Багато імли. А нагорі — сонце.
Я ж його вчора купив. Те авто. Дорого. Іномарку. BMW. Слава богу, зі страховкою. Але де? Де той, хто мене вдарив?
І чоловік вийшов подивитися. Заскочений і роздратований. Хоч зовні холоднокровний і трохи похмурий. Очі напружені за двома вузько примруженими повіками. Рухався повільно і впевнено. А коли зайшов за задок машини – швидко нагнувся. І завмер. Ззаду бампер було увігнуто. Дверцята багажного відділення – поламані. Побиті габаритні і поворотні. Ех! Чорт! Зараза! І нікого... Порожня вулиця! Хто???
Чоловік сів у авто. Став чекати… Нікого. Ніякого руху. Тільки чорне і жовте. Сірий непроглядний пил із сонцем. І піт заливає очі. В горлі сухо. Нікого. Знову нікого. Жодного свідка. Навіть міліціонера. Лінивого… Якого завжди немає, коли він особливо потрібен.
І тоді чоловік плюнув. Зрушив з місця. Бо з кого ж брати за страховку? І знову поїхав. Увімкнув музику. Почув дві-три ноти. Зиркнув у дзеркальце заднього огляду. Гостро зиркнув. Важко. Він не хотів собі зізнатись, що боїться. Що страшно. Бо хто його вдарив — він не бачив. Авто рвучко набирало швидкість. Неначе тікало… І не знати звідки — усе знов зарухалося. Загуділо. Заскиглило гальмами.
Машини змагалися, обганяючи його авто. Їх повно. Їх море. Де вони були? Звідкіля взялися? Його дратує їхній верткий рух. Вони вилискують боками. Спинами-дахами. Вони сліплять очі безглуздою енергією. Засліплюють до білого. І ревуть. Плюються, випорскуючи СО2. Вони підвладні інерції. Від них не втечеш. Доженуть. Якщо схочуть.
І він стхірів. Настрашився. Сполошився. Неабияк. Втім, зовні не скажеш. Великий. Грубий. Різкий. Із зачаєним підступом у кутиках очей. А замість подиху – свист і хрипіння. Неначе йому протято горлянку. Шпичаком. Як у дитинстві. Зі струменем крові. Очі перестали бачити. Боже мій! Як жахко і моторошно! Де мій голос? Господи! Де сила мого серця? Порожнеча і мертва тиша…
Нічого.
Нічого.
Тільки…
Знову удар. Боляче… Знав, що боюся їздити у цій тисняві. У гармидерному місті. У цій бочці, напханій вщент машинами, газами і людьми. Знав? І брехав сам собі. Пощо брехати собі?.. Хто примушує брехати собі?.. Ти сам?.. Чи лихе втуплене тобі в спину око?.. Хтось гляне басом тобі у хребта один раз, а ти сам не знаєш чому – зігнешся, скособочишся, підпадеш, проймешся тим лихим поглядом. Станеш залежний від недочутого і недобаченого. Нав'язаного. Накинутого. Наллєшся, переповнишся брудом і гиддю чужих про тебе думок. І робишся таким же лихим, як той погляд, скверним, підозріливим і слабким. А потім ходиш роками, змінений, відмічений, немов тавром, на спині. І смішиш людей. Плюнь! Це не ти! Ти інший…"
— До кого це він звертається? – запитав сам себе Я-та-Gun, котрому здалося, що те, що виникало і гасло на екрані монітора, було адресоване йому. "І чому до мене? – розмірковував він. – Може це той велетенський сон, що я у нього проник, вертається до мене у свідомій реальності? Чи, можливо, це навіяно моїм захопленням скандинавськими культурами і музикою?"
До початку підбору паролю рахунку одного із клієнтів швейцарського банку залишалося ще хвилин 27-м. І Я-та-Gun, щоб пересвідчитися, що це не сон, який наздогнав його через інтернет, захотів ще раз перечитати те, що щойно прочитав. Тому прокрутив на моніторі сторінки угору. Там відразу почали виникати слова, але вже інші:
Удар. Ще. Іще! Боляче. Сильно. Як шпичак у горлі. Як колючка. Наскрізь. Що й не закричиш. Так ніби утнули хребетного стовпа. І ти вкляк. Спинився. Тебе заклинило.
