Якби він був живий, усе склалося б інакше. Святослав вірив у це. І полягло б їх удень, під час сутичок, менше, і катер за ними прийшов би... Тому, мовчки вислухавши Романчука, він твердо, переконуючи не стільки старшину, скільки самого себе, сказав:
— Брехня: за нами ще прийдуть. Аби тільки не прогавити сигнали.
— Ну-ну, чекай. Правда, катер мав з'явитися опівночі, — поблажливо розсміявся Романчук. — А тепер уже друга година. Але це дрібнички. Невже ти не розумієш, що своїми обіцянками взводний хотів підкреслити, що ми повинні протриматись не менше двох діб? Виконавши основне завдання першої ж ночі, десант мав діяти в тилу ворога ще півтори доби, вже виходячи з ситуації, на свій розсуд. Ось і вся командирська хитрундія.
— Виходить, лейтенант обдурював нас? Це ти хочеш сказати?
— Хто сказав, що на фронті обдурюють? На фронті розробляюь операції і наказують. А посилаючи на смерть, обов'язково дарують останній, солдатський, шанс: "Кому яка доля".
Напевне там, у ярку, в якому залягли фашисти, їх голоси почули, бо по гребеню пагорка знову зацвьохали кулі, а відтак почувся вже знайомий їм застуджений голос німецького офіцера:
— Матрьйос, здавайся! Тібє осталась жисть до солнцаї Утро ті будеш повешаль!
Фашисти зовсім близько, і якби їх було трохи більше, та знали, що моряків тільки двоє, напевне, давно кинулися б в атаку. Але три їхні атаки десантники вже відбили, з четвертою вони не поспішають. Прикро тільки, що під час третьої, останньої, загинули Ковальов і старшина Корідзе, який добувався сюди вже пораненим. Тепер тіла їх лежать десь там, під схилом. Під схилом...
"А ще одна така атака — і моє тіло опиниться поруч з їхніми. І його так само омиватиме крижаний прибій. — подумавши це, Святослав пересіпнув плечима, і, щоб якось відволіктися, перевів погляд на фіолетово-синю далечінь моря. — Невже в штабі справді вирішили, що присилати за нами катер уже не варто? Що всі ми вже загинули?"
Знову пролунало кілька пострілів. Били навмання, тому кулі відспівували високо над головою. Та всеодно нерви напружені до найвищої межі: "Наступна куля — твоя!"
— Нервують, сволоти, — презирливо процідив Романчук. — Ніяк світанку не дочекаються. А на світанку їм підкинуть взвод таких же смердючих обозників, як вони самі. Це ж треба було, Христофор і всі святі, пройти через стільки сутичок, боїв і десантів, щоб дістати останню кулю від якогось задрипаного обозника! Ось так воно буває на війні...
Святослав обережно підсувається пологим схилом узвишшя до кручі й пильно оглядає залиту місячним сяйвом рівнину, добряче по-
шматовану чорною кострубатою смугою яру Ні, ніхто не підповзає. Все правильно: навіщо їм даремно ризикувати? Поруч, майже на вершині мису, окреслювався пагорок, але Оснач знав, що це тіло одного з двох ворожих солдатів, які залишилися біля їхнього "редуту" Після другої атаки. Це біля них, скориставшись утечею фашистів, він і Романчук підібрали два карабіни і патронташі. Уже смертельно поранений, цей кремезний солдат усе ще рвався на висоту й упав, ледь-ледь не дотягтись багнетом до Святослава. Він і тепер лежав так близько, що Осначеві іноді ставало моторошно.
Але якби ці двоє не впали за кілька кроків од них, вони вже лишилися б беззбройними. Останньою гранатою Романчук накрив тих, що пробували прорватися їм у тил мілиною, попід урвищем. А з двох дисків Ковальова і Корідзе та двох своїх вони ледве зуміли набрати патронів на один повний. Тепер цей диск у Романчука, берегли його до того часу, коли треба буде відходити до катера, або пробиватися в степ.
Висвітлена місяцем долина скидалася на плесо світанкової річки, в якому віддзеркалювалося ясне зоряне небо. Море ж, навпаки, здавалося великим зоряним ланом, велетенські скиби якого ще парували, віддаючи весняній ночі своє потайне тепло.
Зараз Святослав з якоюсь особливою гостротою сприймав усе, що його оточувало: кожна річ, кожен контур, кожен мазок місячної ночі вражав його і западав у душу. Він прощався з цією долиною, з пагорком, з морем і місяцем...
Тим часом німці пильно стежили за десантниками. Вони раз по раз висувалися з ярка, і Святослав добре бачив, як понад долиною шугають їх кошлаті спотворені тіні. А може, то всього лиш звичайнісінькі нічні привиди? Та й сам він прокинувся пізньої ночі і вийшов на берег річки, щоб спам'ятатися після моторошного сну та помилуватися дивовижним краєвидом? Він і стрілив в одну із цих тіней тільки тому, що хотів переконатися: примарилась! Але від яру одразу ж долинув болісний зойк пораненої людини. І постріли, постріли у відповідь.
— Молодець, — прохрипів Романчук, дочекавшись, поки фашисти знову вгомонилися і вони змогли підвести голови. — Що-що, а стріляєш ти влучно — тут нічого не скажеш. Почекаємо ще з годинку. Під ранок місяць повинен зайти за хмару, і тоді вже спробуємо вирватись.
— Спробуємо, тільки навряд чи вдасться, — стиха відповів Оснач, усе ще не наважуючись визирати з-за пагорба.
— Не скімли, — зле обриває Романчук. — Іншого виходу нема. На світанку нас уже й господь бог не врятує. А ніч ще дарує нам шанс. Принаймні одному з нас.
