Попереду війська лицар ясний на білому коні виступає. На ньому шолом золотий, панцер срібний, жупан кармазиновий, а вуздечка на коні шовковая.
Як зачула це Яромира, то аж у долоні сплеснула:
– Оце ж він! Оце ж і є Аскольд! Та коли б же він знав, що я тут – прийшов би напевно мене визволити!..
А горличка на те:
– Коли б же в тебе, князівно, та було яблучко чарівне золоте, то ти б ним по землі покотила, а воно до самого Аскольда прибилося б і йому дорогу до тебе вказало б.
Зраділа Яромира цеє почувши, бо зараз собі пригадала, що має таке яблучко, у дуплі старої груші сховане. Побігла до сховку, яблучко добула і покотила по землі, промовивши:
Котись, котись, яблучко, по землі,
Докотись до лицаря на коні,
В ліс йому доріженьку покажи,
До мене дібратися поможи.
Яблучко стрибнуло й покотилося, а там, куди воно покотилося, лишилася золота доріжка.
* * *
І з Любомирою таке було: ледве корабель відплив далі від Києва, як Водяник скинув із себе личину князя Дреговича і став таким, як його бачила Любомира в очереті: з очима‑мушлями, з пикою синьою, опухлою, з бородою із баговиння і з чорними раками в бороді. І корабель його зовсім не був кораблем, лише китом‑рибою, що то його Водяник у корабель обернув.
Закричала Любомира, заплакала, такеє побачивши, почала від Водяника відбиватися, на поміч кликати.
– Не плач і не кричи! – Водяник до неї. – Нічого тобі не поможе, бо на воді ніхто зі мною у боротьбу ставати не зважиться – потоплю! Пам'ятай, що сила моя велика, бо мене вода слухає і все, що живе у воді – також. Звикнеш у моєму царстві – сама побачиш, що нема кращого місця у світі. Мої володіння неміряні, мої багатства незчисленні…
Дав Водяник знак китові – кит зараз під воду пірнув і так під водою поплив. Любомира вже й віддих затаїла, бо думала, що втопиться, але не втопилася. Водяник таку силу мав, що кого хотів, – утопив, а кого не хотів утопити, – тому й під водою жити дозволяв.
Так плив кит під водою, плив, аж до Водяникового палацу приплив. Був той палац на дні озера глибокого, збудований увесь із мушель щонайкращих, заквітчаний білими та жовтими водяними лілеями. Долівки в ньому срібним пісочком висипані, зеленими водоростями вистелені, на лавах усюди боброві та видрячі шкури лежать, на стінах у золотих клітках невиданої краси заморські рибки грають – і скрізь так тихо, так чудно і так гарно, що й не сказати.
– Ось, – каже Водяник, – тут і житимеш. Роботи тобі небагато: на снідання мені юшку з карасів зварити, на обід щуку спекти, а на вечір холодець із рачачих клешень[30] зготувати. Та припильнувати, щоб оселедці добре засолилися, тараня[31] як слід у комині завудилася, бо треба на зиму запаси робити.
Стала Любомира у Водяника за господиню. Убралася в сорочку, з туману випрядену, у керсетку, з ряски[32] виткану, на шию начепила перлове намисто, на голівку – вінець із лілей. Рибок доглядає, диких качок, гусей та лебедів до себе приручає, у погреби навідується, де самі оселедці соляться, та в комин, де тараня сама на гачки чіпляється і завуджується. Багато клопоту в Любомири. Водяник ото кудись попливе, а тут, дивись, качки посварилися. Ще не вспіє князівна їх помирити, глядь – зубаста щука плотичку проковтнула. Ще не покарала Любомира щуки, а тут бобри чи видри хутра принесли. Треба прийняти і в скриню поскладати, щоб міль не поїла. А там уже й Водяникові їсти зварити, а там ще щось – і так цілий день.
От робить вона, клопочеться, а слізоньки з очей тільки – кап‑кап, аж в озері вода посолонішала. Зауважив це карасик червоноперий, що то його була Любомира на юшку Водяникові пожаліла і живим пустила, приплив до неї і питає:
– Чого це ти, князівно, плачеш та й плачеш?
А Любомира відповідає:
– Як же мені не плакати, коли Водяник мене обманом з дому забрав, від любої неньки відірвав, з судженим розлучив, зі сторони рідної, з краю милого у підводне царство завіз?…
І розплакалася рясними сльозами князівна, свою долю карасикові червоноперому оповідаючи:
– А мій суджений, княженко Дир, не міг мене оборонити, бо поплив він човнами з дружиною хороброю у царство хозарське, у самий Табарістан, військо хозарське розбити, з городів хозарських данину взяти…
Тоді каже карасик червоноперий:
– А я оце сьогодні вниз Дніпром‑рікою плив і бачив, як якесь військо на човнах із царства хозарського, із самого Табарістану з даниною багатою у Київ поверталося. Попереду всіх тих човнів човен кленовий, міддю кований, на дванадцять пар срібних весел. А на ньому стояв лицар ясний у панцері[33] золотому, в каптані оксамитному, на шапочці пера павині…
Як зачула це Любомира, ручки заломила і крикнула на цілий голос:
– Оце ж ніхто інший, як княженко Дир, мій наречений! Та коли б же то він знав, де мене шукати – відразу прийшов би мені на поміч.
– Знав би він, де тебе шукати, – відповідає карасик золотоперий, – коли б у тебе був клубочок пряжі золотої. Ти б кінчик нитки взяла, до пояса прив'язала б, а клубочок покотила б дном ріки – от він би й докотився до княженка Дира.
