Опинився я в лісі, в глухому кутку. Що діялося годі її моїй душі, не можу вам сказати. Але ж, мабуть, мої муки були доволі виразні, коли навіть Чуйко зрозумів їх: він прийшов до мене, положив свою морду мені на коліна і так жалісливо дивився на мене. Я відштовхнув його, хоч, правду сказавши, не мав на те права. Чи не був Чуйко достойним мені товаришем? Що гнало мене до того висліджування? А через мене заплакали ті нещасні люди! Чи мені жаль було того вбитого чоловіка? Я його не знав, я про його тільки чув, що він не задумався з губити цілу сім'ю за хурку дров з його лісів. Чи мені було жаль його?.. Ні! Я навіть не думав про його життя в той проклятий вечір, як пішов і повів інших на вислідки; я думав тоді тільки про те, що я відкрию загадкове злочинство! От що, от який собачий порив до висліджування погнав мене тоді, привів до тієї діжі!
Я сидів, упавши в траву, і тяжко картався. Я пробував заспокоїти себе гадкою, що таки ж Андрій Байдиш зробив злочинство, тяжке злочинство; але ж у мене зараз вставало в думці, чия вина була тяжча: чи того старого пана, чи Андрієва, чи... моя?
Звичайно, сим останнім питанням я картався найбільш. В ухах у мене лунало несвітське голосіння тієї старої матері, в очах стояли ті безгласі сльози мовчазного батька; я так ламав руки, що аж пальці мені хрустіли...
А кругом мене було так радісно, так хороше! Куточок у гаю був повний життя, розкошів. Сонце зазирало крізь гілля на мою галявку, грало промінням і там далі, на якомусь озерці; близько мене жваво гула бджілка над свіжою лісовою квіткою. А над всім розлягався щебет соловйовий: десь так близько, в гущавині, соловей співав так голосно, так відрадісно!.. Він нагадав мені соловйовий спів тієї ночі,— хоч тепер лунав по-іншому: в тому нічному співі, у гаю, облитому місячним світлом, чутно було щось таємниче, жалобу й млость; а тепер, ясним, сонячним, свіжим ранком, соловйовий спів лунав радощами, чистим щастям, волею... Та він рвав мені душу. Я встав і пішов з гаю, щоб не чути того співу...
От вся пригода, та, що ви хотіли почути...
Бесідник мій зітхнув і вмовк. Я теж мовчала. Тихо стало коло нас. Тільки там далі, в потемнілому садку, десь в самім куточку, обізвався знов соловей; так гулко почав розлягатись, при тиші, його мистецький спів, пануючи над всім.
— Ходім у хату!.. Холодно стає, ви застудитесь... ходім!..— Так мовив мій гість упавшим голосом. Я мовчки вчинила гостеву волю, встала з лавки й подалась до хати, хоч знала, що не клопіт за мене погнав мого бесідника з садка; я знала, що він тікав від соловйового співу...