І батько, і мати гордували своїм сином, хвалили дома, хвалили в людях.
Та добро, кажуть, і не без лиха: та похвальба, ті гордощі своєю дитиною, та воля, у котрій кохався Йосип, набирав силу, закрутили його молоду голову, задрали кирпу угору. Він бачив, що батько його – темний хлібороб, мати – мужичка, брат – слухняний робітник у сім'ї, а він?.. Він грамотний, він письменний, не буде копатися коло чорної землі, а буде служити богові і государеві.. Схоче – до охвіцера дослужиться, срібні остроги надіне, золоті позументи начепе, палєти на плечі наложе… Він вище від свого роду буде та й тепер уже вище. Чи йому ж слухатися їх – йому, котрого одне слово законом цілій сотні буде. Часто і густо він ослухувався батька, матері, а брата – на брата він і дивитися не хотів.
Яків зовсім навпаки удався: чорнявий, не так високий та й не низький, більше натоптуваний і тихий-покірний. Чи дома він, чи немає – його ніколи не чутно: ходе собі то коло того, то біля другого копається; тоді як Йосип над усіма верховодить, а робити і не кажи. Коли батько нагукає на його, він, одбурмочуючись, піде з двору, то хіба на обід присуне.
– Де був? – спитають.
– На москалів дивився.
Раз ото, сновигаючи, стрів він заплакану Параску. Її пишна врода, прилита слізьми, її велика журба його зразу уразили. Він почав розпитувати, хто вона, звідки, чого плаче, чого так убивається? Параска втекла від непрошеного розпитування білявого парубка – і вона його не знала доти. Йосип назирці слідив, куди вона піде. Параска сховалася у ратієвському садку і, скільки не ждав він її, що вийде, – не виходила.
Він повернув назад сумний, невеселий. Її чорні очі, її на шнурочку брови, стан стрункий, високий, личко молоде та красне, як роженька уранці під росою, – все так припало до його гарячого серця. А тут ще і сльози, такі гіркі, такі неодрадні! Зразу почув він, що у йому щось заколотилося, щось невідоме і разом таке любе, таке рідне; рідніше батька-матері, миліше всього на світі. Як йому хотілося утішити її, хотілося обсушити гіркі сльози – ніт же, втекла і не сказала, хто, звідки. "Та вже ж дознаюся", – рішив він… І не раз після того можна було бачити його, як понурий сновигав біля Ратієвщини, наче ждав кого. Він таки діждався свого: стрівся і поговорив з нею, тихо та любо побалакав.
Диво дивне сталося з Йосипом: то, бувало, нікому на світі не вступить, не послухає нікого, а то хоч у вухо бгай. Слухняний та покірний Йосип! і братові часом у роботі допоможе; батька слухає, матері догоджає. А вже Парасці – скажи вона слово – він і в огонь піде! так і пада коло неї, здалека побаче – шапку здіймає, здоровкається.
Раз вона йому похвалилася, яка та панська робота важка та нагальна, як вона її сушить та в'ялить, як би вона бажала гуляти на волі, як та ластівочка літати коло свого добра, у своєму господарстві, де немає сварки, де немає лайки, де немає догани людської… Йосип, щасливий такий, поки слухав дзвінкого щебетання Параски, трохи не повісився від важких думок, повернувши додому. Він пообіцяв Парасці, що вона його буде, що він її визволить з-під кріпацтва, коли так не віддадуть, він украде її і таємно повінчається. Він один піде проти усього світу!..
Міцно пригорнула вона його за се до свого серця і жарко-палюче поцілувала. Той поцілунок ще горів на його щоці повній. Ідучи додому, він роздумував, як його до батька-матері підступити, як їх ублагати, щоб згодилися Параску невісткою взяти, бо без неї йому світ не милий. Думки забігали вперед і малювали перед ним утішні речі: батько-мати, попротивившись трохи, – "господь тебе благословить!" – сказали…
Йосип радий, землі під собою не чує, поспішає додому. І нужно ж – у ту саме мить москаль йому дорогу перерізує. Наче хто келепом ударив Йосипа по голові… Ба! він сам невільний, він москаль! Його візьмуть, одірвуть від рідного краю, поженуть у чужу сторону, почнуть муштрувати… Уперше зроду він зненавидів Московщину і москалів, їх службу, їх муштру, їх тяжку неволю. Зненавидів, як тільки зуміє зненавидіти молоде серце, гаряча душа.
Перед його очима носилося господарське щастя: весела жінка, щебетливі дітки, своє господарство… ззаду визирала бурлацька, невольницька доля без ласки, без привіту, серед чужих, нерідних людей. Що б він дав, аби тільки минула та лиха година?! Так ніт же, він зарані намічений туди, трохи не з повитку намітили його батько та мати. Чого ж така неправда на світі? Що Яків таке, що не Якову йти, а йому? Старший брат? Чим же він винуватий, що Яків родивсь раніше від його?
Уночі йому не спалося, важкі думки клопотали йому голову… А тут ще чує: батько-мати шепочуться між собою.
– Щось наш Яків, Ониську, все задумується та задумується. Він і ходить, і робить, тільки все невеселий такий. І не хвалиться, щоб що боліло, а сумний ходе, слова від його не доб'єшся, – каже мати.
– Пора така, – одказав одрубо батько, – женити пора!
– Та я й сама думаю: доки йому бурлакувати? Хлопцеві двадцятий рік минає, слава тобі господи. Пора б одружити… Тільки на кому? У мене щось на приміті і дівчини такої немає. Плохута він у нас, а тут міські все такі бистрі – і пари йому між ними немає. Якби це на Йосипа, той би сам собі знайшов.
