Досі він був дитиною, та хоть не дома, то все ближче родительського ока, але тепер сам оден, без жадної опіки, буде кинений в вир великого міста, в ту пропасть безмірної деморалізації. Ох! кілько-то добрих хлопців, дітей порядних родичів упало жертвою великого міста! І знов житє одної дитини закривалося мракою безмірного віддаленя, де губилися всякі напімненя і голос матері.
* * *
З боязнею і непокоєм у серцю слідила мати за кождим словом і рухом сина, коли той приїздив з колегами на вакації додому. Не перепускала жадного слова їх дружніх роз-говорів, та чим більше чула, тим більше її серце заливалося кров'ю. Ловила недокінчені слова і фрази, котрі аж надто ясно говорили о житю молодіжі, котрого вона так боялася. Крім того, відбивалися о її уха ще реченя і поклики цілком для неї незрозумілі: "Народ, рівність, свобода, революція французька, експлуатація мужика, сорок осьмий рік!" — ось що заєдно виходило з уст молодих людей, і тим більшим страхом наповняло її, чим менше з того розуміла. Найбільше однак тривожили її уваги о бозі,
о правді єго існованя і опіки. Вона також дійшла, що син не молиться і що в церкві заховуєся як поганин, без побожності і скрухи християнської. "О боже! — говорила не раз про себе. — Звідки має взятися ласка твоя, коли люди не узнають тебе! о мудрці, мудрці! лиш гнівите бога та накликаєте єго кару на других людей! Нема бога! а звідки взялося все на світі — дерева, птахи, звірята? Хто все те сотворив, як не бог?"
* * *
Завсігди, коли буря повставала в її душі, а серце дрожало болем діткнене, вона висилала невидимого посла до бога — молитву. І чула, як викликаний нею ангел божий зближався і приносив спокій. Тоді сила молитви була їй ще потрібнійша, як коли іноді. Щоби відвернути справедливий гнів божий від невірного сина, вона брала до рук свій молитовник і відмовляла молитву, приписану на смуток і терпіня. Але слова молитви, місто лагодити її сум, ще більше його змагали. То був гімн до бога, що прославляє єго всемогучість, силу та безконечну доброту, котрої люди не пізнають, і кінчався просьбою найнижчої рабині:
В тих най лиш твої громи ударяють,
Що ти їм жизнь дав, а вони тя не знають, —
Се моя просьба щоденна, покірна, —
Тим тебе славлю я, рабиня вірна.
Слова гімну запалювалися перед її очима огняними стрілами, а зимний піт виступив на чоло. І вона тілько, ох, тілько літ молилася і просила о пімсту на невірних, а тепер та пімста сунеся до неї самої, зависає чорною хмарою над її власним гніздом і грозить громом…
І виділось їй, що той грім уже недалеко, що вже чує відгук єго глухого гуркоту в воздусі, що перші блискавки вже продирають небосклон.
Якось раз читав її чоловік в газетах, що "теперішня мо-лодіж віддаєся фантазійним мріям і побиваєся за змінами в суспільності, але се дійсно лиш фантазія та уроєне молодих голов. Вікового пбрядку ніхто змінити не може, а змі-няєся він сам собою, промислом та відкриттям. А тоті, котрим здаєся, що суспільні відносини можна змінити, як одіж, ніби офіцерський мундир переробити на фрак ба-льовий або коротку курткуна поважну чемеру, ті не знають, що тим спровадять лише кроваву катастрофу, нічого не досягнуть ані для себе, ані для загалу, та стануться лиш жертвою свого хвилевого блуду, знарядом в руках людей, що гонять за почестями". Мало вона з того зрозуміла, але віщувала серцем, що се стоїть в якійсь зв'язі з тим, що вона чула з уст свого сина і єго товаришів. І з того може вийти щось дуже-дуже зле. Бог, очевидно, опустив тих, котрі його зневажають і ідуть на бездорожя, непросві-чені єго мудрістю і ласкою. Затрясеся земля від шуму боротьби, гуку тяжких ударів; одні упадуть трупами на місці, другі зависнуть у воздусі, лише круки закричать над їх трупами, вони зогниють у бездонних гирлах тюрем, завалених залізними брамами.
А чому ж не сидіти тихо та не хвалити бога, котрий нами усіма володіє? А хто все робить, хто спроваджує гнів найвищого, як не він, як не той дух часу, котрого ніщо заспокоїти ані вдоволити не може? О боже! нащо ти позволив чортові увійти в таку силу, котра лиш всюди ширить заразу злого?
