Ще дорогою вчила чоловіка, аби поцілував у руку вперед суддю, а потому свого адуката. Юрко не хотів:
— Я, ади, й не слухаю цього.
Чи послухає Юрко, чи ні, але Юрчиха однако наказувала. Як має стояти й що має говорити, таке Юркові наговорила, що він лиш очима скліпав та й каже:
— Як ти розумієси так, то я, ади, вернуся.
Юрчиха вмовкла. Вже нічого йому не наказувала, лиш аби йшов.
На грунті вже стояли Семен, війт, паламар і ще два люди. Тому Юрчиха з чоловіком стала собі здалеку, аби не ставати з Семеном до ока. У тім гурті коло Семена балакали, а Юрко з Юрчихою мовчки ждали.
За три години приїхали два фіакри. Юрко з жінкою приступили ближче.
Суддя був лютий, бо фіакр його стряс, та й з того голова розболіла. Зачав кричати на Семена, чого за таку дрібницю процесується. "Поголіться!" — кричав. Але ні Семен, ні Юрко не знали, що робити. Суддя був сердитий ще й тому, що було аж два адвокати, та не міг справи вбити, значить: залагодити її так, аби мужики пішли собі з нічим додому, а він аби не потребував протоколи списувати.
Тим часом Юрко стояв собі збоку та й міркував у своїй голові так: "Як лиш суддя зачне на мене кричати, то я скажу: "Най собі бере",— а сам утечу". Але суддя на нього не кричав. Коли побачив, що не зможе, через адвокатів, нагнати сторони додому, рад-не-рад, узявся до урядування. Казав Семенові показати, що Юрко забрав, і розповісти, коли й як забрав. На це почув суддя таку відповідь від Семена:
— Коли забрав, я не знаю, а кілько забрав, я не скажу.
— Так найліпше! — говорив суддя.— Чого ж я сюда приїздив? Як нічо не знаєш, то я їду назад.
Розник узяв Семена набік і навчив його, що мусить усе перед судом виказати дочиста, бо інакше буде зле. Семен став тепер аж забагато говорити. Зачав від тої впертої грудки, що її щороку мусив чоботом розбивати.
Юрчиха слухала й дослухалася, що Семен дуже багато бреше. Боялася, що Семенові на брехню будуть вірити. Тому пошепки навчала чоловіка:
— Кажи, мой, що неправда.
Але Юрко й бровою не моргнув. Переконавшися, що чоловіка не спонукає до бесіди, вмішалася Юрчиха сама до розмови. Стала Семенові перебивати й перечити:
— То неправда!
— Коли-бо брешете!
А вкінці взяла перекрикувати Семена та й сама говорити. Семен своєї, а Юрчиха своєї. Суддя накинувся на Юрчиху:
— Що ти тут робиш, що ти за одна?!
— Я жінка його,— відповіла Юрчиха та й показала на Юрка.— Та говори! Чо мовчиш, не чуєш, що Семен тебе глібить? — говорила наголос до Юрка, не тому, аби він не чув, лиш тому, аби суддя й адвокат доглупалися, що Юрко невмовний.
Але це їй нічого не помогло: суддя заборонив їй говорити, бо як іще раз хоть словом обізветься, та й укарає.
Перепуджена Юрчиха шептала до адвоката, аби говорив намість Юрка, бо Юрко невмовний. Адвокат успокоював її, що не треба ще говорити, але вона однаково боялася. От-от збиралось їй на плач.
Юрків помірок був з-під барабуль, а Семенів з-під жита. Юрків адводат показав судді, що Юрків помірок був зораний, а житнище й не порунтане, бо на послідній скибі не було ані одного корінця. Ясно, як на долоні, що Юрко не винен.
Суддя дуже втішився цим спостереженням адвоката, бо не потребував уже свідків слухати. Адвокати почислили кошта, казали Юркові й Семенові взяти за пера, суддя щось пробурмотів собі під носом — та й по всім.
