Ні, не самого нового бога боявся він. Боявся того, що з новим богом загубить половецьке плем'я свою стару душу. А на її місце увійде душа руського народу...
Так і сталося! Навчилися їсти м'який руський хліб, і зм'якло мужнє половецьке серце. Почали висиплятися на м'яких перинах з руськими дівчатами, і перестала їм Русь бути ворогом, бо вже й діти їхні були піврусичами. Стали плекати пшеницю й зробилися руськими орачами, їхніми погоничами й слугами. Не захотіли бути далі панами степу, бо тяжкі й суворі були обов'язки степового пана! А прислужникам Русі спокійно й вигідно жилося під чужим паном і чужим богом...
Дід докінчував свої шепотливі міркування, і за кожним його словом усе нижче й нижче хилилася Отрокова голова. Так! Не було ніякого сумніву: вся вина на нім! На нім, що, давши здолати себе сумніву у власні сили і віддавши нарід у опіку чужим богам, промарнував і половецьку вдачу, й половецьку душу. Думав, що помститься Русі, коли перейме силу її богів, але не помічав, що робив це лише тому, що це було легше й спокійніше, ніж сполягати на власний меч і власних богів. Обманювався й обманював!…
А після довшої тиші, коли в шатрі не було навіть чути і дихання присутніх, підійшов Отрок до діда, схиляючись перед ним в очікуванні присуду. І спокійно вислухав його...
Була північ, але таборовище ще не спало. Зойки й лемент ступали до високого неба, тривожні нарікання над тим, що навіки мусить відійти до зоряних степів. Та коли з шатра вивели врочисто вбраного Отрока й підвели до нього коня з "сідлом мертвих" — усе затихло. І коли висаджували Отрока на коня та примоцовували до високої спинки, немов безвладного трупа, і коли страшний поїзд вимчав у темний степ — ані подиху стогону, ані шепоту болю не видала жертва, почот і глядачі...
І знов, як перед роками, мчав страшний поїзд нічною тишею. Лише коцало копито об копито, шелестіли трави, рипіли сідла, місяць здіймався млиновим колом над краєм степу. Але в Отрокові не було вже ніякої думки: поїзд мертвих з бездушною жертвою!
Лише, як під жертовним ножем, падала в яму страшна жертва покути за минуле й офіра надії за будуче половецького племені, — тоді лише тяглий крик, немов викрик раненого звіра, промчав над степом... І була в нім і тривога, і гордість, і одвічна жадоба відплати!