Запримітили також, що коли з процесією стануть обходити церкву, то вона ніколи не може три рази церкву обійти, як другі обходять, лише припреться десь до паркана й чекає, аж обійдуть. Сусіди сокотяться, сокотяться її бувало, як вогню.
Одна жінка білила раз у хаті й винесла надвір старе помело. Ні з того, ні з ового прибігає відьма, говорить то одне, то друге, покрутилась та й пішла. Жінка нагадала собі, що кинула надвір нерозв'язане помело, та що не годиться старе помело нерозв'язане кидати. Шукає помела, а за помелом і місце застигло.
— Ого! Щось буде нового! — подумала собі. — Якась певне "відміна" появиться у селі.
Тимчасом відьма видула з помела дитину та й лиш пантрує, де дитина мала вродиться, щоб підміняти. Але люди пильнуються: доки дитина не хрещена, доти буде світло у хаті горіти, та й жадна жінка, як візьме до себе дитину, не відвернеться до неї задом, бо усі знають, що відьма зараз би тоді дитину підміняла.
Не знала лиш сього одна молода з першою дитиною молодиця, й коли нікого не було в хаті, а коло неї на постелі лежала дитина, вона обернулась до дитини плечима. Дивиться потому до дитини, а то, борони боже! — ніби чоловік, а ніби пес. Голова вам така велика, як добрий гарбуз, а ніжки та ручки цілком такі, як би у пса.
Минає один місяць, врешті піврік, — ба! і рік, і другий, а дитина ні росте, ні розуму не набирає.
— Се ніхто не зробив, лиш Корчиха, — став раз говорити один парубок.
— А ти як знаєш? — питаються його люди.
— Уже не питайте, — я уже знаю.
Коли його раз приперли, він розповів, що як на Івана пас коні в полі, Корчиха голіська, без сорочки, вибігла досвіта в поле, стала росу згортати та й щось до себе говорила.
— Я нащурив уха, — каже він, — а вона говорить: "Людям жентицю, а мені молоко, людям жентицю, а мені молоко". Я лежав у межі і тримав у руках оброкенку[4] , та як вона каже: "Людям жентицю, а мені молоко", та й згортає до себе росу, я став оброкенкою до себе росу згортати, та й скілько вона скаже: "Людям жентицю, а мені молоко", а я за нею: "Що жичиш собі, най буде мені, а що людям, най буде тобі". Коли другої чи третьої днини, я не гнав коні на пашу, повісив оброкенку у стайні на кілок та й ліг спати. Я сплю, а то все на мене щось цяп-цяп, дивлюся, а з оброкенки молоко тече.
Люди слухали та й покручували головами. "Може, це й не так, а може, і так".
Усі, наприклад, знали, що Корчиха ніколи не могла удержати слуги в хаті. Найметься який, побуде трохи, а далі відправляється. Люди запримітили, що найметься у неї парубок, як буряк, а за якийсь час поблідне, позеленіє та й скорчиться удвоє.
— Багачка, скупа, певне, їсти не дає, — говорили одні, а другі лише між собою переглядались.
Лиш якийсь зайда вибув у неї цілий рік, та ще й на другий лишився, але також такий став, гейби тінь чоловіча.
Прийшлося якось раз, іде той слуга до того парубка, що не дав його газдині людям молоко відібрати.
— Коли ти, — каже, — чоловіче, такий, що ти дав собі з моєю газдинею раду й не дав їй.людям молока відібрати, може б, ти й мені що порадив?
— А що тобі треба? — питає парубок.
Наймит став розповідати, що на кожний новий місяць газдиня страшно його мучить. Скоро лиш місяць настане, вона встає вночі, візьме мітлу та й положить коло свого чоловіка, з тої мітли прикинеться така зовсім жінка, як вона, а тоді вона бере оброкенку, іде до мене та й закине на голову. Як лиш закине, то я зараз стану конем і лечу з нею через каглу на Лису гору.
— Добре, — каже парубок, — як уже прийде її час, ти прийди до мене, я її вже навчу.
Прийшлося, на новий місяць, кличе наймит парубка.
— Цього дня вже вона буде товктися, — каже до нього, — а я аж дрижу на цілому тілі, як погадаю, яку буду мусив з нею муку витерпіти.
— Не бійся, — каже парубок, — забирай своє манатя та й іди в світ, звідки прийшов, а мене заведи на свою постіль. Я собі вже дам з нею раду.
Наймит так і зробив, забрався світами, а парубка завів на свою постіль.
Парубок поклався на постіль, підоймив руку на голову і ніби спить. Аж чує, відьма встає, бере мітлу, кладе коло свого чоловіка та й іде до нього. Лиш що хотіла закинути на нього оброкенку, а він як не схопиться, як не вирве оброкенку, як не кине їй на шию, а вона як почула оброкенку, то лиш свиснула через комин та й полетіла на Лису гору.
Тут вона каже до нього:
— Ану-ко, злізь, візьми з мене оброкенку та й будемо забавлятись.
Але він не дурний був злазити та й іще оброкенку скидати.
— Ні, — каже, — я вже так буду забавлятись.
Дивиться він, а там якісь ніби фехтуються, тнуться, а все говорять: "Тни, не дітни, тни, не дітни".
Він на то дивиться та й слухає, а врешті, як не ухопить собі шаблю, та й далі межи них. Махає, скільки махає, то в один бік, то в другий, а все каже: "Тни, перетни, тни, перетни". Шабля, що захопить, то перетне: чи ногу, чи руку чи хвіст з відьми, чи роги у нечистих, аж стали проситись.
— Нічого, — кажуть, — тобі не зробимо, лише не тни нас так дуже.
— Неси мене назад, — каже він, врешті, до кобили.
