В Алеппо була теккє мевлєві, і я пішла туди. Мене давно цікавив суфізм, і я дуже шкодувала, що я дівчина, а не хлопець, бо мені хотілося займатися суфійськими практиками. Особливо мені подобалися мевлєві, бо поміж їхніх практик є танець сема. А тепер сам Бог штовхав мене стати дервішем. Бо бути дервішем — найбільш безпечне, захищене та зручне положення для безхатька на Ближньому Сході. Дервішів — мандрівних суфійських монахів — там ніхто ніколи не скривдить. У кожному домі дервішеві готові дати прихисток на кілька днів. В Алеппо, поживши певний час з дервішами в теккє мевлєві, отримавши посвячення в усі їхні практики і практикуючи їх разом з дервішами, я зрештою і сама отримала посвячення в дервіші. Я стала мандрівним монахом, а з часом і ашиком — мандрівним автором-виконавцем суфійських пісень — на ім'я Паша-заде. Більшість пісень, які ти чув сьогодні на базарі, склала я сама. І мої пісні співає багато інших ашиків.
Щойно я стала займатися суфійськими практиками, мені почали снитися сни з тобою. У цих снах ти танцював сему, грав на своєму неї, просто жив своїм життям, яке мені дуже сподобалося. Все, що ти розповів мені про твої почуття до мене, які прокинулися в тобі, коли тобі стала снитись я, я готова повторити слово в слово про себе до тебе, але в цьому немає потреби, бо ти і так все чудово розумієш.
У моїх снах кілька разів я бачила тебе на березі моря і кілька разів — на чеках, де збирають сіль. Питаючи у всіх зустрічних дервішів, чи не знають вони місто на березі моря, біля якого є соляний промисел, я дуже скоро дізналася, що цим містом є Ґьозльов — порт на Чорному морі в Криму. Негоціанти завжди беруть дервішів безплатно пасажирами на свої кораблі. Корабель, який планував зайти в Ґьозльов, зустрівся мені в Ізмірі, і його капітан був радий довезти мене сюди. Сьогодні вранці я зійшла з корабля на ґьозльовський берег, а вже після обіду зустріла тебе, коханий. Якби все це сталося не з нами, і мені б розповів таке хтось інший, я подумала б, що це просто чарівна казка, а не справжня історія з життя живих людей.
— Моє життя — цілковита чарівна казка, севґілі падша́-кизи́м [моя кохана принцесо], — сказав я в захваті від реальності нашого неймовірного щастя.
— Моя теж, ашким [коханий], — промуркотіла Еміне, яку я продовжував називати принцесою, бо так уже звик.
— Вечоріє, принцесо. Час привести тебе до нашого дому. Даруй, він — не палац, — сказав я, і ми пішли до нас.
Як би ви не намагалися уявити подив, захват, захоплення моїх батьків і всіх домочадців, коли я привів додому свою кохану принцесу, про існування якої в моїх снах і мріях знав весь Ґьозльов, вам цього не вдасться. Подивитися на неї й послухати її історію збіглися всі, хто помістився в нашому дворі (а він у нас досить великий). Розповідь Еміне зворушила і вразила всіх. Мої батьки зі сльозами неописанного щастя на очах, обіймали свою нову дочку. Мама з невістками та моїми сестрами завели її в дім і переодягнули її в найкращий дівочий одяг, який там знайшовся. Потім ми всі вечеряли у дворі, обговорюючи плани на весілля.
Наше з принцесою весілля було найбільш пам'ятною подією в Ґьозльові за всі часи його існування. Усі до жодного ґьозльовці знали в найдрібніших деталях історію Еміне, так, як вона її розповіла, але одна деталь чомусь у всіх відклалася в розумі не такою, якою вона була справді: слухаючи перекази цієї історії в будь-чиєму виконанні, ви ніколи не почуєте, що Еміне — дочка паші, в усіх народних переказах вона неодмінно дочка падишаха. І досі, коли з тих днів пройшло двадцять років, всі ґьозльовці називають мою кохану дружину принцесою Еміне.
За цей час у нас з нею народилася юрба дітей, від яких ми маємо вже кількох онуків. Але попри занурення в щасливе сімейне життя, впродовж усіх цих років ми з принцесою займаємося нашою духовною практикою, яка неодмінно дає нам усі ті результати, що ми від неї очікуємо. І наше життя щодня стає все щасливішим і щасливішим.
Недавно ми видали одну з наших дочок на ім'я Аліє за козацького отамана Василя Дотепу. Коли, втомившися від метушіння між Річчю Посполитою та Московією, Україна прийняла протекторат Османської Імперії, вона стала активно розвивати ділові стосунки з Кримом, який теж є васалом османів. Тоді і прибув в Ґьозльов корабель Василя, який прийшов до мене домовлятися про купівлю солі. Побачивши нашу Аліє, він у неї закохався до нестями та знайшов безліч приводів не залишати Ґьозльов ще кілька тижнів і майже щодня приходити до нас. Побачивши, що отаман мучиться і не знає, що йому робити зі своїм коханням, я вирішив означити його шанси на її руку:
— Василю, весь Ґьозльов уже плете плітки, що козацький отаман закохався в падша́-торуну́ [онучку падишаха] Аліє. І лише сам отаман усе ніяк не може розпочати з нами розмову на цю тему.
Василь, який сидів у нас за столом і разом з нами їв смажену камбалу, ледь не подавився рибною кісткою.
— Так, я кохаю вашу дочку і мрію з нею одружитися, — зізнався він.
— Аліє, моя прекрасна донечко, — покликав я об'єкт його кохання та мрії. — Іди сюди! Отаман каже, що кохає тебе і мріє з тобою одружитися. Що ти думаєш з цього приводу?
— Я маю три умови для того, хто сватається за мене: він має жити в Ґьозльові і бути суфієм, — відповіла Аліє. — Ти ним не відповідаєш, отамане.
На цьому розмова закінчилася і наступного дня корабель Василя, який вже був завантажений усім, чим було потрібно, і чекав на відплиття, залишив Ґьозльовську бухту. Але за кілька місяців отаманський корабель знов кинув якір на нашому рейді, і Василь знов прийшов до нас.
— Я готовий оселитися в Ґьозльові і стати суфієм, — сказав він. — Тепер я хочу знати третю умову для того, хто сватається за тебе, Аліє. Бо ти сказала, що умови три, але назвала лише дві з них.
— Третя умова дотримана, — усміхнулася наша доня. — Тож не хвилюйся про неї, Василю.
— Я радий, що це так, але ж мені тепер дуже цікаво, що ж це за умова, — не відчіплявся козак.
— Я скажу тобі про неї, коли ми одружимося, — відповіла Аліє.
Василь побудував собі у Ґьозльові великий гарний будинок на березі моря недалеко від теккє мевлєві, отримав посвячення в усі практики мевлєві і займається ними. Зі своїм кораблем він продовжує розвивати торгові стосунки між Україною та Кримом, які приносять йому дохід, про який ми жартуємо, що, хоча він і не зовсім гідний для чоловіка падишахської онучки, але нашу Аліє цілком влаштовує.
Після їхнього весілля я спитав у дочки, чи не відкриє вона тепер і мені ту таємничу третю умову. Я підозрював, що то була за умова, і мені дуже хотілося переконатися в тому, наскільки я добре знаю свою донечку. І переконався. Аліє відповіла мені саме те, що я й очікував від неї почути:
— Він має бути моєю коханою половинкою. І він нею є.