Пішов! З писарями навіть не балакаю, суиу прямо перед нотаря до його покою. Хоть мене спиняли, я на те не дбав: знаю, що п'ятно з мене знято, вигнати мене не виженеш.
Знов заробив я корону за те, що свідком був, знов могорич. А шинкарка вже мене пізнає, намовляє старого:
— Беріть вино, я знаю, що цей пан любить! А на відхіднім пхає мені цукерки.
— Це,— каже,— для ваших діточок, коби здорові! Лиш, будьте ласкаві, не минайте мого склепу!
Догадалася, що мені не послідній раз у таких інтересах бродити. Та й я виджу, що знайшов собі в місті пристановок, неначе тут уродився. Але однако думаю над тим, як би мою стару дома заглагоїти. Для дітей є цукерки, чекай, для їх нені куплю хустку. Вибрав, сторгував, ще доложив до свого заробітку (а що ж, за спокійну годину варто й заплатити), несу додому.
Лиш я дома скинув сардак, жінка картає:
— Вороже лукавий! А ти назад приніс ті лахи? На сварку та на гризоту?!
— Я тобі, ворожице, інакшу гризоту приніс,— кажу та й тиць їй хустку.
— А це що таке? — дивується вона.
— Це,— кажу,— дарунок тобі від твого ворога.
А вона іде нахмурена, але виджу, що вже насилу здержує в собі сміх.
— А що, — кажу, — уже блиснуло сонечко з-поза хмари?
Вона ж іще не піддається, буцім сварить далі:
— А ти би, може, й коло хати ходив у цих лахах? Уже ми злагідні: спустила вона, й я спустив. Коло
хати ношуся по-старому, а до міста переодягаюся.
Відтоді торгового дня мене дома ніхто не застане. Іду, бувало, до міста, зламаного крейцара з собою не беру, а в місті наїмся, нап'юся, ще й гроші принесу. Передо мною в місті ніхто не таїться, бо я вже не п'ятнований. Отим-то міг я навчитися так, що таки людям умію порадити. Знаю, з чим кого повести до адвоката, з чим до нотаря, а з чим прямо до судового писаря. І мені добре, й людям добре.
Правда, ще жінка дивилася на мене довгий час тим оком, що на пса. Отже прийшла черга й на неї, що вона зовсім подобріла. Лучилася пригода кумові Ількові. Приходить, жалується.
— Так і так,— говорить,— чужим людям радите, а
свому не хочете?
— Чому,— кажу,— можна, й свому! Лиш я досі не радив, бо свій хоче, аби задармо, а то, знаєте, день коштує.
— Задармо я не хочу,— каже кум,— піду вам день орати.
Аж із оцеї поведінки порозуміла моя жінка, що я через свої лахи не зійшов на нижче, але навпаки: вийшов на вище. Тепер уже міг я одягатися по-міському й коло хати. Та й люди в селі привикли до того. Не дивувалися вже з моєї ноші. Так їм, мабуть, здалося, що воно само з себе до цього дійшло, без моєї провини. Буцім я облінився та й обріс інакшою шерстю.
Узяли собі люди таку звичку, що кличуть мене до кождої справи. Чи купує хто, чи продає, чи дитину дружить, без мене не обійшлося. Що в селі зновиться, я найліпше знаю. А чому? Бо я все на свої очі видів, на свої вуха чув. Кождої справи свідомий, бо при кождій справі притомний.
Через те я був найліпшим свідком у суді. А моє свідоцтво нікому задармо не обходилось.
Правда, нема в нас того звичаю, аби свідок був платний. Свідоцтво — сусідська річ. Отже це до мене не стосується! Бо я вже збувся свого п'ятна. З такої причини я вже не сусід, не кум,— одно слово, я перекинувся в інакшу віру. У моїй вірі всі заходи платні. Як кукла, обліпившись, мотилем літає, то так і зо мною подіялось.
Нічо й згадувати, що зразу не злюбили мене в селі за таку переміну. Прозвали мене Мудрагелем: Павло Мудрагель, та й годі! Звичайно, не в очі. Але мені байдуже! Тепер ви собі посмішковуєте з мене цим прізвищем, а прийде ще такий час, що говоритимете його з пошанівком.
Недовго прийшлося ждати на такий час. Є в нас у місті каса, що зичить людям гроші. Я й туди вкрутився. Зразу лишень супроводив тих людей, що не знали туди входів, а відтак як зазнакомився добре, то брався просити за тими, що їм відмовляли позики. А вкінці додумався я до того, що ставив за довжників поруку. Не так я додумався, як люди мене самі навчили. Котрому не дали позики, а він до мене: заручіть! Я знаю, кому варт заручити, а кому ні! Бо каса дивиться на те, кілько довжник має на собі грунту записано. А я на те не дивлюся. Я дивлюся на те, чи ти спроможешся поповнити той довг. Скоро мужик дужий, нестарий, а хоть старий, та сини в нього годні, то нема страху: виконає свій обов'язок дочиста. Для декотрих я робив те, що зичив на себе, а їм виплачував.
З отаких я брав, кілько хотів та й що хотів. Бо мужикові як скрутно, то він нічого не пожалує. А тут іще рахувалося, що я підпадаю небезпеці платити за нього.
А по наших селах теперішніми часами знаєте яке. Народу намножилося, тіснота велика, кожде аж пищить позичити, коби лиш було де. У касі ж перебирають, бо нівідки настарчити тілько грошей: зголоситься п'ятдесят, а дістане десять. Треба протекції, аби тебе не перебраковано.
А протекцію я маю в касі несогіршу, бо належу до надзираючої ради. На загальні збори каси мало хто приходить. Та й кому приходити? Мужик рад би її видіти найменше: тілько в нього й супокійної години, як забуде, що належить до касових членів. А я пронюхав письмо носом: на загальні збори поскликав довжників, якого де запопав.
