов Кузьма.
— Чому не може бути? — гостро питав інспектор.
— Того,— затявшись, одмовив хлопець,— що півтора оселедця ніхто не продасть: або купуй одного, або вже пару, а різати ніхто не схоче, бо збавить собі оселедця. Такого не може бути! — знов проказав школяр, ще й головою покрутив.
В учительки тьохнуло серце. Та й всі інші почули, що в класі щось недобре сталось... Хихикнув тільки гість-панок, але то вийшло ще гірше. Темне обличчя інспекторове стало ще темніше; він перше прикусив губу, а далі, кинувши зовсім хлопця, круто повернувсь до учительки, мовлячи:
— Як це вони в вас одповідають? Що се за спосіб відповідання?
— Вони... Вибачайте з ласки, ваше превос...
— Я вас питаю, що це за відповіді?! — гукнув ще голосніше інспектор, зиркаючи на пані Олександру. — Який це ви їм напрямок даєте?!
— Я...— почала була знов учителька, але інспектор, либонь, питався зовсім не на те, щоб почути учительчину відповідь; він одповідав сам на своє питання, гримаючи далі: —---
— Се той напрямок, що веде до шибениці! Хлопці гублять повагу до старших, гублять не тільки всяке розуміння ввічливості, чемності, вони гублять розуміння обов'язків. Ви підриваєте найпершу основу доброго, належитого виховання, ви нищите молоді душі, ведете їх до погибелі, я сказав — до шибениці. Хіба такий зухвалець,— інспектор кивнув на лавку, де сидів Кузьма Тхоренко,— буде розуміти громадські обов'язки?! Буде він поважати чужу власність? Я вас питаю, буде для нього що-небудь святе?!
Пані Олександра ніяк не могла одповісти, чи буде для Кузьми Тхоренка що-небудь святе, чи буде він поважати чужу власність: одно те, що в горлі їй так стисло, що вона вже не могла одвести й гласу, а друге — інспектор знов не ждав її відповіді, він ще голосніше гримнув на одповідь самому собі:
— Ні, він не буде поважати чужої власності! Він не має ніякого розуміння своїх обов'язків, і йому одна дорога — піти з бомбою!
Вимовивши це слово, пан інспектор мовби спустив тона; але те, що він сказав по сій мові, хоч було сказано спокійнішим голосом, було для пані Олександри найстрашнішим. Інспектор сказав, як одрубав:
— Так, добродійко, учителювать не можна. На вчительській службі таких наставниць не держать.
На тім мова до вчительки скінчилась. Інспектор вдався вже до пана попечителя школи:
— Ну, ходім ще до другого класу.
Пан Покровський повів інспектора до Андрія Семеновича. Учителька не знала, чи їй треба теж іти, чи зоставатись... Пан Покровський махнув їй рукою, щоб зоставалась. Хитаючись, дійшла вона до столу й сперлась на його. Але не знайшла пільги коло того столу.
— Що ви наробили?! — вдався до неї отець Миколай.— Що ви тільки наробили?! Боже мій, господи! Так усе чудесно йшло, такий був надзвичайний успіх, і ось на тобі — в одну минуту, в одну секунду все загинуло! Отакий дешпет учинити! Що ви наробили, що ви наробили!..
— Та хіба то я наробила? — покликнула вчителька, і сльози мало не бризкали в неї з очей.— І що таке особливе сталось? Який дешпет? Нічого особливого не було! Ну, хлопець сказав, що не можна купити півтора оселедця, так се ж і правда і се показує, що школяр думає, що він звик одказувати свідомо, а не говорить, як той п о п у г а й! Що ж тут поганого?
— Що? Ви не розумієте, що школяр його в дурнях зоставив?
— Зовсім ні! — гукнула вчителька.
— А! Коли ви не розумієте, то що ж вам говорити!— гукав і собі отець Миколай. — А ви повинні б і те розуміти, що ви накоїли лиха не тільки собі, а й мені! Ви мені зопсували все моє реноме! Розумієте ви се? Ви й мені пошкодили!
— Чим я вам пошкодила? — одповідала вже злісно й учителька. — Хіба то не я вивчила їх того, що вони так добре знали й одповідали?
— Я не хочу з вами говорити,— кинув отець Миколай і гнівно пішов з хати. Він угледів, що інспектор уже виходив із школи.
За скілька хвилин шпарко вийшла й учителька.
Школярі дивилися їм услід, не розуміючи, що таке сталось...
Прийшовши в свою кімнату, учителька впала в подушки й плакала вже вільно... Тільки плечі двигтіли... Далі вона підвелась і не знала, що їй почать; сиділа на постелі, як кам'яна.
Коли се вбіг Андрій Семенович. Він був уже знов якийсь розкудланий, обличчя мов спотворене, погляд лихий.
— Так! — гукнув він одразу.— Сидите, одпочиваєте собі! Єсть після чого! Згубили школу, згубили всіх!..
— Кого я згубила? — палко перепитувала учителька.
— Кого? Всіх! — репетував Андрій Семенович.— Отець Миколай мені все розказав осе, як ті пішли.
— Чого вони так швидко пішли? — несміливо попитала учителька.
— Чорт їх знає!.. Та й чого ж їм бути, коли той так розізлився, що й питати нічого не може, тільки до всього в'яжеться!..
— Що ж у вас було? — упалим голосом питала вчителька.
Андрій Семенович перше тільки забігав по кімнаті, стиснувши кулаки, далі спинився й таки почав розповідати:
— Прийшов він до мене одразу змієм. Я йому рекомендуюсь, а він хоч би палець простяг. Погляд прямо як у того люципера, гляне — мов ножем крає! Ну, нічого, я думаю, може, в його така звичка. Аж він і почав. Так одразу й напався. "Чого се,— каже,— в класі такий воздух поганий!" Що я йому буду казать? Віктор Павлович щось там йому об'ясня. А той дурень, чужий панок,— чорт його знає, як там його,— якісь дурні присмішки став прикладати... Ну, інспектор потім почина питати. Казав прочитати з класної книжки. Прочитали. Загадав Іванові Хандрові, щоб розказав, ну, той і розказав як слід, навіть знав, що таке рига й гумно, бо я вже їм добре про те все товк. Далі інспектор зирк на стіну, на карти, та й питає: "З географії ваші учні мають пойняття?" Кажу: "Мають, котрі у другій групі, отсі". Він тоді прямо рукою на Африку та до Грицька Чмеля: "Це що таке?" — "Африка",— каже. Ну, якого ж йому біса ще треба? Отже, він далі: "Що то ж воно таке — Африка?" Чміль каже: "Сторона така". Як визвіриться він тоді на мене: "Як це ви їх учите? Він повинен одповідати: "Часть свєта", а не "Сторона така". Що се за вільнодумство таке?" І такої чортівні наговорив мені, що й слухать не схотілось! З тим і пішов, нічогісінько більше й не питав, одну минуту побув.