Треба було гудзуватим кінцем загортати пісок у ямку. Але то також не кождий удасть. Найважніша річ, треба мати міру в руках. Бо як забагато набрати на патик, то можна його зламати. Правда, можна докінчити іншим патиком, але то вже не те. А для чого? Для того, що при цій роботі не так ходить про її вислід, як про сам спосіб її виконування.
Після засунення ямки треба ще було її затоптати. Цеї штуки доконував уже Славко ногами. Бо хоч випробував до цього всіляких патиків, отже не вдалося. Одначе ноги затоптували ямку так, що вже й не було пізнати, де вона находилася. Ні-бо! Цього не можна було доконати ніяким світом. Там, де була ямка, завсіди стояла купка. Хоч невеличка, але зате довгий час. Пісок мусив сам своїм тягарем улежатись, аби земля вирівнялася.
Викінчивши в той спосіб свою роботу, ішов Славко до хати та й уже заставав другий сніданок на столі. Інколи мусив трохи підождати. Але в такім припадку не його була провина, лишень його матері, бо вона, очевидно, спізнилася.
Чи й сьогодні вдасться Славкові викінчити свою роботу, це ще не знати. Бо ось ледве допорпався до половини ямки, як уже Пазя прибігла до саду. Але він її не помітив, з таким завзятком довбав. Коли ж вона обізвалася, що батько кличе його, то він жахнувся. З переляку товклось йому в грудях серце, аж дух запирало. Витріщив широко заспані очі та й не міг нічого порозуміти.
— Татко кличуть вас, паничу! — сказала ще раз Пазя. Вдивлялась у нього миленько сивими очима та злегка підсміхалась. Вона була низького росту, але все трохи більша від панотця. Ціла кругленька та й лице кругле, як гарбуз. Сиві малі очка бігали цікаво та свердлували Славка до самого серця. Трохи запасена та пухка так, що пізнати було крізь спідничку, як дрижало її тіло за кождим рухом.
Славко ще й тепер не міг прийти до себе. Відхилив трохи рот і дивився на Пазю зачудовано й непритомно. Неясні й легенькі думки шибали йому по голові, неначе десь із-за густих, темних хмар, із-за далеких пралісів. Ямка ще й до половини не додовбана, а то десь-кудись, либонь, кличуть його. Черево ще не порожне, а то, мабуть, скажуть начиняти вже його другим сніданком. На його повнім смагляво-жовтавім лиці малювалася якась мука. Немов від того що він силувався щось собі пригадати, та не міг ніяк.
Славко сидів без ковнірця, одягнений у довгу білу полотнянку, її називали домашні "порохівником" для того, що слово "полотнянка" занадто мужицьке слово. Полотнянку носить мужик. Сам робить з лену полотно, сам тче, сам білить, сам шиє. Тим-то вона й полотнянка. А порохівник не те. Він висить у жида на дверях, поміж іншим старим дрантям. А як купувати його, то жид каже:
"Я його не дам від шість корон. Що ви собі думаєте? Та це не полотнянка, це — пхоховнікі"
Білий солом'яний капелюх сидів Славкові аж на потилиці та й відкривав зовсім його чоло. Він навмисне насунув капелюх назад, щоб йому не заважали криси при довбанні ямки. Славкові було двадцять і вісім літ. Отже, всупереч тому вікові, не червонілася на його лиці ані одна крапелька крові. Лице його, трохи подовгасте, мало барву якусь смагляву, пожовту, та й було повне, майже напухле. Очі великі, темно-жовті (називають їх звичайно чорними), вдивлялися все в одну точку задумливо й сумно. Темний вус розтріпаний та й необголена борода, що їжилася чорними пишками, робили враження, що буцім Славко десь недавно та піднявся із слабості.
— Панич, допевне, залюблені, що все такі задумані, — заговорила Пазя. Вивчилася цеї фрази в місті та й перелякала нею Славка ще дужче. Він задеревів на ослоні. Пізнати було, що намагається щось сказати, але слова не можуть йому пройти з горла крізь рот. Пазя догадалася, що він несміливий. Тож зараз ухопила його за руку й тягла до себе. — Та ходіть-бо, кажу! Татко кличуть!
Але ослін захолітався, а рівновага, вдержувана привичними несвідомими рухами Славкового тіла, пропала. Ослін упав, а з ним разом і Славко. Пазя випустила його руку й захихотала. А він хвильку лежав на землі, тримаючи під колінами дошку з ослона та стискаючи її сильно литками. Бо як падав, то мимохіть притис дошку, щоби вдержатися, тож тепер виконував той натиск несвідомо далі. Потім перекинув ноги та спроквола піднімався. Вона схопила його знов за руку та помагала встати. Вкінці став на ноги рівно то й стояв перед Пазею такий великий, безпомічний, переляканий і засоромлений.
— Панич не побилися? — защебетала весело Пазя, не випускаючи його руки з своєї.
— Ні! — спромігся врешті на слово Славко. Зиркав на неї крадьки, але ласо. Похіть розлялася по його жилах теплотою. Хотів на щось зважитися, але не міг. І знов попав у свій звичайний смуток. Вона буцім пригадала причину, чого сюда прийшла, та й розказала Славкові про пригоду.
Він пустився йти. Похилений наперед, ступав широкими кроками так, що Пазя мусила за ним підбігати.
