Вертати й бесіди не було, а треба би було йти за тими, від котрих лишилась, але куди? Не було що розгадувати, треба було йти.
Пішла. Ось і якесь село. Але з него люди також повтікали. Усюди було пусто, повідчинювані двері, ворота.
Якась стара жінка сиділа під плотом і хапалася за груди від великого кашлю. Вона розповіла їй, що всі люди з села повтікали й мають бути десь аж за третім селом. Так казала їй одна жінка, що вернулася була, щоби відшукати дитину, що десь їй заподілася.
Маланка глянула на свої діти, як би рахувала, чи всі єї діти коло неї. Розпитавши ще ліпше бабу, в котрий бік люди втікали, сама туди пішла.
А коли перейшла третє село, на великій толоці стовпилось стілько люда, що іглу не кинув би. Якось допиталася до своїх, але довго ще находилася, заки найшла тітку Фрасину. Тітка сиділа під возом з чоловіком і слугою, як у полі, коли туча нападе. На щастє, найшлося ще трохи дещо до їди, що могла захопити з хати, і дала дітям їсти.
Так там перебідували три дні. Дехто ходив звідуватися що, де й як дієся. Деякі доходили аж до свого села. Сміливійші казали, що вже мож вертати, що військо в другий бік пішло. Лише трупи всюди по дорозі лежать, та й на однім боці села хати порозбивані, другі погоріли.
Коли вертали, то люди розсохами трупи згортали, бо вже були порозкладалися, та й такий ішов сопух, що мож було удушитися.
У горішнім кінці села, де сиділа Маланка, хати якось устоялись. Коло Маланчиної хати стояло багато якихось возів та довкола крутилось військо. В хаті застала лише розламану постіль та одну лавицю. Прилавка не було, а всюди череп'є перемішувалось з соломою. На городі лежала розбита коновка.
Вона пішла на город і лиш нагнулась, як над нею лише щось затарахкотіло, й нічо вже більше не чула.
Люди виділи, що з літака як би вогенне летіло письмо. По чім вчинився великий гук, і все покрилося димом.
Багато людей поранило. Убило скілька жовнярів, а Маланку на дрібні кусні розпорошило. Люди ледве позбирали. У трумну не було що класти. Збили скриньку, небільше як на дитину, і поховали без співу, без дзвонів, не було навіть кому гробу запечатати.
ІІ
Сиротище Лукин довго не міг опам'ятатися, що з ним дієся, коли лишив хату, жінку, діти й пішов сумною дорогою сумної своєї долі. Не один був він такий. Гонили людей, як стадо баранів. Спершу до якоїсь одної команди, а звідти знов до другої. Ішли без думки, без волі, мов справді череда.
Лукин ішов як неживий. Все те робив, що другі, — ставав, ходив, їв, спав, але то все як би не він те робив, а хтось другий. Єму дивно було, що люди говорять, сміються жартують.
Так ішов день за днем. Інші жалувались то на їду, то на те, що зле спати, — єму то було все одно, єго думки не були при нім, — він їх лишив за собою, біля своєї хати, загороди, жінки, дітей.
Не довго їх тримали на однім місці. Повели десь дальше, щоби учити муштри.
Хоч він був слухняний і робив, що хто не казав би, все-таки не обійшлось без нагани й кари. Зразу виділось єму, що чіпаються без причини, та аж пізнійше се підкмітив, що часом не чув, що до него говориться.
* * *
Та все то ще не було нічим насупроти того, чогось страшного, що мало доперва прийти а перед чим усі дрожали.
Коли те мало наступити, ніхто не знав, та все лиш до того всі ладились.
Коби не те ожиданє, то все якось перебуло би-сь. У гурті все легше перебуваєсь. Спершу Лукин не любив того гурту, але поволі став привикати. Всіх доля однака, одна жура і смуток.
* * *
Одної днини ще зранку ніхто нічо не знав, а в полуднє прийшов розказ вибиратись.
Вечером усі вже були на зелізниці.
Дощ мерчив, то й найгірше було тим, що сиділи на верху возів, хоч і всередині так глітно було, що не мож було обернутись. Лукин приперся плечима до стінки воза, а думками о рідне гніздо, що десь як би з мраки продиралося.
Кількох товаришів співало коломийки. Чи їм весело було? Чи лиш веселістю біду вбивали — се одно. Вони співали не вмовкаючи. Хтось затягнув про орла й сивого сокола: "Ох! Чи був ти, орле, в моїй стороні", мов вирвалось з грудей Лукина, і він зачав співати. Співав довго, без тямки, уже всі перестали, а він все ще співав і все навертав на орла й питав, чи був у єго стороні.
Як довго вже їхав, не знав. Уже давно перестав з часом числитись, часом не знав, що за днина. При війську п'ятницю чи неділя — все одно, там кожен день однаково проживаєсь.
Раз чи два перечергувались день з ніччю, і знова день, і знова ніч, аж нараз стали серед чистого поля. Було те в саме полуднє, коли казали з возів виходити. "Чи то вже тут?" кождий себе питався, і мороз ішов поза шкіру, хоч сонце пекло й піт лився з чола.
* * *
Ще не покінчилися роботи коло шанців і окопів, як нараз почувся рев неприятельських гармат. Наші також вогнем відповіли, і почався такий гук, клекіт, замішане, як би вже конець світа наставав.
Летіли стріли, гриміли гармати й заривалися в землю, викидали грузь, виривало корчі й дерева. Небо затемнилося димом, прошиваним вогненними блисками. Люди падали, як солома. Страшний зойк мішався з гуком гармат і свистом стріл. "Смерть, смерть, видюча смерть!" мерещало в мозку Лукина. Аж нараз думка його як би від усего відірвала, й перед ним станула Маланка. Що з нею дієся? Чи вона знає?.. Не скінчив. Шоеь сильно шарпнуло єго за плече, і він, як довгий, упав на землю.