І знову двигун рикнув і замовк. Чоловік зиркнув у дзеркальце заднього виду. І побачив. В останню мить. Як чорне. Старе відкрите авто. Десь із минулого століття. Із якимсь щуплим чоловіком у чотирикутній червоній пірамідальній шапці за кермом, з прищуленими очима і свердлячим поглядом. Ошалілий і переполоханий щось кричить!..
Я ж його бачив у своєму сні! Це ж він відбив мою ліву руку!
А тепер лупить іззаду його авто. Його нове синє BMW. Люто. Нещадно. Навмисне. Немовби в'їжджає у нього. Ще мить – і те авто зімне, розчавить, розмаже його по стінках салону.
Він вискакує зі свого BMW. І знову – нікого. Тільки побиті габаритні і поворотні. І кілька вчавин на бампері. Він крикнув. Він замахав руками. Солідний. У костюмі з дорогою краваткою. Він став спиняти інші авта. Заклика?ти у свідки. Але ніхто не спинився, навіть не пригальмував. Усі розлетілися, вминаючи у асфальт розпечене сонце… і його окличні слова.
І він знов один. І авто. Нове. З розбитим бампером. З зігнутими задніми крилами. З заклиненими задніми колесами. Пошматоване. Сплюснуте… Потрощене…
— Ні… Годі… Викличу евакуатор і страхового агента! — сказав сам собі Валух — а це був він — витягнув мобільний і набрав номер страхової компанії...
Пі-па-пу-пе-пи-пя-пє-по… і-і-і-і…
— Алло!
— Компанія "ПроСТО"?!
— Да, слушаем… ха-ха! Но уже не про сто, а за двести.
— Не шутите! Я ваш постоянный клиент. Номер карточки: 6435…
— Плохо слышно. Повторите.
— Я говорю – номер карточки: 6435 дробь 333! Приезжайте, быстрее! Я рядом с Выдубичами, перед въездом на развязку со стороны Корчеватого!
— Кого-кого с ватою?!
— Слушайте, мне не до шуток! Меня заклинило!
— Так расклиньтесь! Только осторожней, чтоб вас не защепило. И берегите язык.
— Вы что, издеваетесь?!
— Да, а что – нельзя? Это же сон.
— Сон?! – запитав Валух і раптом закричав з такою силою, що його негайно почав хтось термосити за руку.
— Кешо… Кешо… Не бий мене рукою… Чуєш… — чийсь милий голос вимогливо і водночас ніжно зашепотів Інокентію на вухо і він, намагаючись вирвати руку, обернувся до того, хто говорить.
У кімнаті місячний відблиск пронизував морок ночі. За вікном – місяць-діжа. А над ним, над його обличчям – довге духмяне пасмо чийогось волосся. Воно темне, ніжне і лоскітливе. Воно немовби сміється з нього, торкаючись його носа і губ.
— Що таке? – запитав він.
— Ти кричиш, Кешо… ну, дуже… Тобі щось наснилося, мій хороший? – чиїсь пальці відхилили від його обличчя пасмо волосся і він побачив добре знайому, завжди винувату усмішку. Це була Кіра, його дружина.
— Я кричав…— сказав він. – Мені наснилося, що мені хтось розбив задок моєї нової "бешки"…
— Не переймайся… Тобі треба зберігати спокій навіть у сні. Давай, я тебе зігрію. Притулися до мене. Я тобі погладжу спину і ти заснеш, — слова Кіри були такі щирі, такі турботливі, що Валух, хоч і сколошканий побаченим сном, але погодився.
Він підсунувся до неї. Притулив свою ногу до її ніжної стопи. Відчув тепло. Потім обійняв за плечі. Почув її віддих, м'ятний. "Чому її подих такий свіжий?" – подумав і спитав:
— А зараз котра?
— Третя, — тихо відказала дружина і обережно витягла свої губи дудочкою, щоб поцілувати чоловіка у брову.
— Третя?.. Може ми з тобою вчора сварилися, що я уві сні кричав? – перепитав.