Розник зараз-таки сів на фіакра й зачав ніби якусь розмову з писарем, аби не потребував Семенові казати, як скінчилася справа. Зато другий адвокат сказав наголос до Юрка й до Юрчихи:
— Но, виграли-сте, має вам Семен десять левів кошту повернути.
Юрко закашлявся:
— Я, розумієси, нічо, ади, від нього не хочу. Юрчиха інакше думала:
— Та що ж бо ти, Юрку? Так тяжко гаруєш на крейцар та й дарувати йому кільку суму. Та волів-бись прогайнувати той крейцар, що так тяжко запрацюєш.
Юрко знов закашлявся:
— Розумієси, від роботи ще ніхто, ади, не тото; най, ади, западається.
Вся комісія поїхала. Семен став, як серед води. Не знав, чи вірити має Юрковому адвокатові, чи ні. З одного боку, дивно йому було, щоби його справа пропала, а знов же щось воно на тім є, коли Юрків адвокат таке говорив, а Розник аби слово писнув, то ні. Не хотілося Семенові вірити, що програв, а знов не мав найменшої причини тішитися з покінчення процесу.
— Це щось таке поробили,— цідив крізь зуби Семен до своїх,— злетіли, як птахи, посиділи, як вогню вхопити, та й щезли, як дим. Я цього, бігме, не розумію.
VI
Ще на дорозі додому думав Семен, що жінку битиме: таку мав лють. Але заки дійшов, почув у собі великий жаль до комісії. Гроші в нього взяли, казали ще зложити на штемпелі, насварили добре та й поїхали.
"Дурня всюди б'ють,— думалося Семенові.— Що-м сказав, усе гидно, одного прикладного слова не сказав. Якби я був усе розумно виговорив, хто знає, чи не на моє би вийшло".
Жінці нічого не говорив, навіть не обзивався до неї. Зараз-таки дома взявся до роботи. Думав, що при роботі про все забуде. Але де! Тільки й думки, що про комісію.
"Нащо мені було зачинати? — корив себе.— От най би хиріло отам до сталої матері".
До хати боявся вказувати, бо знав, що жінка зачне, та й буде бійка. Чув, що провинився, лиш не знав, для чого. Все ніби робив до ладу, все ніби інакше й не можна було зробити, але все воно обернулося на зле.
"Не треба було пацяти продавати, не треба було гроші від хати відносити. Я сам себе зарабував. От як!"
Оця думка не вилазила йому з голови. Удень не давала йому робити, а вночі спати. Видів по жінці, що вона те ж саме думає. Боявся жінки, а вона його ще дужче. Вони обоє відчували однаково, що Семениха не втерпить та й стане йому дорікати, а він не втерпить та й бійку зчинить. Обоє позирали на себе з переляком і з ненавистю. Лякалися, що ось-ось та мовчанка, силою здержувана, прорветься, а знов ненавиділи одне одного, як той пес, що лагодиться вкусити, і той кіт, що лагодиться плюнути й дряпнути.
Обоє відчували, що та прірва неодмінно мусить наступити, і чим довше вона відволікалася, тим дужче зростав їх переляк і ненависть. Були вже такі хвилі, що вони навмисне дожидали тої прірви, навмисне заглядали страхові в очі. Неначе знемоглися довгою дожиданкою. По таких хвилях утікало де-небудь одне від одного й чули страх від того, що вже так близько були від нещастя.
На третій день була неділя. З полудня крутився Семен по надвірку зовсім без причини. Нараз постановив піти до хати: знав, що там Семениха обіськається з донькою.
"Ех, най раз уже це скінчиться! Що най скінчиться?"
Так роздумав собі та й не пішов до хати, але до стайні. Дивився на коні, що по стеблу тягали солому з драбин і насилу хрупали; дивився на корову, що лежала а, повернувши до нього голову й переконавшися, що Семен увійшов із голими руками, махнула головою й ударила рогом до ясел.