Вона фукнула з ним угору, що лише вітер засвистав, та
й принесла назад додому.
— Чекай-но, — каже парубок, — я тебе так не пущу.
Зліз, але оброкенку не скидає, завів до коваля та й сказав її підкувати, тоді привів назад до її хати та й стягнув оброкенку. Як лише стягнув оброкенку, вона знов прикинулась жінкою, лише на ногах і руках лишилися підкови, та змучена така, що ледве долізла до хати.
Не борзо вона вилизалася та довгий час лежала, а тут і наймита не було коло хати. Кличе вона свою дочку, що була віддана в тому самому селі, щоб її в господарстві порятувала. Дочка робить то одне, то друге, звичайно, дочка, мусить маму послухати, а найбільше роботи має з молоком, нім видоїть, нім процідить, нім позливає.
— Ей, мамо! — каже вона. — У вас такого молока! Чому ви так не зробите, аби й у мене було?
Відьма нічого на те не відповіла, лише казала їй принести з дому грудку масла. Взяла таку саму грудку свою та й насилу, бо була іще слаба, пішла з дочкою на ріку та й кинула своє масло у воду.
— Кидай своє! — каже до дочки.
Кинула й дочка своє та й дивляться — доччине масло як упало, так лежить, а до маминого позлазились де черв'яки, де п'явки, де яке було паскудство, та й за одну хвилину усе масло розхапали.
— От! — каже відьма до дочки. — Видиш, ти трошки маєш, але твоє чисте. Така твоя душа чиста. А мою душу по смерті рознесуть вороги, як моє масло рознесли водяні хробаки. Але що з того, що я то знаю, коли я так вже мушу робити.
За якийсь час відьма вилизалася та й підкови десь пощезали, певне, мала на кочерзі їхати на Лису гору та й там нечисті повідривали.
Нараз ударила велика суша. То було з весною, все аж просило дощу, а то вам аби крапинка. Збіжє пожовкло, траву повипалювало, що худобині нічого в рот ухопити. Кождий журить, бідкує, бо що голодом пахне, то вже не жарт.
Між людьми тільки й бесіди, що то не що інше, лиш якась відьма дощ сперла, а до того той парубок, що видів, як Корчиха молоко росою до себе згортала, видів також раз уночі, як вона у полі лізла на хрест догори ногами.
Що Корчиха була відьмою, люди давно й без того міркували, а вже аби як, то самовита людина не буде лізти на хрест догори ногами.
Рада в раду, але іншого способу нема, лише взяти відьму, зв'язати мізиний палець з великим пальцем від ноги та й кинути в воду.
Зібралась старшина громадська — ідуть до Корчихи. Спершу вони стали ніби оправдуватись та й питались, чого вона поночі у поле ходить та й догори ногами на боже знам'я лізе!
Відьма кленеться, на чому світ стоїть, що вона вночі в поле не пішла б навіть, не то на хрест лізла та іще догори ногами.
— Ні, — каже старшина, — то вже недурно було, ходи з нами.
Беруть відьму, ведуть до ріки, вона уся трясеться від страху та аж плаче зі злості та стиду. Ведуть її, але її чоловік вихопився з хати та й побіг хильцем до попа. Став казати, що так і так, така й така річ, смішать мені жінку, кажуть, що дощ заперла, на гвалт витягнули з хати та й ведуть до ріки.
Піп уже не раз чув, що такі слухи розходились про Корчиху, але не міг дозволити на такі забобони. Бере хрест в руки та й іде напроти парафіян.
— Гей, люди! — скричав він. — Схаменіться! Що робите! Без божої волі нема нічого на світі та й нічого бути не може. Се не відьма заперла дощ, але бог вас карає за ваші тяжкі гріхи. Ходіть до церкви, помоліться, а бог змилосердиться над вами.
Одні, уздрівши попа, повтікали, другі пішли за ним до церкви, моляться, а відьма, гейби не вона, аж припадає до землі, молиться та б'є поклони. Люди лише з-під ока позирали сь на таке фальшивство, та коби не піп, то були б її таки на місці убили.
Відьма уздріла, що се не на жарти, та й таки уночі пустила дощ.
— Славити бога за дощик! — говорили люди. Трохи втихомирились та й призабули на пакості відьми.
Але відьма не забула на стид, який їй зробили, та й задумала помститись. "Коли не вдалось посухою, то пождіть, я зачну собі з морозом! Не вдалось з весни, то вдасться восени".
При йшлося, перед матками[5], відьма пішла до міста, купила чотири нові горшки й наварила в них каші. Скоро вже добре потемніло, вона взяла ці горшки та пішла з ними у поле. Але той парубок, що їздив нею на Лису гору та й видів, як вона на росу збирала й на хрест догори ногами лізла, мав уже на неї добре око. Пасе він коні, аж видить, а відьма щось закопує під межею. Копле вона на одній травниці, на другій, на третій, ба! —і на четвертій — досить, що на всі чотири сторони: як сонце сходить, як западає від півночі й полудня.
Скоро вона пішла, він далі на се місце, став відкопувати та й викопав горнець з кашею, іде на друге — витягає другий, іде на третє, на четверте, так витяг усі чотири. Іде він потому до її хати — усюди темно й тихо — відьма спить. Він взяв сі горшки та закопав під чотири вугли: один горнець під один угол, другий — під другий, так само третій і четвертий, на всі чотири боки, та й чекає ранку, що з того буде?
При йшлося рано, а то вам як не натягне морозу повну хату, та.такого морозу натягло, що ціла хата аж побіліла, а відьма з своїм чоловіком навіки замерзла.
Так загибла відьма, що мусила так жити та й робити, бо в таку вже вродилась годину, а з нею й її чоловік загиб, відай, тому, що обставав за ворожицею.