— Ну, ми з тобою сваримося щодня ще від нашого весілля, але ти раніше так не кричав… Вірніше, кричав, але не так, — пролебеділа гарячими вустами Кіра і її губи нарешті торкнулися його кущистої брови. Повіко Інокентія сіпнулося. Він витримав поцілунок дружини, а потім спитав:
— А ти чому не спиш?
— Я спала. Ти мене збудив… Як завжди вдарив рукою… А тепер усе добре…
— Добре… правда… а мені наснилося, що хтось розбив мою машину…— повторив він.
Жінка завагалася, глянула на місяць, на який насунулася легенька напівпрозора хмарка, як пелеринка танцівниці. Закопилила верхню губку і наважилася нарешті спитати:
— Ну… а хіба ти все забув?
— Що? – наче схаменувся Валух.
— Забув. Це неймовірно! – сказала Кіра і всміхнулася.
— Неймовірно – що? – занервував Інокентій.
— Та, пусте! – віджартовувалася жінка і навіть спробувала захихотіти у долоню.
— Що я забув?! Кажи! – він розхвилювався і підвівся на лікті. Іншою рукою підгріб під себе Кіру і силкувався заглянути їй крізь нічну темінь у вічі. – Кажи!
Жінка не витримала такого натиску і сказала:
— Ну, ти ж розбив авто Папана…
— Я?!.. Розбив?!.. Як?!
— Так!.. Після того, як тобі подзвонила з Москви якась Стелла, ти неначе сказився… Ой! Не роби мені боляче! Не стискай мені плече! У мене ж буде синець!
— Я? Мені дзвонила Стелла? – і Валух витер холодний піт з чола тильною стороною долоні. – Чому?.. Вірніше, як це сталося?
— Ну, ти ж учора святкував відкриття нового офісу. Влаштував імпрезу… пам'ятаєш? Ти запросив каучук-номер, циркачку… Вона, правда, була схожа більше на стриптизерку, коли кинула свій ліфчик глядачам і потрапила в обличчя президенту фондової біржі… А ще, ти найняв нетрадиційну групу музик у оленячих шкірах, конусоподібних шапочках з бубнами, яка барабанила таку перкусію, що Папан ледве не вдавився маслиною…
— Що ти мелеш? Яку нетрадиційну групу?
— Ну, гурт чи як там їх? Один падав на підлогу і синів… А двоє в шапках у вигляді червоних птахів тарахкали по розмальованих барабанах кістками чи рогами… Звідки ти їх притяг?
— Я що був п'яний?
— Так… ну… дуже п'яний… Бо після того, як тобі подзвонила якась Стелла, ти їм сказав грати на всьому, що є у новому офісі. І вони так тарабанили, навіть по головах присутніх… що всі мало не здуріли.
Валух скочив з ліжка, побачив, що голий, і хутко закрутився у простирадло. Під сяйвом місяця він був схожий на сновиду з широко виряченими і застиглими від вічного невидющого жаху очима.
— Кіро, я тебе благаю! Скажи!.. Я сильно розбив Папанову машину? – і він сковтнув глевку грудку чогось пекучого і скоржавілого. Воно пойнялось надхою і скотилося жаром у кишковик.
— Спершу скажи ти – хто така та Стелла?
— Стелла… Це моя давня знайома по університету.
— У тебе був з нею роман?
— Ну… якщо так його можна назвати… Але недовго… Кіро, у студентські роки… Її знає твій батько. І думаю, краще знає, ніж я. Він чув мою з нею розмову?
— Що, у нього з нею теж був роман?
— Ні. Ні… Просто був її консультантом… давно… Скажи все ж таки – він чув мою із нею розмову?
— Ні. Не чув. Ти пішов із мобільним говорити із нею чомусь до туалету.
— Ти так кажеш, наче ходила за мною назирці.
Дружина мовчала, копилила губки і дивилася на місяць із хмаркою.
— Кіро, — знову звернувся знервований Валух.
— Що?
— Ну добре. Облишмо дурну тему. Ти скажи, я все ж таки сильно розбив авто тестя?
— Враховуючи, що це Бентлі, то сильно…
— О господи! Який я телепень! Чому я напився?!..