Соловйовий спів

Ми сиділи в садку чудовим весняним вечором. Весна подихала тим лагідним диханням уст своїх, коли вона тільки що відчинить чарівною рукою двері тепла, радощів, любові. Природа ще не розгорнула всіх див своїх; вона тільки що прокинулась, тільки що почала творчу працю свою. Якесь вільне зітхання стояло в тихому, легкому повітрі, напоєному пестінням. Життя, нове, молоде життя чути було наоколо. Молоденька травиця навіть і при вечоровому світлі відбивала ярою барвою від чорної, ще вогкої землі. Садок стояв нерухомо, укритий більше цвітом, ніж листом, укритий тим білим та ясно-рожевим цвітом надії, ніжної, непорушеної краси. Сам соловейко тим чарівним співом розвивав той цвіт... Тож пісня його єдналася і з тим цвітом, і з прозорою блакиттю весняного неба; воля, щастя, озивалися в тім співі!

— Чуєте, як співа соловей? — спитала я свого товариша, що сидів задуманий поруч зо мною на садовій лавці під моїм чудовим каштановим деревом, що спускало віття над лавкою розкішним наметом.

— Чуєте, як співає соловейко? — попитала я вдруге, перебиваючи задуму свого сусіда, що зоставив моє перше питання без відповіді, либонь, гадаючи, що то я так тільки сама собі втішалась, а не питалась.

Тепер мій гість одповів: "Чую". Але в тім "чую", в гомоні тієї відповіді почула я немов якусь прикрість. Коли б то була сама журливість, я не звернула б на те уваги: соловйовий спів часом викликає ніби якийсь-то жаль у душі... Що почує серце в тім співі, що спогадає воно, бог знає, а тільки часом защемить на хвилинку... Людям старішого віку таке почуття найпаче відоме!..

Але ж мій гість був чоловік ще зовсім молодий, і до того веселої, одвертої вдачі; отже, сумний гомін мого відповіді, а ще сумніший вираз його обличчя здивували мене.

Либонь, чуючи на собі мій здивований погляд, гість додав:

— Я не люблю соловйового співу! Я не можу його чути... мені стає так прикро!..

— Се що за химери? — спитала я, усміхнувшись. — Чи то й вас обгорнув песимізм? — Я засміялась уголос, не вважаючи потрібним здержуватись перед гостем, добрим знайомим.

— Ні, не песимізм,— одповів гість,— а так... се мені з якої пори. Я сам не знаю, чого саме соловйовий спів нагадує мені одну дуже... прикру пригоду...

— Пригоду з вашого життя? — спитала я з цікавістю. — Однак ваше життя здавалось мені таким рожевим!

— Ні, се не з мого життя пригода... Обтім, можна сказать, що й з мого... Се як судити!..

— Як же се? І не з вашого життя й з вашого! Ви б уже розказали, що там таке!

Гість мій махнув рукою й умовк. Однак бачила я, що душа його була розворушена і, либонь, прагнула сама вимовити в щирій розмові те, що гнітило її десь там, на самому дні... Отже, мені нетрудно було скількома обережними питаннями привести молодого бесідника до розповіді про ту пригоду, що збавила йому той чудовий, милий соловйовий спів...

— Та бачите,— почав він,— се було три роки перед сим, саме як я тільки що скінчив університет. Скінчив я, як знаєте, юристом; місця ще ніякого не мав, але зуду того було в мені багато. Маєте собі,— тільки що з лавки, голова повна всякими тими правами: і римськими, й руськими, й всякими,— щось би таке робив, правив, розбирав би, здається, саму заплутану юридичну плутанину.

Так!.. А місця все-таки не було ще ніякого, і я сидів літо в селі, гостював тим часом у батька, немов на канікулах. Отак собі пробував на лоні природи, відпочивав після сутужної науки останнього часу. Я собі ходив на проходку, мав деяких знайомих. Коло мене, в хаті мого батька, священика, і в селі нашому було тихо та мирно. Отож я поки що віддавався цілком життю посеред тієї благодаті.

Коли це трапилась і посеред тієї тиші одна пригода, що збаламутила її і збентежила всіх: в нашому селі сталося злочинство — убили нагло нашого пана, поміщика нашого села. Як? Хто? Що? — тільки й чути було проміж селян, а найпаче проміж сільської інтелігенції. Правду сказавши, ніхто якось там особливо не жалував пана, бо за життя свого не придбав він прихильності ні від кого: ні від селян, ні від інших; був він старий понура, людина кріпацького строю думок, серце мав жорстоке; ходила чутка, що він навіть дітей своїх розігнав по світу,— не могли з ним ужитися,— а жінку навіть на той світ загнав своєю суворістю. Бог його знає, скільки в тому було правди, а тільки кажу: не любили його люди... Ну, а все ж, як би не було, смерть його зірвала великий рух в цілій околиці. Як би не було — така пригода, таке злочинство: зарізано пана уночі в його власній господі. Се пригода надзвичайна, така, що може вразити думку кождого!

Звичайно, мене, яко юриста, та ще тільки що спеченого, тая пригода найпаче зацікавила! А ще до того — поривала мене загадковість того злочинства: що не було ніякого сліду, хто б міг заподіяти його! Пана знайдено зарізаного, чужою рукою, се було безперечно; горло перерізано особливим способом, ніде поблизу не було ножа, разом з калюжею крові видно було слід боротьби. Але хто й що — невідомо! Пан хоч був багатий, але дуже скупий і слуг держав мало, а сім'ї при йому не було. Отже, ніхто нічого не чув, не бачив. Самий привід до нападу — отой мотив злочинства — був загадковий:, при забійстві не було нічого пограбовано. Хоч у пана були гроші, векселі і, як у всякій багатшій панській господі, деякі дорогі речі, та все те зосталося ціле, незачеплене у столах та по інших сховах. Навіщо ж і кому потрібна була смерть господарева?..

