Дуже старі вели господарську роботу, молодші одержували посади начальства. В мирний період займалися піяцтвом та гульнею.
— Ти казав, що на Січ втікали і міщане, щож вони робили там? — запитав Степан.
— Як вам може відомо вже, що міщане, це ремісники, купці, і роботу вони виконували по спеціяльностям. Ремісники робили зброю, шили одіж старшині та дукам; робили вози, колеса, відра. Купці торгували з Татарами, головним чином, обмінюючи в них зброю для Січі.
— Ось ти нам розповідаєш так, а в книжках пишеться инакше! — промовив дядько Омелько. Там наприклад пишуть, що там вибирали собі начальство. Значить у них було вільніш, а ніж ти говориш.
— Пам'ятаєте ви, як у нас вибирали старшину, в нашій сельській громаді? Так отаке саме було і на Запоріжжі. Як у нас куркульня гризлася за посаду на старшину, отак і тоді було помежи старшиною. Всі старшини завжди ділилися на ґрупи, котрі ворогували помежи собою. При виборах в гетьмани, себто командуючі, старшини перед виборами вели "виборчу кампанію", кожний набирав собі "теплих" хлопців і задобряв горілкою. Заручившися такими прибічниками вони починали вибори і скликали козацьку раду. Але і на цій раді кожний мав своє місце. По середині, містилося коло старшин, а кругом них чернь. Бувало, що прості козаки не хотіли йти на раду, тоді їх зганяли насильно в коло. Помежи козаками містилися "аґенти" кожного "кандидата" на гетьмана, і починались вибори. Я гадаю собі, що кожний із вас читав Тараса Бульбу?
— Читали, читали, — загули хлопці.
— Так там гарно обмальовано, як йшли такі вибори. Прибічники кожного із кандидатів нагороджуючи стусанами попід бік своїх супротивників викликували кандидатуру. Кандидати лицемірно відмовлялися, мовляв, що один старий, другий молодий і т. д.
— А чому ж вони відмовлялися, коли їх вибирали? — запитав хтось з гурту.
— Чого відмовлялися? Та це ж зрозуміло! Щоб довше та дужче попросили, а це було на далі гарною запорукою на визиск та безмежне розпорядження, доки виберуть иншого гетьмана.
— Ну, добре розповів ти нам про те, звідки повстали козаки, де жили, а тепер розповідай, за що ж воювали козаки? — запитав дядько Омелько, — бо мене щось наче водою підмива, що ти нам брешеш!
— Не брешу, дядьку! Ви ж самі вже чуєте, що воно не так, як вам здавалося. В буржуазних оповіданнях про козаків пишеться, що вони воювали за нарід та за віру православну, але це, товариші, не зовсім правдиво. А тому я і спроможуся розсіяти перед вами ці забобони. Оселившися поблизу Татар і Чорного моря на шляху торговлі Москви і Польщі з Татарами та Турками, козаки вели боротьбу з цими сусідами.
— Але ти нам ясніше поясни, за що саме вони воювали? — добивався дядько Омелько.
— Ви, дядьку, не перебивайте, хай говорить, — відізвався Андрій.
— А тобі зась! — гримнув Омелько. Тебе молокососа не питають!
— Е, ні, так не годиться дядьку, — вступився Петро, — не забувайте, що ця хата для молоді щоб вчитися, а не лаятися!
— Та я й не лаюся, а тільки питаю, бо мені це страшенно цікаво слухати хочеться, а всього не розумію, — бурмотів дядько Омелько. — А ти, Миколо, говори дальше, — я з ними ще вспію наговоритись. Ти ж у нас рідкий гість. А на мене не гнівайся, я вже замовчу.
— Так би й давно, — обізвався Андрій, — так ти Миколо говори далі про що почав, дядькові потурай, він замовкне.
— Вже мовчу! — бовтнув дядько Омелько.
— Вже раніш я казав, — продовжував Микола, — що по Дикому полі на півдні України Татари випасали великі табуни худоби. Ще коли не було Запоріжжя, ті первісні козаки робили напади на Татар, грабували їх. Коли ж заснувалось Запоріжжя, то козаки не обмежувалися грабунком кочовників, вони пробрались і в самий Крим. Особливо ці наскоки на Крим стали повторюватися, коли на Запоріжжі набралося багато люду-втікачів, та коли кошовими на Запоріжжі стали багаті старшини. Цих старшин вже не задовольняють коні та худоба. Вони потрібують золота, предметів роскоші, дорогої зброї, шовкової та оксамітової одежі.
— Добре, але козаки могли і не послухати свого кошового чи гетьмана і не йти на війну, — запитав Андрій, — вони могли збунтуватись?
— Ні хлопці, не так. Справа в тім, що козаки самі були зацікавлені в таких походах. Бо коли козак підчас війни награбує собі дорогоцінностей, то повернувшися на волость він може купити собі землі і цілий хутір. До того раніш, аніж йти на війну, старшина вела помежи козаками агітацію. Кращими аґітаторами того часу були бандуристи-кобзарі, котрі ріжними думами про невольників робили на козаків великий вплив. Тому і той був кращим кошовим, хто частіше водив Запорожців на Турків та Татар. Одним із таких гетьманів був Петро Сагайдачний, про котрого нераз ви чули в піснях.
— А за що вони воювали з Турками, коли їм можна було грабувати і Татар?