"А воно ж мусить так бути? — думав Семен.— Та й за що люди так ворогують на себе? Чого така ненависть? От божа худібка; які вони вразні: хрупають солімку та й одно одного не зачіпає. А чоловік лиш за тим пазить, аби кого вкусити. Побираються на то, аби одно другого ціле життя гризло".
Отак думав Семен, але це не були щирі думки. Він тільки так виправдувався перед собою, бо знав, що зле зробив, знав, що жінка має рацію його насварити, але він за те її поб'є. Ще дужче ненавидів жінку, ще дужче сердився на неї за те, що її правда.
Вийшов зо стайні на подвір'я, став на воротях і розмірковував над тим, яку приключку найти би собі, аби таки зараз накинутися на Семениху, ще заки вона розічне з ним сварку. Вона висохла, як скіпка, все кашляє над роботою — ні! за те її можна ненавидіти, але бити нема за що.
За дорогою в садку ловила вишня молочним цвітом перелітаючі бджоли й не пускала їх доти, доки вони з тих цвітів солодкий піт не позлизували. Горобці верещали по вербах, збираючи сплячі хрущі. Ластівки протягалися чорною блискавкою й фуркали попри вуха. А все разом не давало Семенові снувати далі чорні думки: йому підокралася під серце легенька жалість.
"Божа бджілка, божа пташка,— гадкував собі Семен,— працює раз у раз: чи неділя, чи свято, а все весела. А пан біг дав чоловікові відпочинок, але зато й грижу, й ненависть. Ми всі грішні, за це нас карають уже на цім світі".
Семен побачив, що надходить Панько й буде попри нього проходити. Панько був читальник, тим-то Семен хотів зійти Панькові з очей, щоби не здибатися з Юрковим прихильником. Та не було йому куда відійти, хіба до хати, а він би тепер ні за що в світі туда не зайшов. Так і дожидав Семен на воротях Панькового приходу й думав:
"Най уже ззираються на мене люди, як на злодія, бо я ліпшого не варт".
Надійшов Панько й на зчудування Семена став із ним балакати. Намовляв Семена, щоби йшов з ним на збори.
— На які збори? — спитався Семен.
— А ви ж не знаєте? Таже в нас сьогодні віче,— відповів Панько й розказав Семенові, що вже два тижні, як розписані вибори до державної ради, що сьогодні віче в стодолі Олійникового, що на те віче поприїздили й сторонські люди та що радитимуться, кого в посли вибирати.
Семен був би з радної душі пішов, не так із цікавості (його те все нічого не обходило), як для того, щоби десь утекти від хати, але ж знов від читальників він завсігди бокував, тому міркував, що йому ніяково туди йти. Та Панько його вспокоїв, що на зборах будуть і нечитальники. Дався намовити Семен і пішов із Паньком. Дорогою розповідав йому Панько про кандидата, що його мають намір вибрати послом, але Семен мало що й слухав тої бесіди, бо він мав свою гадку: забаритися в селі як можна найдовше, аби пізно вернути додому.
VII
Коли Семен із Паньком прийшли до Грицька Олійникового, то вже нарада давно зачалася. Углядівши крізь відчинені двері стодоли тісно збиту купу людей, першим дивом здивувався Семен, що всі ті люди дивляться в одно місце й що так тихо між ними. На нього найшла несміливість, і він був би допевне вернувся назад, якби не почував тої потухи, що йде з читальником Паньком. Другим дивом здивувався Семен із того, що, коли пропихався поміж знайомих людей, аби стати собі з самою заду, ніхто й не поглянув на нього.
Із самого заду було досить вільного місця, бо всі зібрані глотилися як можна найближче до підвищення, де стояв стіл і було кілька людей. Аж тепер дочувся Семен, що там спереду на підвищенні хтось говорить, і то голосно, так що Семен здивувався третім дивом, як він міг не дочути такої голосної бесіди.
Семен не старався вирозуміти тої мови, але силувався побачити, хто говорить.