Коло воза сказав йому панотець, що звихнув ногу, нехай же Славко принесе йому палицю та й поможе зайти до хати. Але заки Славко рушився, Пазя вже була всередині. Найшла в куті грубу вишневу палицю, взяла її в руки та й ждала. Коли Славко надійшов, то вона буцім подавала йому палицю, але зараз же хапала її назад та й ховалася за круглий стіл. Дрочилася. Славко ступав за нею широкими кроками. Вона всміхнена, а він сумний, нахмурений. Нерівні сили до забави. Десь узявся гончий пес Лорд, як його називали. Як завсіди, так і тепер, наче з-під землі виріс. Урадуваний метушнею, скочив Славкові на груди, а коли він його відтрутив, скочив за Пазею, що тим часом уже виходила з хати. Зловив її ззаду за спідницю зубами та й придержав. Пазя зо сміхом виривала спідницю та й при тій нагоді відкрила трохи свої грубі ноги. Славко знов хотів на щось зважитися, але й цей раз не спромігся.
Панотець казав провести себе до своєї канцелярії. Це була маленька кімнатка зараз за верандою, призначена, мабуть, при будуванні плебанії на малі сіни. В цій кімнатці стояла супроти дверей під стіною стара отомана, колись, мабуть, зелена, на обох кінцях поваляна. На однім кінці замурана товщем із волосся, а на другім заболочена чобітьми. На оцій отомані спав завсіди панотець по обіді. Мав звичай лягати з чобітьми. Десь дуже вже тому давно лютилася їмость за це, але то нічого не помагало, то вона дала спокій, та й лишила панотцеві волю заболочувати свою канцелярію, кілько душа забагне. Під поперечною стіною наліво від входу стояло бюрко, завалене паперами й подертими книжками, прикуреними зверху порохом, завгрубшки на палець. Панотець не зволяв нікому рушати нічого на бюрку, бо казав, що потім не може дошукатися важних документів. Зразу їмость не зважала на цю заборону та й порядкувала на бюрку. Коли ж раз панотець наробив крику, що тим прятанням загирили йому одно важне письмо із староства, відтоді занехала й на бюрку порядкування. Насупроти бюрка стояла шафа, а в ній стара й нова одіж панотця й Славкова. Перед бюрком стояли два крісла дубові, також темні від бруду. В канцелярії було лиш одно велике вікно.
Панотець ліг на отоману та й обізвався до сина удаваним слабим голосом:
— Побіжи, Славку, до Павла Гаєвого, нехай прийде зараз та натягне мені ногу... Але йди сам, бо як кого пішлеш з тих дармоїдів, то не діждатися. А по дорозі вступи до кухні та й скажи мамці, що я просив, аби прийшли конче зараз до мене.
Панотця нога вже не боліла, але він почував біль на душі через те, що не найшов у жінки віри. Забаглося старому попеститися.
Коли Славко прийшов до кухні, застав матір, що лагодила другий сніданок. "Отепер була б уже ямка загорнена", — подумав Славко та й зажурився, що йому завтра робити, чи кінчити сьогоднішню ямку, чи зачинати нову?
Коли переказував матері батькову просьбу, вона дивилася на нього з великою любов'ю. Потім гладила його по голові й промовляла:
— Чому ти, Славочку, не підголишся? Заріс, як старий дідура. Та й волоссячко тобі геть рідке. Не хочеш мами послухати. Купи собі, Славочку, таку воду до голови! Кілько я тебе просила за це, та й не хочеш послухати. А згадаєш моє слово. Будеш видіти, що полисієш так, як тато.
Як лиш Славко вийшов, справилась їмость до канцелярії. Ішла легко, ступала на пальцях потихеньку. Ще як була панною, підслухала, як один панич глузував з її товаришки, що вона, йдучи, гримає, немов коняка. Це так її вразило, що відтоді ходила все на пальцях, і цей хід присвоїла собі й до сьогодні.
З обличчя була схожа на Славка, тільки не така повна на лиці. Впадало в око її волосся, що місцями було темне, а місцями сиве. На зріст також була майже рівна Славкові. На кождий спосіб була багато вища від панотця. Загалом кажучи, опріч малого пастуха, Василька, панотець був найменшим у цілім домі. Цей його зріст перед сорока літами та трохи не збунтував цілу громаду. Коли парафіяни довідались, якого дістали пароха, то зачали відказувати. А найбільше небіжчик Дмитро Березюк. Він таки кричав: "А це по-якому? То для нашої громади такий малий піп?! Ми вже більшого не варті? Он у Опеньківцях та піп, як тополя, такий високий. У Берберівці та хоч нижчий, але зате грубий. А нам надали якесь! Тьху! Громада не може цього приймити!" Йому відповів Іван Косий, теж уже небіжчик: "Не бійтеся, куме, як будемо доносити хліби та колачі, то й цей погрубне". Ледве дяк заглагоїв збунтовану громаду!
Їмость сіла на кріслі коло отомани та й буцім слухала нарікання панотця, на ділі ж журилася сином. Вона з природи була трохи потайна, то й не признавалася перед чоловіком у багатьох справах. Син журив її тим, що був завсіди такий задуманий, та й якийсь нещирий до неї. Тепер він по іспитах спочиває по тяжкій праці, заки поступить до якого обов'язку, та лиш би йому тішитись і бавитись, а він намість того мовчить та спить по обіді так, як його батько. Може бути, що його так наука змогла, але-бо вже час прийти до себе. Хорони боже від чого злого, але те все її дуже непокоїть.
А панотець тим часом нарікав жалісним голосом, що його так нога болить, а йому не вірять. Вона зачула ці слова та й нагадала собі одну подію. Це діялося давно-давно, більше як тридцять літ. Була ще тоді молодою жінкою. У Вороничах був тоді молодий учитель, гарний мужчина. Та не краса його тягнула її до нього, але його вдача.