Такого жахіття понарозказував!
– Нівечиться душа в того, хто сам пережив лихо, – понуро сказав Мисаїл. – Для тебе це байки, а для когось страждання, – в його очах ніби забриніли сльози, й голос зламався. – Хочу, щоб ти знав: світ – це чорна прірва, і нема в ньому ні світла, ні радості.
– Але для чого хочеш мені це доказати, чоловіче? – змолився Сковорода.
– Щоб позбувся гордині мудрості своєї! – жорстко сказав чернець.
І тут Григорія ніби просвітило. Ось чого прийшов до нього цей малознайомий йому чоловік, а перед цим зупинив на дорозі, ось чого виділив його з-між усіх та пристав до нього, як шевська смола! Хоче, щоб увесь світ покрився печаллю. Хоче звільнитися від своєї жури в такий дивний спосіб, адже бачить світ тільки чорно. І от зустрів людину світлу між чорних, і це його неймовірно стурбувало. І це його тяжко вразило, бо як же це так: кін темний од власної печалі, а хтось поруч є мудрий і світлий? Як це так: хтось різниться від таких темних, як він? Тобто він послухався науки про овечку іншої барви між отари, тільки там отара була біла й вибиралася з неї овечка чорна, а він чинив навпаки. Це значило, що чорне для нього біле, а біле чорне. Але цей чоловік, здається, помиляється. Бо в такий спосіб він себе не звільнить від демона меланхолії та й своєї печалі не позбудеться, в такий спосіб він сам стає демоном печалі. Тобто був людиною, в яку вріс цей демон, мав ще людську оболону й тому ставав гідний співчуття. Але демонові в ньому мало було місця, тож він вирішив знищити дотла ту людську оболону, зламати її, як шкаралупу горіха, й викинути на смітник. Відтак печаль його стала радістю його, біль його став утіхою його, і він почав натхненно розливати власну темноту на близьких. Тож утіху здобував від того, що не тільки він повний печалі, але й ті, котрих торкався своїм оком, духом своїм, темними своїми, кощавими пальцями. І ось прийшов у його, Григорієвий дім, й помешкання почало наповнюватися не сопухом, навіть не присутністю чужої людини – з нього почало витікати повітря. Гостя конче треба було спровадити.
– Багато мудрого й повчального ти мені сказав, – мовив Сковорода лагідно. – Коли від того полегшало тобі в печалі, я безмірно радий.
– Мені не може полегшати, – буркнув чернець.
– Бачу, брате, ти до всього збайдужів, окрім богоодушевлених книг.
– Не збайдужів до ласки Божої,– сказав чернець,– і до його милосердя.
– Отож в ім’я того милосердя хочу тобі подарувати одну з найулюбленіших моїх книг.
Очі Мисаїлові спалахнули. Але вже не чорним, потойбічним вогнем, як раніше, а таки виразно пожадливо.
– Дозволиш мені самому вибрати? – спитав, роздимаючі ніздрі.
– Дозволяю, – сказав Сковорода, – бо мені хочеться тобі допомогти.
Тоді чернець зірвався зі стільця й кинувся до книжок. Гортав їх із видимою пожадливістю. Нарешті вихопив "Алфавіт" Івана Максимовича, виданий у Чернігові в 1705 році, й притис ту книгу до грудей. І, як усі жадібні люди, почав прощатися, а за мить зник, але темряву з собою не виніс, бо відбувалося це під вечір і в мешкання починали наповзати сутінки.
Сковорода вийшов із дому, бо тут не було чим дихати. Пішов до корпусу, де жили учні Харківського колегіуму, – вечір був чудовий. Тьохкали солов’ї, а повітря стало густе й духмяне. Недавно пройшов дощ, і пахло молодим листям, пахло також свіжою землею.
Назустріч йшов його улюблений учень Михайло Ковалинський.
– Що з вами, пане вчителю? – спитав він, придивляючись до Сковороди.
– Трохи мені печально було, – всміхнувся той.
– Як? – спитав Ковалинський.
– Було, – відповів Сковорода. – Трохи.
Вони рушили далі разом, а Григорій дихав на всі груди свіжим вечоровим повітрям – надихатися не міг. Ніби хтось його перед тим чавив і він ледве не задихнувся.
– Трохи мені печально було, – повторив і глянув на місяця, який висів у світлому небі.
Ні, це неправда, що "було", – печаль у ньому є, бо той чернець таки перелив у нього свій дух. Демон печалі мучив його чи страхом смерті, чи острахом нещасть, які мали статися. І згадав Сковорода дивну розповідь із Апокаліпсису про жнива і збирання винограду. Бо глянув він на небо й побачив білу хмару, як колись Іван Богослов. І здалося йому, що на хмарі сидить Син чоловічий, на голові в нього – золотий вінець, а в руці серп. І на слово ангела кинув той, що сидів на хмарі, серпа свого на землю – й пожата була земля. А інший ангел, що мав владу над вогнем, гукнув до того, котрий мав серпа гострого, щоб той зібрав китиці винограду землі, бо дозріли грона його. І впав серп у велику винотоку гніву Божого. І топтано винотоку за містом, і вийшла кров із винотоки – палало червоне вечірнє небо. І кликало на шиби ту кров, і кривавилися вони. І від того світла червоного почервоніла трава під ногами, і він ступав по червоній траві, бо все-таки хотів побачити вишневий сад, у якому прагнув знайти спокій душевний.
Але до саду він не дійшов, бо біля рожевих од вечірнього світла дерев стояла чернеча постать. Ні, він не був певний, що то Мисаїл, але зустрічі з ним злякався. А може, повірив, що не дасть йому спокою душевного й той облитий світлом сад. Бо сьогодні все запалилося кров’ю, а демон печалі з’їдав йому серце. Адже, коли закривавлено світ, хіба можуть бути незакривавлені думки й серце?