– А я ж маю такий клубочок! – пригадала собі Любомира і мерщій побігла до сховку, бо клубочок лежав у печері під берегом, де жив найбільший і найстрашніший Рак Великоклешній. Любомира йому життя подарувала, не взяла на холодець Водяникові, а за те Рак Великоклешній її золотого клубочка беріг.
От забрала князівна золоту пряжу, кінчик ниточки собі до пояса прив'язала, а клубочок покотила дном ріки, промовляючи:
Покотись, клубоченьку, та й по дні,
Докотись до лицаря на човні,
Тоді дайся лицарю упіймати –
Хай по нитці суджену йде шукати.
Клубочок зараз і поплив‑покотився, розмотуючи за собою золоту нитку…
* * *
Котилося золоте яблучко, котилося, крізь ліс дрімучий, крізь галявини ясні, пеньки й колоди перескакувало, струмочки переплигувало – та й викотилося аж у степи половецькі, просто під ноги білому коникові, на якому княженко Аскольд сидів.
– Еге! – промовив Аскольд, яблучко піднявши. – Десь моя наречена в біду попала, коли мені цим яблучком знак подає.
Тоді питає дружинників:
– А що, дружино моя хоробрая, чи підете й тепер за мною, чи лишите мене власними силами мою суджену шукати і з біди визволяти?
Відповідають дружинники:
– Де ж то видано, де ж то чувано, щоб дружина свого ватажка в біді відступила? Водив ти нас, княженку, на городи грецькі, на орди половецькі слави здобувати – веди й тепер нашу князівну з біди визволяти. Ми тебе не покинемо.
Поїхали. Їдуть, їдуть по золотій стежечці, що то її яблучко по собі лишило, і приїхали під самий ліс. А Лісовик уже також стежечку від яблучка в лісі догледів і догадався, що воно й до чого.
От вийшов на край лісу, став перед Аскольдом і питає:
– А що, княженку, прийшов ти битися, чи миритися?
– Як скажеш, де князівна Яромира перебуває, то не буду з тобою битися, – відповідає Аскольд.
– Князівна Яромира у моєму замку, – каже Лісовик, – а до того замку ти вже стежки не знайдеш, бо я наказав золотий слід від яблука землею притрусити.
Розсердився Аскольд:
– Коли так, – каже, – то ми зараз почнемо дерево по дереву корчувати, увесь ліс знищимо, а до Яромири доберемося. Гей, дружино моя вірная, а беріть но сокири й зачинайте!
Дружинники з коней позіскакували, за сокири похапали – і до дерев.
Бачить Лісовик, що непереливки: дружинників – що колосся на пшеничному лані, сокири гострі – за день увесь ліс вирубають, і сховатися ніде буде.
– Стривайте! – кричить. – Не рубайте! Хай буде мир! Я зараз князівну Яромиру сам приведу!
І привів.
Зраділи наречені, після такого довгого часу побачившись. – Господи! Почали одне одного розпитувати, а дружинники довкола з радости, що їхній вождь та з їхньою таки, київською князівною зустрілися, шапки вгору підкинули і всі разом закричали:
– Слава княженкові Аскольдові і його судженій, князівні Яромирі, слава!
* * *
І клубочок золотої пряжі по дні Дніпра‑ріки котився, куди треба, але трапилася йому пригода, через яку малощо все не пропало. Виплила ото десь із намулу завжди голодна зубаста щука і, думаючи, що це якийсь золотий горішок (клубочок трохи розмотався, то й поменшав), – накинулася на нього і проковтнула. І був би клубочок ніколи в руки княженка Дира не потрапив, коли б його дружинники не закинули сітей – рибки на вечерю наловити. Витягли ото сіть, а в ній щучина величезна – отак із коромисло[34] завдовжки. Стали її тельбушити – клубочок золотий всередині знайшли і віднесли до княженка.
Як же побачив Дир клубочок, зразу й сказав:
– Попала в біду Любомира, треба її визволяти.
І питає дружинників:
– Гей ви, хлопці‑молодці, дружинонько моя вірная! Попала в біду ваша князівна київська, моя суджена Любомира і оцим клубочком мені знак подає. Чи підете зі мною її шукати, а чи я сам маю йти?
– Не годиться, княженку, дружині вождя свого в біді лишати. Куди голка – туди й нитка, куди князь – туди й дружина. Ти водив нас слави наживати, срібло‑золото, паволоки[35] дорогі здобувати у царстві хозарському, у самому Табарістані, а ми підемо тепер твою суджену, нашу київську князівну, з біди визволяти. Веди!
Стоїть Дир на носі човенця, у руках клубочок тримає, золоту пряжу назад ізмотує, на веслярів погейкує, стерничому дорогу вказує. А та дорога все йде по золотій нитці.
Плили, плили, плили, та все вгору, та все проти води, аж тут раптом нитка й увірвалася. Бо Водяник догледів пряжу золоту, догадався, що воно і до чого – взяв і перекусив нитку. Тоді виліз із води, став перед чоловим човном і дорогу через ріку загородив.
– А що це ти, княженку Дире, – питає, – прийшов битися чи миритися? І чого тут шукаєш?
– Шукаю я свою суджену, київську князівну Любомиру, – відповідає Дир. – Десь вона мусить бути у твоїй владі під водою, бо золота нитка дном ріки бігла. Віддаси дівчину – навесні тобі дамо в жертву коня й кабана, не віддаси – не дістанеш нічого, ще й боки тобі намнемо, а князівну таки знайдемо.
Ох, як і розсердився Водяник, аж вода коло нього піною взялася.
– Що, – кричить, – мені боки нам'яти?! Та я вас зараз усіх потоплю!..
– Ба, не потопиш! – Дир на те.