Софії з її славнозвісною "Нерушимою стіною", ні багатьох інших церков і монастирів" (О.Андріяшев). Взагалі роль Батия в занепаді Києва трохи перебільшена. Адже ж нищення Києва відбувалося, хоч може і в менших розмірах, але й давніше, в 1169 і 1202 рр. "Багато Київ пережив руйнувань, але ту ролю, яку накидували Батиєві, з далеко більшими підставами треба приписати татарським погромам XV віку — Едігея й "перекопського царя" Менглі-Гірея" (Ф.Ернст, Київська архітектура XVII віку). В 1416 р. Едігей жорстоко спустошив Київщину, спалив Київ та Києво-Печерський монастир і "від того часу згубив Київ свою красу" — пише автор Густинського літопису в половині XVII віку, а аж в 1482 Менглі-Гірей остаточно нищить Київ, як місто. В 1493 р. людність Київщини вперше ставить сама опір татарам, але це вже початок нової доби історії України.
Зрештою, якщо б ми прийняли тезу російського історика С.Соловйова, його протиставлення міцноті західного будівельного матеріалу — каменю, і нетривалості руського матеріалу — дерева, то й тоді Київ, а за ним і Новгород чи Псков не різнилися б під тим оглядом від великих міст заходу, тобто мали якусь кількість камінних будівель (знаємо про кільканадцять церков у Києві). Знаємо зрештою хоч би й про пожежу Лондону в 1212 р., що цілковито спалила це дерев'яне тоді місто.
Річ не в спалених і зруйнованих дільницях. Адже ж Батий нищив три роки Угорщину, але вона відродилась: не менш жорстоко поводився і в Галицько-волинському князівстві, а проте уже по 16—17 роках князь Данило іде в похід на Побожжя і Потетерев'я, скеровуючись безпосередньо проти татар. Зрештою знаємо про іншу північну країну, що використовувала династичні сварки в орді і визволилась досить легко з-під татар. Також знаємо, що досить швидко по походах Батия орда починає ставитись байдуже до своїх руських провінцій; по смерті хана Бердибека, в 1359 р., і Київ переходить, коли Ольґерд переміг татар, в склад Литовської держави.
О.Андріяшев в своєму "Нарисі історії колонізації київської землі", роздумуючи над тим, що сталося в Києві по погромі Батия, зазначує: "якби на чолі київської землі стала в цей час така видатна людина, як Данило Галицький, то можна гадати, що міт про повне запустіння її ніколи не існував би".
Найважніше в занепаді Києва, Вічного Міста — це заламання духовости його еліти. Не воєнні невдачі, не пожежі складів і церков, — лише занепад духа. Не брак людей, лише брак Людей. Як це сталося?
До питання цього підходив ще Костомарів у своїх статтях в "Основі". Він підкреслює "багатство, люксус і веселе життя" Києва. Туди спливали рікою і данини з цілої велетенської імперії, і користі з торгівлі внутрішньої і зовнішньої. Це змінило передовсім побут Києва-завойовника на побут Києва-розкішника. До характеристики побуту керівних верств і міського торговельного люду Костомарів притягнув билини з їх яскравими постатями та живою побутовістю, а також леґенди народні, леґенди з літопису, і окремі твори, як "Моленіє Данила".
Істотою того побуту, центральною подією, віссю забав і втіх — був бенкет. Бенкет, безжурне уживання того, що принесли йому попередні війни, добра адміністрація земель і торгівля з далеким і близьким Півднем та Південним Сходом. Все, що тодішній світ мав найкращого, все було на торговицях Києва, в його ювелірів, в заїздних дворах і публічних домах. Емалії й золотарські коштовності, благовонності й солодкі вина, предивні страви, убори, оздоби і прегарні, продажні жінки.
Зрештою, не лише серед жінок була продажність. "Як взагалі у кожнім торговім місті, де люблять багатство, де своєрідний комфорт ставлять понад усе, — і людина в Києві ставала продажною… При такій свободі і своєвільству, при допливі різнохарактерного люду з близьких і далеких країн — не диво, що від цього стародавнього періоду нашої історії збереглися риси, що вказували б на низький тодішній рівень моральності" (Костомарів).
В пам'яті сусідів і самих українців залишилися постаті цих людей бенкету, лицарів уживання життя. Ненажери і п'янголови, хвальки й шибайголови, джиґуни і бабодури — їх не бракувало серед киян. Джиґунство було в пошані, і при столі нахваляється київський дружинник, як гуляв він по-молодецьки від країни до країни, аж заблукав до короля. А там батьки родин, почувши про прибуття київського паливоди, почали замикати свої доньки за тридев'ять замків, за тридев'ять ключів. Чурило Пленкович з билини, це — власне той чарівливий модник, чепурун, кружитель жіночих голівок, рафінований і зухвалий старокиївський Дон-Жуан, Ловелас.
Що ж до жінок із занепаду Києва, то про їх легкодушність і кокетерію згадує ще Даниїл Заточник (коло XIII ст.). Можливо, що тоді вже з великокняжих палат, з гридниці ішов той деморалізаторський вплив. Київська кокетка причаровує собі коханців і змінює їх одного по однім, як їй підшепче примхливий настрій. До здобуття коханця помагає зводниці не тільки вміння оперувати своїми жіночими привабами, але й таємні відомості, чари, може принесені з далекої Сирії чи Єгипту. Київська Цирцея, Марина Ігнатівна, уміє приворожувати і ласкавим словом, і чарами, — обертає людину в звіра, і сама, чарівниця, вміє покинути людський образ, коли того вимагає хвиля.