— Вибирайте,— кажу,— мене до надзираючої ради: я буду на те вважати, щоби не натискали за рати в непригожу пору, та й, кому зможу, тому стану в пригоді.
Удалося! Касієр Гринько й директор Володко бояться мене як вогню. Ви знаєте, як що куди йде: вони оба злодії. Гринько, хоть господар на передмістю, та переодягся. От непричком, як би й я. Правда, п'ятно мужика він із себе скинув, але зате п'ятно злодія ще ліпше видніється попри нову одіж. Завважте коли навмисне: він ніколи не подивиться вам ув очі, завсіди в землю або десь убік. Боїться, що прочитаєте з його очей порекло: злодій, бо, як приповідають,— хто вкрав порося, у того раз у раз у вухах квічить!
На те хліб на столі, щоби з нього краяти: на те касієр, щоби брати гроші з каси. Отак собі цей Гринько роздумував та й переписав ціле своє господарство на жінку. Що йому хто зробить? Як найдуть у нього які гроші, скаже, що жіночі, а криміналу він не боїться: виспиться там доволі.
Володко ж — це правдивий інтелігент: учений та ще до того шляхтич. Майстер читати, писати і з горшків хапати. Цей знову уміє своє п'ятно ховати: балакучий, нікому до слова не дасть прийти, переговорив би осінню сльоту. Вибрешеться, відопреться в живі очі, вискочить із видимої загибелі. А хитрий: із-під стоячого підошву випоре!
Отож цей Володко придумав таку штуку, що ще його довго вдержить наверха: заагітував поміж членами, щоби до надзираючої ради вибрати самих мужиків. Лишень дозволив одного панотця вибрати напоказ. Отого бліденького, що був на реставрації з червоним тоді, коли я там так зле погостив. Думка в нього була така, що мужик не здужає дорахуватися, чи в касі що хибує, чи ні. А панотець сам-один також нічого не вдіє. Та й не помилився: рада надзираюча на те тільки й сходиться, щоби слухати його довгої-предовгої балаканини. А все-таки кождий радний працює головою. Витриваліші — то кивають головами, а м'якші — то як котрий на вдачу. Один хиляє свою голову набік до стіни, другий спирає свою на поруччя, відчиняючи широко рот, а інший, то лишень клонить свою вдолину. Але всі разом одностайне сплять так твердо, що при кінці засідання треба кождого порядно потермосити, заки спам'ятається.
Мене він не хотів мати радним через те, що я — мудрагель. Побоюється, що забагато знаю за його вчинки. Отже мене вибрано наперекір його волі! Це, однако ж, не заважало йому по виборах упевнити мене, що якби не він, то я ніколи на світі не був би радним.
Через отаке, як видите, я маю велику протекцію в касі. За кого попрошу, тому допевне не відмовлять. На одно моє слово тисячі дають!
Я то розумію, що вони оба: і Володко, і Гринько, якби могли, то втопили б мене в ложці води. Я їх так само! Але поки що вдаємо приятелів: на моє слово вони мають увагу. Я ж його не випущу задармо. Та-бо таки й варт за те красно мені подякувати: не одному я поміг вилізти з біди та з клопоту.
От, як бачите, завсіди мені капне, як не з цього боку, то з того. Не нарікаю: маю з чого прожити. А за все те маю подякувати оцим лахам, що обгортають моє грішне тіло.
Може, скажете, що я й без того був би трафив на цю саму стежку? Воно правда, що в кого нема в голові розтулку й за дурну курку, тому й архієрейські ризи не поможуть. Але ж бо знов і наймудріший змолотник стане дурнем без ціпа. Як ніхто розумний не пустить до своєї стодоли змолотника без ціпа, отак же й я без оцих лахів ніде приступу не мав би. Будь собі й дідько з болота, лиш затягни на себе такі лахи, уже тобі двері всюди відчиняються! Адже за мене кождий знає, бо я з тим і не таюся, що я простий селюх. Але нікого то ніщо не обходить: не видить на мені п'ятна, то й не збороняє мені нікуди входу.
Ще дехто вважає мене за правдивого інтелігента, то на це знов є своя причина. Варт послухати, яка вона.
Мене інтелігентом настановили. Як? Отак само, як при війську настановляють старших, так мене настановлено інтелігентом. Уперед послухайте, а потому кажіть, чи воно може бути, чи ні!
Відойми злодієві трохи сили, то йому натомість розуму прибуде. Отаке сталося з Володком. Не від сьогодні ходить чутка, що Володко з Гриньком та обдирають нашу касу, як молоденьку липку. Отож ця чутка дійшла аж до каси у Львові, до тої найстаршої, що запомагає грішми всі дрібніші каси. Відтіля ж прийшов до Володка наказ: або в нашій касі, попри панотця, буде в раді надзираючій ще один інтелігент, або як ні, то вже нашій касі ніякого кредиту у Львові не надіятися! Що ж робить Володко? А що ж би? Скликає надзираючу раду та й говорить до нас тим розумом, що йому прибув.
— Нащо вам,— каже,— далеко шукати? От Павло Мудрагель, адже вони інтелігент!
Рада надзираюча киває головами, а дехто й голосом притакує:
— Правда, існіська правда: вони вже, рахувати, так як не наша віра!
— А скоро ж так,— каже Володко,— то підпишіться на цю правду!
Отак я дістав декрет на інтелігента.
Але опріч того, я ще здав екзамен на інтелігента. Це також варт послухати.
Після засідання запросив мене панотчик на склянку пива. Пристав до нашого товариства той другий, червоний, панотчик та ще один навчитель. Із Тупиць, той худенький, з розхристаною бородою.