* * *
Плетене уже доходило до кінця, але пальці і думка старої жінки не переставали працювати. Дух часу стояв перед нею в цілій своїй грізній поставі, стояв, як на згарищі усіх її планів і надій. Він не лишив їй жадної потіхи, не ощадив жадної дитини. Він кинув оком вже навіть на її внучку, одиноку донечку її помершої доньки, таку ще молоденьку,без претензії до світа. Ах, як гірко, як тяжко стратити останок надії! А вона все ще думала, що хоть ту рослинку зможе охоронити. Аж ось недавно, кілька місяців тому, вона дізналася, що той клятий дух часу і її опутав своїм заразливим дотиком. Вона сиділа так, як і тепер, і перебирала насінє до засіву ярини, коли її внучка зближилася до неї.
— Добре, що-сь прийшла, — сказала бабуся, — поможеш мені насінє перебирати.
Дівчатко зачало бабуні помагати, але пальчики її дрожали, а личко було блідше як звичайно.
— Що тобі, моя дитино? — питала журливо бабуня. — Чи ти не слаба?
Дівчатко заперечило головою, але дві грубі сльози упали на звиток паперу. Бабуня, занепокоєна, закинула її питанями, на котрі внучка лиш щораз густішими сльозами заливалася.
Нарешті з трудом відповіла, що вона хотіла би більше вчитися.
— Хіба ж ти ще недосить навчилася? — питала здивована бабуня. — Чи не мала-сь гувернантки?
— Правда, — вишептала дівчина, — але я… я… хотіла би так учитися, аби мати свій власний хліб — я хочу бути вчителькою!
Бабуню якби хто ножем у серце пирнув! Кошик з насінєм захитався, довгі і круглі зернятка розбіглися по землі, а потік гірких слів вирвався з її уст:
— Донька моєї доньки — учителькою! О, ти, невдячна дитино! Чи ти уже така бідна, аби-сь мусила сама на себе заробляти? Чи ми не в силі вже тебе відвінувати? Врешті маєш батька, чи він не стараєся на тебе?!
Дівча притиснуло руки до губ, аби здержати голосне хлипанє, і тихо вийшло за двері, та забившися в най-темніший кут сусіднього покою, довго-довго плакало…
Тяжко було би описати, як ті сльози боліли паню Шу-мінську. Вона бачила, що розбрат між нею а тими, котрим дала житє, ставався щораз більший і щораз ширші захоплював круги. Всі вони від неї відломлювались і гуртувались в інші, осібні гурти. Ах! який не подібний був сей вид до того, що вона собі укладала, коли все те ще маленьке крутилося коло її ніг! Який контраст був між дійсністю і тим, що вона собі представляла: як то вона, сидячи в крузі дітей, буде для них найпершим авторитетом, як кожду її увагу, кожде її слово сповнить послушне й шануюче досвід віку поколінє. Вони й тепер любили й шанували її, але та любов не була така, про яку вона думала, а пошановане було більше прийнятою формою, ніж випливом дійсних відносин. Чи не була вона похожа на ту квоку, що вивела качата? Вона, бідненька, так довго відмовляла собі всяких приємностей, сиділа, мов прикована до одного місця, вставала лиш задля заспокоєня голоду, аби лиш колись, окружена своїми писклятами, могла вийти на широке поле, учити їх дзьобати маленькими дзьобками, скликати до найденої добичі й загортати під свої опікунські крила… А дочекавшися того, коли її діти увільнилися з тісних шкаралущ і могли свобідно рушатися, вдоволена і щаслива випроваджує усіх над беріг потока. Молоденькі сотворіня несміло і з острахом зближаються зразу до несвідомого собі елементу, але скоро тілько умочили дзьобки, осмілялися, і, місто з берега витягати головки, цілі пішли в воду. Надармо мати бігає берегом і кличе роздираючим голосом. Молоде поколінє не оглядаєся і не чує її поклику. Його пориває рвуча хвиля, що ніби тоне… підносить… пропадає. Тут заграє блискучим світлом, там замаячить таємною тіню, а все дальше й дальше пориває, колише, голубить, моргає, манить і шепче стиха:
Du, liebes Kind, komm, geh' mit mir,
Gar schöne Spiele spiel' ich mit dir!
Manch' bunte Blume wächst an dem Strand,
Meine Mutter hat manch gülden gewand[2]…
На дротах лишилося лише кілька ключок. Нитка випружилася, Шумінська зв'язала послідню ключку, і нитка урвалася.
Усему на світі приходить конець.
[1] Матура — останній іспит при закінченні науки в школі (гімназії). Зробив матуру — склав іспит.
[2] Любе дитя, до мене мерщій,
Будемо гратись в оселі моїй!
Квіти прекрасні знайду тобі я.
У злото матуся одягне моя!
(Гете, "Вільшаний король". Переклад М.Рильського)