Саме здобування жінок перестає бути виявом сили, зручності, сильної мужеськости, — багатство заступає все. Ось наприклад, з далекої чужини, власною фльотою прибуває до Києва "хупавий молодець" і хоче здобути Запаву Путятишну, небогу великого князя. Пісня нічого не говорить ані про вроду, ані про сильну руку чужинця, лише вилічує його багатства та багаті подарунки для великого князя і великої княгині, дарунки витончені, де "хитрощі були царгородські, та й мудрості єрусалимські". А серце князівни Запави здобуває чужинець не чинами відваги, навіть не сам здобуває, — його "ятлики, люди роботні", теслі будують князівні багаті тереми, де сипляться червінці і все блищить золотом.
Провідні ґрупи русичів проводять в століттях занепаду моральності Києва боротьбу за трон, як боротьбу передовсім за матеріальні користі, як за символ життєвої вигоди, бенкет. До боротьби тієї людність Міста мабуть відносилась, що далі, то байдужіше. Бачимо, як легко наступає зміна князів, як усе легше преторіяни Києва висувають свого кандидата, протиставляють іншому, як усе частіш кличуть на допомогу чужинців. Правда, народ Києва не став рабськи покірний, але за те признавав кожну незаконну владу, коли його приманили матеріальними вигодами"… "Кияни легко приходили до признання княжої гідності злочинцеві" (Костомарів). Новий великий князь — це був символ нових утіх у київському бенкеті, де все більш затиралась різниця між "мужем київським" і першим ліпшим чужинцем, купцем чи наємним вояком. А однак, ще недавно той муж київський дивився згори на всі народи, що його оточували, і, титулуючи свого зверхника великим князем, звав інших королів європейських тільки князями ("Хожденіє Даниїла" в пол. XII ст.).
Київ не впав у боротьбі з кочівниками — з половцями, чи татарами. Важку війну витримав насамперед його дух лицарськості і жертвенності, нищений звичайною жадібністю, захланністю в уживанні світу. Зріст духової розпусти — ось перший найбільший удар для Вічного Міста. Хутра соболині, безцінні "камки білохрущатії", золотоверхії тереми, "де музика гремить", "їства переміннії", "столовання, почесні столи" все більше заповнюють світогляд людей Києва. Багатство і розкіш не покидає їх і під час воєнних походів: стріли їх "перевивані аравитським золотом", лати і кольчуги їх срібні, або грають золотом, навіть на бойових кораблях замість очей на дзьобі — самоцвіти, а бойова вежа начальника обтягнена важким оксамитом.
Життя в Києві стає символом розкошування, провідні верстви, ці колишні будівничі мілітарної сили Міста, — тепер розкішники. Один з перших польських вождів, хоробрий "Болеслав, прийшовши з поміччю для Святополка, і сам згубив свою переможну міцність, а військо своє знепутив та знесилив"… Багатство, розкіш і веселе життя причарували кожного, хто лише зміг оселитися серед киян. Пів століття після пригоди з Болеславом Хоробрим те саме сталося з його внуком Болеславом Сміливим: "тут поляки забули і про свої жінки в Польщі, і про свої двори, й господарства". Знаємо, що польська леґенда приписує смерть святого Станислава Костки мечеві свого короля за докори, що король, повернувшись із Києва, набрався звичаїв розпусних і примхливих, негідних скромної Польщі. Не дармо ж друга польська леґенда оповідає про пощерблення меча — сили польського короля в Києві.
Місто — сибарит, препишний розкішник, — так дивились на нього сусіди. Так про нього довго ще будуть співати, визволені з-під ярма Руси, "русскіє" смерди на Вологодщині, так буде говорити про нього середньовічний, ґотицький Захід.
Та от зміцняється наступ кочовничих племен, а "від пари кінської місяць і сонце померкнули", а "від духу татарського не можна нам хрищеним живим бути". Київ виступає насупроти. Він може вже не досконалий володар, як у віках VIII—XI, але ще воїн і орґанізатор. "Пожадливість і порив до насолоди життя, хоч і обнизили моральність, але не знищили в народі войовничого елементу, не допровадили до такої розпещеності, коли народ стає нездібний і до спільної справи, і до спільної самооборони".
До самого кінця не забракло Місту гідних оборонців честі і відважних, шанованих навіть ворогом, полководців, як тисяцький Дмитрій в 1240-му році. Не бракувало військового духу і дружинам русичів, — ще й тепер "Богородице, Дівице", їх пісню під Ґрунвальдом, співають з певними доповненнями польські війська. Наука військової тактики Києва багато дала сусідам: вчився її Олександр Невський в самому Місті, а (як подають новітні досліди) воєвода-стратеґ, русич, стосуючи вишкіл Києва, розбив татар під Куликовим полем. Молоді держави, одні коротше (Литва, Польща), другі довше (Молдова до половини XVII ст.), треті аж донедавна (Москва) трималися традицій і навіть мови дипломатії й адміністрації Вічного Міста.
Але те все був лише відступ, а не наступ культури і провідних верств Києва. Бо хоч зісталось багато військових, багато адміністраторів і дипломатів, — але вже не було духа володарів, будівничих, законодавців…
Тому далі то вже історія міста Києва, історія того, як у 1472 році "на Києві князі престаша бити, а вмісто князей воєводи насташа".