– Що ти з своїм Йосипом? То – москаль! – одрубав батько.
Розмова стихла. Він далі чув одно материне шептання. Видно, вона богу молилася. За кого? За Якова, за його?
Наче хто огню приложив до його серця, несказанна туга обхопила його. Він нарікав на долю, що судила йому таке гірке щастя, нарікав на батька, що, як зарубав, одно: москаль та й москаль! А може, його ще й не візьмуть? Може, коли б батько постарався та походив біля кого слід, він би і не пішов у москалі? То чого ж йому – меншому іти, а не Якову – старшому? Чого така повага Якову, а йому ні? Що, він не однаковий син, не одна кров тече у їх жилах?
То не любив він брата, а то ще більше зненавидів: коли б брат лежав тоді коло його, він би, здається, задавив його.
Цілу ніч не спав Йосип; удень і їв мало; ходить, як дурний. Хочеться йому до батька доступити, хочеться йому повідати свою душу, відкрити своє серце… а може, й зглянеться, а може, й зваже. Який батько ворог своєму синові. Та згадає вчорашню розмову… Москаль! – наче молотком ударить його серед голови і, похнюпившись, він геть одійде.
– Чого ти, сину, засумував? Об чім журишся? – питає його мати.
Йосип мовчав, доки кипіло його серце, доки було мочі мовчати.
– Повідай мені своє горе, – пристає стара.
Не витерпів Йосип і сповірив матері своє лихо.
Нічого не скрив син від старої, усе розказав їй і заклявся-забожився, що коли його не спарують з Параскою, то він сам з собою порішить… Багато високого дерева в лісі, багато круч у річці!
Мати поплакала, пожурилася нещасливою синовою долею і пообіцяла при слові батькові сказати. Очуняв, повеселів Йосип, та не надовго.
Після смерті матері, після того випадку з паничем непривітне стало Парасчине життя у дворі. Її допікали гіркими назвами, уїдливими докорами, вибивали паничем очі, звали латаною… Важким та гірким ярмом стало їй її життя. Вона не знала, як з його викрутитись, до того сама помітила, що з нею діється щось-то неабияке. Вона насідала на Йосипа своїми жалощами; Йосип одмовчувався, хоч у серці в його пекло пеклом заводилося. Він скільки вже раз допитувався матері: а що батько? Мати одказувала, що не вибере хвилини, щоб батькові сказати; хоч вона і казала йому, та, видно, недобру звістку одібрала від старого, коли синові не передала. Вона думала: пройде місяць-другий, охолоне Йосипове гаряче серце, одумається Йосип, і розладдя само угамується.
А тим часом сватання Яковове не загаялося. Сам старий їздив на хутори наглядіти собі невістку, а синові – жінку. Чує Йосип – уже і засватали Якова і весілля незабаром… Пекуча печія ухопила його за серце. Тепер, коли Якова оженять, не бачити йому кращого життя, як свого уха, одинокий на чужій стороні, у далекій Московщині скалатає він своє бурлацьке життя.
А тут Параска одно пристає:
– Що ж ти мене дуриш? Ходиш, топчешся та й ніякого проку з тії ходні… Топцюєшся, топцюешся… Уже мені люди очі тобою висміяли, а ти ні слова. Коли визволиш з цього пекла каторжного?.. Що ж, ти мене з ума хочеш звести?
Тупим ножем по болячій виразці пиляли ті тихі слова Йосипа.
Він прийшов додому і прямо до матері.
– Що батько?
– Не казала. Сердитий усе такий. Зажди, сину.
– Я вже й так ждав… мочі немає ждати! Буде, годі, я сам знаю, що зробити.
Через два тижні ждалося весілля у Якова. Почалося порання, прибирання. Йосип ходив, як тінь. Він нікому ні слова, і йому ніхто нічого. За тиждень перед весіллям було якесь свято; день удався погожий, хоч уже листя падало, осінню пахло, а проте тепло та ясно. Усі сиділи на приспі коло хати і гуторили то про те, то про друге, а більше про весілля. Йосип сидів геть одсторонь, мовчав; це знявся і пішов у хату. Він недовго там був, швидко й звернувся, тільки блідий чогось, непокійний. Не дивлячись ні на кого, він пройшов повз хату і почимчикував прямо на місто.
– Чогось наш Йосип зажурився. Не їсть, не п'є; уночі не спить… з тіла спав. Коли б ще не занедужав, – почала мати.
– Не візьме його лиха година! Хай не швендяє щоночі попід чужими дворами, то все гаразд буде, – суворо одрубав батько.
Розмова на який час затнулася, а там знову знялась. Ніхто не примічав, що Йосип, як тільки вийшов з двору, то, не озираючись, подрав чимдуж, наче тікав від кого.
Уже і смерклося – він не вертався; і вечеряти сіли без його.
– Бач, який він недужий! – промовив з докором батько.
Мати глибоко зітхнула; у неї чогось серце так трудно забилось… Ще ніколи вона не бачила Йосипа такого, яким він їй сьогодні увечері здався.
Пройшла ніч. На ранок пішла мати довідатись у Якова про брата. Яків спав у другій хаті, а Йосипа – тільки місце його тепле.
– А того не було? – болізно спитала вона.
– Не знаю. Видно, не було.
Старе матернє серце наче хто у жмені здавив.
– Це щось воно та значить, щось недаром його немає… І за сніданням не було, і к обіду не приходив.
– Йосип ночував дома? – спитав батько сина.
– Не знаю. Я його не бачив.
Батько тільки здвинув брови і промовив:
– Недужий! – А потім, помовчавши, додав: – Щось багато ми його учили, коли б ще не прийшлося переучувати!
Обід пройшов тихо, сумно.