І він повернувся до свого помешкання. Сів на ганку й дивився на небо. Але небо вже не було червоне, воно стадо чорнильно-сизе. І та сиза барва лягла йому на обличчя, бліде його і змучене обличчя. Бо він усе ще думав про смерть і про нещастя, які грядуть, темним вісником котрих і став Мисаїл. Думав про тих нещасних, що їх поборов біс печалі, і жахнувся, що й сам такий. Бо, хто хворий, часто передає хвороби іншим людям, відтак хвороба блукає землею, як чорний віл. Хвороба тіла чи духу, а буває, що хворобою стають заражені всі люди, – отоді демон печалі сміється. Радісно ошкіряє темні зуби, й очі його палахкотять. Ні, він повинен збунтуватися проти себе й проти того темного демона. І він знову згадав Апокаліпсис, отого Першого й Останнього, що був мертвий, а є живий. І той сказав йому словами, які він не почув, а відчув:
"Знаю твоє горе і твою вбогість, але ти багатий. І наклепи від тих, що звуть себе праведними, а не є ними, тільки зборище сатани. Не бійся нічого, що маєш витерпіти. Укидатиме вас диявол декого у темницю, щоб випробувати вас, і матимете горе десять днів. Будь вірний до смерті, і дам тобі вінець життя".
ІІІ
Перш ніж лягти спати, Сковорода ще раз подививсь у вікно. Вечір був місячний, студенти ще гуляли по дворі: сходилися купками і, певне, вели якісь бесіди – чутно було молодечий сміх. Григорієві здалося, що він пізнав сміх і свого улюбленого учня; які не близькі вони духовно, але і йому потрібне молодече товариство. Товариство ровесників, адже навіть дорослі легше розуміють ровесників, ніж старших чи молодших. Сковорода гірко усміхнувся: Мисаїл був його ровесником. Ще знав, що завтра напише листа Михайлові Ковалинському, який буде починатися так:
"Narrabo tibi quaedam, si non utilia: certe non turpia. Facessat enim turpitudo a nobis omnis!.."[33]; сьогодні ж він тільки по-доброму заздрив на безхмарну молодість спудсїв. Заздрив, але, коли б йому запропонували повернутись у власну молодість, він, певне, не згодився б.
"І це тому, – подумав він, – що я уже зрозумів дещо у цьому світі".
Печаль, однак, його не покидала. Тьохкали шалено солов’ї, але тут, у власному помешканні, й досі ще відчував присутність Мисаїла, власне, не його самого, а його тьми. Так ніби Мисаїл розточився в повітрі й залишивсь у ньому, як тінь од дерева на землі. Завжди думав про співвідношення існуючого й неіснуючого і про те, що видимість ми часто приймаємо за сутнє, – бачив у тому одну з найбільших запаморок людських. Сьогодні ж думав інакше: а що, коли видимість також сутність? Мисаїла в кімнаті нема, але його дух прочувасться, отже, він у якийсь спосіб тут є? Отже, видиме й невидиме сутнє? Труснув волоссям – нудно стало. Помолився Богові, але не так, як завжди, а тут, біля вікна, дивлячись на залитий місяцем двір.
Студенти вже розійшлися, власне, прогнав їх із двору хтось із навчителів, здається, префект, і Григорій помолився до порожнього, залитого неживим світлом двору, деревам, які відкидали міражні тіні на траву і на стежку, завмерлим будівлям у глибині, шматкові неба, який звідсіля проглядався, – просив спокою для душі. По тому ліг спати, і йому майже відразу приснився Михайло Ковалинський, на якого нападало бісеня. Бісеня було мале, кошлате, з довгими кінцівками, воно кидалося на Михайла, як пес, – Григорій схопив палицю й кинувся рятувати учня. Тоді бісеня ошкірило зуби й, покинувши Михайла, кинулось уже на нього. Метнуло до Сковороди довгу руку, і та рука полетіла, видовжуючись, ніби аркан ординця, захлиснула йому шию, і він почав здирати з тіла щось липке, ніби глей. Це йому вдалося, тоді бісеня кинулося на нього, ніби мавпа, розчепіривши руки й ноги.
Григорій сахнувся в бік, а бісеня, розвернувшись у повітрі, кинулося на нього втретє, цього разу ніби велетенський кажан. Григорій захистився палицею, і бісеня настромилося на неї, бридко запищавши. Він покинув палицю із нахромленим на неї бісеням і кинувсь у своє помешкання, тим більше що Михайло також утік до себе.
Гримнув дверима й став, тремтячи; бісеня шкрябалось у двері, але пройти не могло. Тоді Григорій ковтнув води із глека й пішов до ложа, на якому спав. Там він побачив себе сонного, розкиданого на ліжку – метався уві сні.
Увійшов у себе, і йому розвиднилося. Власне, розплющив очі й дивився на залите місяцем вікно. Сиве світло вливалося текучим потоком, але він не мав сили прокинутися до решти, тож рушив у інший сон, цього разу спокійніший, здоровий, – навіть зітхнув полегшено, бо відчув, що розум його повертається до звичного стану. В руці в нього був мистецьки оздоблений срібний спис, і він ішов із тим списом ю якогось пишного палацу. Довкола стояла варта, але ті картові ніби оберігали його, Сковороду, а не палац. Зрештою, ті, котрих минав, повертались й рушали за ним, як почет. Так він дійшов до чудових, високих, різьблених, окутих ясною міддю дверей. Вони розчинилися, і з палацу почали виступати якісь люди – одні були в професорських мантіях, інші в студентських киреях.