От питання, що цікавило всіх, що над ним даремно сушив собі голову присланий слідчий... і я. Еге, я! Я навіть пособляв йому писати. По правді сказавши, слідчий без уваги приймав мою ретельність, моє жадання допомогти йому; він часом з якоюсь недбалістю і навіть з якоюсь ніби презирливою посмішечкою вислухав мої речі, а далі почав навіть зовсім замітно одсторонятись од мене, од мого встрявання в його діло. А отже се мене ще більше поривало та до якої міри навіть зачіпало мій гонор. "Що, справді,— думав я собі,— хіба я не такий юриста, як він? Ну, він має вже посаду, років скілька працює; так що ж з того? І я міг би бути на його місці, і я маю здатність та й потрібне знаття до тієї праці! Адже ж я не дурно учився тих самих правів стільки літ. А повагу самого діла я теж добре розумію!"

Отак собі думаю, та й досадно мені робиться, і кортить мене встрявати в ту справу; не дає вона мені спокою, бентежить мене!

От знайдеться який знак від цвяха на рамі або якась там ще одна пляма кривава поблизу того гаспидського таємного кабінету, де було зарізано пана, то я вже просто сам не свій! Все міркую: як то воно, що воно?..

Одначе життя йшло своїм ладом: все навкруги мене робилось, як і перше, та й сам я не все ж уже тільки й займався тією злочинною справою. То сюди, то туди одбивався; якась мені розривка знаходилась.

Одного разу пішов я на полювання. Ще то воно й не час було ходити, бо пора така, що забороняється ще — май місяць був,— ну, а все ж отак як підеш, то й рушницю з собою візьмеш: от де-небудь сороку встрелиш або шуляка налякаєш, чи що... Іду я собі лісом, а собака мій Чуйко зо мною. (Я його так назвав, бо чуття в його було дуже добре, мисливський собака був).

Ідемо лісом; гарно так навкруги, весна в повній красі! Лист молодий, такий свіжий, ядерний, дає таку милу прохолоду; під ногою така мняка трава; пташки переспівуються в гіллі так бадьоро, так весело!..

Походив я по лісі. На сей раз нічогісінько й не підстрелив, але проходкою був задоволений. Іду собі, поспівую. Виходжу вже з лісу, і схотілося мені пити страшенно! Бо находився я чимало, а день придався таки й дуже теплий.

Якраз підходив я до однієї оселі: так собі простий чоловік там жив, у нас їх будниками звуть. Чоловік той звався Байдиш; наймав він собі на довгий строк землю, на чинш, та й построївся на їй невеличким двориком селянським. Я знав і господаря того, старого Байдиша: часом я заходив до його в хату по якій-небудь мисливській справі абощо. Отже й тепер подумав я: зайду до Байдишів, попрошу в їх води напитися. Тільки прийшлось мені підійти до дворища не од воріт, а від огороду. Переступив я через огорожу та й іду попід клунею, і якраз, повертаючи з-за клуні, наткнувся на господаря і його сина: вони стояли вдвох під клунею, під боковою стінкою, немов притулились до неї, і щось нишком говорили проміж собою. Ступаючи по мнякому моріжку, я підійшов так тихо й несподівано для Байдишів, що вони уздріли мене тільки тоді, як я був уже зовсім близенько біля їх. Вони обоє ніби сп'ятились; молодий Байдиш навіть кинувся, здригнувся ввесь від тієї несподіванки. Коли я поздоровкався, він одказав якось тороплено. Я не звернув на це особливої уваги, навіть скапав сміючись:

— А що, я вас злякав?

— Чого злякали? — одказав старий Байдиш .— Що ж ми таке робили, щоб мали вас лякатись?.. От собі вийшли з сином... Ходім, Андрію!

По тій мові старий подався до перелазу; Андрій теж пішов за ним.

— А я хотів у вас води попросити напитись! — гукнув я наздогін.

— Так що ж, ідіть! Там стара є в хаті, вона вам винесе,— одказав недбало старий.

Я зайшов до хати, напився води, перемовився скількома словами з старою Байдишкою, так собі, з увічливості; вона гляділа в хаті малу дитину, поки невістка десь полола на грядках,— так вона мені сказала. Ну, і пішов я собі, подякувавши.

Біля самого дворика Байдишів була їх лука; та лука кинулась мені в очі, така вона була в той час гарна: трава на ній була висока і вся ясніла квітками. Любо так було дивитися на неї.

Прийшов я додому. Батько мій тільки що вернувся з церковної сіножаті; вже в його тоді косили. Сівши зо мною та з старою тіткою, нашою господинею, пити чай, батько все говорив про своє сіно: яка саме трава,— бо то була якась там сіяна,— та як він думає управитися з нею. А я йому й кажу:

— От у Байдишів чудова трава, отам на луці, під лісом! чудова!.. Тільки вони ще не думають косить, здається.

— Ну,— каже батько,— в їх не сіяна трава, ще рано косить. Прийде пора — покосять... Поспіють ще!.. Хоч правда, що їм тепер трудніш буде вправлятись по господарству, бо старшого ж сина нема.

— Як нема? — питаю я.— А де ж він?

— Та в турмі ж.

— Як у турмі? чого? — дивуюсь я.

— Та його ж покійний наш пан запакував! — почав оповідати батько.