Довго лежав не рухаючись. Чи се справді він уже не жиє? Смерть і єго скосила! Кинула кулею, а може, й цілою пригоршнею куль, і він мусив розстатися з житєм, бо ледви чи хто при нім лишився.
По якімсь часі почув, що побіч него лежить якась рука й розпростирала пальці. Що се за рука? Чого розпростирає й затискає пальці? Може, се єго рука? Справді, се єго рука. Він ще раз розпростер її й затиснув кулак. Піднісся і сперся на лікоть. Чи він жиє? Нічо єго не болить, лиш шапки немає на голові й торністру єму зірвало.
Він став якийсь міцніший і глибоко зітхнув. У него увійшла будто би якась надія, якої перед тим не мав.
Бій скінчився. Не скінчилися однак тяжкі дні. Прийшлось зимувати у ровах і снігу. Не раз, коли пускало, по коліна у воді брели, а як був мороз, то коли спали, то примерзали до землі, що маніту не мож було від неї відірвати. А роботи було — хрань господи! То шанці копати, то кльоци з ліса носити, одної хвилі вільної не було.
У тій біді тим лиш єму легше було, що діставав лист з дому, чого довший час не було. Невеселі то були вісті, та все хоч знав, що дома дієся. Маланка доносила не лиш про себе і діти, але і що в селі діє, але це чогось єго тепер не обходило, а лиш хотів знати про саму Маланку. Півжитя був би дав, якби був міг єї побачити.
* * *
З весною зачали знов розходитися слухи між військом, що неприятель зачинає знова напирати. Всі гадали, що війна вже небавом скінчиться, а це щось наново починаєся.
Та хоч все було напоготовлі, неприятель якраз ударив тоді, коли найменше того надіялись.
Огонь почався ранком і тривав майже без перерви кілька днів. Руйнуючим вогнем знищив ворог передні рови і дротяні засіки.
З ровів не лишилося прямо нічого, все оберталось як би в один великий вертеп. Пекольний рев, зойк, вибух гранатів, метушня натовпа людей і коней, армат і інших воєнних знарядів, — все то крутилося як би в якім пекольнім танці.
Військо потоком клонилося, коні викидали вгору ногами. Лукин бачив, як побіч него якийсь захитався й упав, трафлений смертельною кулею, інший добивав кольбою другого чоловіка.
Нараз все закрилося як би червоною мрякою, світ потемнів, і більше вже нічо він не знав.
* * *
Коли прийшов до себе, лежав на постелі, а коло него заходилися якісь люди. Він виразно бачив якусь жінку у чепці.
"Маланка!" щось крикнуло в єго душі, але страшний біль перешиб єго думки. Не знав, як довго лежав без пам'яті, але коли приходив до себе, узрів знов тоту жінку в білім чепці. Але тепер він єї ліпше пізнавав і знав, що то не була Маланка, а якась інша жінка.
Вона осторожно підносила єго голову, обвивала білими шматами і так само поралась коло ноги.
З часом, як більше приходив до себе, коли порушав хорою ногою, то, крім болю, дізнавав він ще якогось іншого, прикрого з незвісних причин чувства.
Одного дня дійшов того причини, і страшний біль затиснув єго серце: єго нога була по коліно відтята.
Серце єго тяжко кервавилось: що він буде без ноги робити, як буде жити, як на хліб заробляти?
Ухопився за обв'язану шматами голову, здер їх і кинув до землі.
Кров цюрком полилася, але єму все було одно. Най буде по нім, нащо єму калікою жити!
І знов не знав, що з ним потому сталося, а коли опам'ятався, то виділось єму, що попав у якусь темну пропасть, з якої не міг і не хотів вийти.
Але то ще не конець був в єго нещастю. Не міг привикнути до думки, що він без ноги, а то ще щось іншого викрилося, що ще більше зранило єго серце.
Раз санітетка лишила при нім коробку з блискучою, як зеркало, покривкою. Він глянув в блискучу покривку й замертвів. Одно око було менше, губа розтята, а ціле лице викривлене.
То ще для него страшнійше було від втрати ноги.
Він узрів себе молодим, моторним парубком, як усі дівчата в селі за ним пропадали, як своєю красою чарував Маланку. А тепер, коли вона єго узрить, чи не жахнеся, не опротивить єго собі? Такий безобразний, та ще й без ноги, чи не ліпше було, щоби був загиб, щоби куля була прошила єго серце, й всему був би кінець?
Та хоч як бажав собі смерті, та все-таки хотілось жити. Що з краси, як нема життя?.. Який він не був би, та все-таки жиє. Лиш що скаже вона, Маланка?! Може, і люди жахатись будуть, та про них єму байдуже, лиш вона, вона, Маланка!
* * *
За якийсь час з того шпиталю перевезли єго до другого. Приправили ногу й дали карту, звільнюючу з військової служби.
Був вільний, міг вертати додому, та чому ж єго серце не радуєсь, хоч і рвалось до свого гнізда, і рад був би там влетіти.
Коли настав услівний час і зелізнична пара несла єго додому, серце єго дивно тремтіло. Боже! Чи надіявся він того, чи гадав, що буде вертати, що взагалі буде жити?
Та коли зближався до свого села, то стали знов щораз більше сумні думки насуватися. Як він стане перед Маланкою, що вона скаже, та чи буде міг так, як давно, коло газдівства ходити?
* * *
Ось і єго село, єго хата.
Перший раз у житю не йшов весело й охоче до своєї хати.