"Одному, але не мені... — по думки уточнює Святослав. — Романчук — той зуміє вирватись звідси навіть з десятьма кулями в тілі, і виживе, і врятується від полону, — без будь-якої заздрості оглянув велетенську постать старшини. — А мене одразу скосить. Як скосило дев'ятнадцятьох до мене. Мабуть, така вже моя доля: стільки мріяти про морську піхоту, і не повернутися з першого ж десанту".
2
Радомир натне на кнопку дзвінка і прислухався до того, що відбувається за дверима. Він мав ключа, проте вважав нечемним ось так несподівано з'являтися у квартирі, до якої не навідувався два роки. Навіть якщо йдеться про його власну квартиру.
— Хто там? — почувся хрипкий голос Вадима Городнюка вже по тому, як Оснач натне на кнопку вдруге.
— Відчини, старий. Впусти в цей дім подорожнього.
— Невже це ти, Оснач? — безрадісно пробурчав Вадим, дещо повагавшись. Він не чекав, що господар квартири повернеться саме сьогодні. — Невже минуло два роки?
— Уяви собі, — проказав лейтенант, проходячи повз нього у коридор. — Я розумію, сер, що моя поява не дуже втішає вас, але ж нічого не вдієш.
— Втішає-не втішає... — незлостиво пробурмотів Вадим. — Кого це тепер цікавить: що мене втішає, а що — ні? Роздягайся. Почувайся, як вдома. Ні, справді, невже минуло цілих два роки?
— У цьому можеш не сумніватися. Але зваж, навіть у відпустку я приїздив до батьків, а не сюди, щоб не турбувати вас. Ну, як вам тут жилося?
Він зазирнув до кімнати і завмер на порозі. Біля вікна, спиною до нього, стояла якась молода жінка. Але це була не Ніна, дружину Вадима він впізнав би одразу.
— Привітайся з господарем цього бунгало, лапонько, — нагадав їй Вадим, підштовхуючи Радомира вглиб кімнати.
Дівчина знехотя повернулася. Мабуть, вона вважала, що це завітав на вогник хтось із Вадимових друзів, і сподівалася перечекати його візит, не відкриваючи лиця. Тепер на її невиразному, кольору слонової
кості, обличчі Радомир міг прочитати все, що вона думає про його невчасний візит.
— Дуже приємно, — процідила білявка. — Звідки мені було знати, що в цього бетонного бункера стільки господарів? Мене могли б попередити про це.
— Пардон, лапонько, — розвів руками Вадим, усе ще ховаючись за спиною Радомира. — Ти ж чула, що чоловік не з'являвся тут два роки. Хто б міг передбачити?
— Амене це не цікавить, — в'їдливо посміхнулася дівчина. "Господи, та їй же не більше сімнадцяти!" — подумав Оснач. Беручи зі столика свою сумочку, другою рукою дівчина водночас підтягувала ближче до подушки зіжмакане простирадло. — Цікаво, котрий із вас, гос-по— да-рів, збирається провести мене? Хоча б до тролейбусної зупинки.
Все ще не знімаючи з плеча спортивної сумки, Радомир мовчки пройшов повз неї в лоджію, двері якої були відчинені. Увірвавшись сюди, він забув пробачитись за вторгнення, а тепер йому вже й не хотілося вибачатись. Нехай розбираються між собою. Чотири дні тому він написав Вадимові, що приїжджає. Одначе, лист, судячи з усього, запізнився. Ну а дату звільнення в запас йому назвали тільки чотири дні тому.
Всю лоджію було завалено якимись дощечками, поламаними стільчиками і мотками дроту, ніби Вадим збирався організовувати тут філіал міського смітника. Оснач пробився через цей мотлох до перил і, скинувши сумку, запалив. Ні, відтоді, як Радомир стояв у цій лоджії востаннє, краєвид не змінився, і взагалі, нічого не змінилося. Був такий же травневий вечір, так само повівав зі степу прохолодний вітерець, заходили на посадку або злітали, сповіщаючи про себе ревищем турбін та сигнальними вогнями, літаки...
Він поселився в цьому будинку готельного типу за місяць до призову в армію, і пригадує, що кожного ранку прокидався якомога раніше, щоб кілька хвилин помилуватися пейзажем, який відкривався йому з лоджії. Просто перед будинком пролягала сучасна автострада, що метрів за сто ліворуч перетинала трамвайну лінію; далі зеленавіла озимина, край якої бовваніло невеличке узвиппття, що нагадувало гірський хребет, якщо дивитися на нього з літака, або з космічного корабля; а за ним жовтавіла смуга незайманого степу — наче нейтральна зона між містом і селом, що повинна була в якийсь спосіб примирити і поєднати два полюси людського існування. А вже між окрайцем першостепу й акацієвою лісосмугою виднілася злітна доріжка.
Друзі, ясна річ, співчували Радомирові, як співчувають кожному, хто селився край міста, у чорта на кулічках. А йому, навпаки, геть усе подобалось тут: і ця квартирка на дев'ятому поверсі з малесенькою кімнаткою і калібрячою кухонькою та ще меншими "комунальними незручностями", і ця лоджія, і повний набір степових краєвидів, і навіть близькість аеропорту, яка так болюче дратувала його колегу з обласного радіо Станіслава Козака, що мешкав у кімнатці навпроти.
Радомир озирнувся. У кімнаті вже не було ні "лапоньки", ні Вадима. Все ж таки погано вийшло, що він увірвався сюди. Але ж хто міг знати, що Вадим розважається тут з дівчиськом? І чому з дівчиськом? Де Ніна? Він добре запам'ятав Вадимову дружину: вродлива, привітна, з якою, здається, легко було б прожити життя навіть у курені.