— Зараз відповім. Турки вели торговлю з Москвою і Польщею. Вони мали міста понад Чорним морем, як Білгород, сучасний Акерман, і инші. В цих містах було багато всякого добра. Тому Запорожці, коли вбралися в силу, стали пробиратися на Чорне море. Робили напади на торгові кораблі (Талери), на прибережні міста, навіть на саму турецьку столицю Царгород.
— А чому ж Турки не могли розбити Запорожців? Адже Турки сильніші від Запорожців! Значить руки короткі? — гомонів дядько Омелько.
— Ви праві, дядьку Омельку, та не зовсім. Річ в тім, що Запорожці нападали на турецькі міста з ненацька, та заки Турки отямилися, по Запорожцях вже й духу не стало. Іти за ними в степи те саме, що шукати вітру в полю. А на морю зрештою годі було тяжким великим ґалерам Турків мірятись з малими, легенькими козацькими чайками, що мов оси нападали на турецькі кораблі.
Такими походами на Чорне море мішали козаки вести торговлю Польщі з Турцією. Тоді Польща намагається приборкати Запоріжжя. Вона напівдні тодішнньої України будує кріпости, в котрих встановляє свої залоги. Нарешті в 1572 році король Зиґмунд Авґуст призначив над козаками старшого суддю, котрий в свою чергу підлягав коронному гетьманові, себ-то командуючому польськими військами. Ізза цього й вийшли перші спори Запорожців з Польщею. До тепер вони Польщі не рухали, але коли їм Польща почала збороняти промишляти, козацькі ватажки почали боротьбу з польськими панами.
— А за що ж боролися Запорожці з Поляками, коли ти кажеш що їхня старшина була також з панів? — здивовано спитав Степан.
— Так, козацька старшина була з панів, але була й з підпанків, бувало нераз що і з простих. Та козацька старшина бажала все порівнятися з польськими панами, з другого боку, вона ніяк не могла погодитися з тими рукавицями, в котрі їх стискала шляхта, забороняючи козакам промишляти на Турках. Тому весь час скілько не було повстань козаків, всі вони йшли за одно: з одного боку здобути прав старшині та міщанам свободи козацького промислу, а з другого вписання всіх Запорожців в реєстр.
— А яких же то собі прав набували міщане?
— Я вже раніш казав, що польські поміщики захопили в свої руки промисловість і торговлю. Міщанам же було заборонено вести закордонну торговлю, а щоб вони об'єднані не захопили в свої руки внутрішньої торговлі, тому їм було заборонено орґанізуватися в будь які господарські орґанізації; тому то міщанство в козацькій добі так ішло за Запорожцями.
— Це вже зрозуміли, — промовив Андрій, — а тепер ти нам скажи, що то за реєстр, що туди так рвалися козаки.
— Записатися в реєстр, тоді було поступити на службу до польського короля. Товпилися туди козаки тому, що кожний, хто записався у реєстр, то одержав землю, мав право вести своє господарство і звільнявся від податків та барщини. Реєстрові козаки дуже багатіли і відріжнялися від простого люду — посполітих. Коли ж польські пани захоплювали все більше землі, то бувало, що пан захоплював землі реєстрових козаків. Ці вступали в суперечки і наробивши якогось бешкету, тікали на Січ. Там входили в порозуміння з козацькою старшиною, підбурювали чернь і вели повстання проти Поляків. Одним із таких повстань українського козацтва проти польських панів було повстання Косинського — 1590 року. Це повстання було не довго. Провадили його, головним чином, старшини. Добивались старшини виборчого суда, себто, щоб судді не настановлялися з гори польським урядом, а щоб їх козацька старшина вибірала зпоміж себе, так як і польська шляхта. Оце було саме головне для старшини, про кріпаків же вони й не турбувалися.
— А як же кріпаки дивилися на тих повстанців? — запитав Степан.
— Це було, кажу, одно з перших козацьких повстань. Селянство не було зворушено, а тому повстання закінчилося поодинокими сутичками межи українськими старшинами і польськими панами.
— А що то було за повстання Наливайка?
— Зараз буду говорити і про нього. Це повстання двох отаманів Наливайка та Лободи. Воно не обмежилося поодинокими сутичками й захопило в собі багато й селянства.
— Чи правда то, що я читав в якійсь книжці, ніби тоді повстали віру рятувати? — запитав Андрій.
— Ви не всяким книжкам вірте! Бо книжки не бог дав, а пишуть люде, кожний на свою руку. Візьмемо наприклад: кожний із вас памятае що обіцяли українські панки, коли йшли з Німцями в 1918 році на Україну. Писали, що буде вільна Україна, земля народові, а дали вони?
— Еге дали! — обізвався дядько Омелько, — на самого Маковія вигнали косить панську пшеницю, тоді як дома своя сипеться!
— Та вам ще нічого! — обізвався один з бувших повстанців, — а мені такого всипали, що й зараз як на негоду, то всі кости ломить.
— От бачите! А десь сидить якийсь панок та пише книжку, в котрій скаже, що гетьманці чи петлюрівці боролися за вільну Україну та весь люд український. Отак само і тоді. Боролися старшини за свої права, а селянам очі затуляли вірою.
— От памятаю я добре Петлюру, як робив в 1920 році Україну. Гетьман навіз колись московських князів, а Петлюра тепер польських ґрафів і лицарів, що до нашого брата знали одно слово: хам. Вониж всю худібку забрали в мого вітчима, — говорив малий Мирон, — та ще й промовляли, давай хлопче все, а то Україну випишемо таку на плечах, що й не донесеш.
— А що то була за унія, про котру я читав в одній історії в школі? — запитав Степан.
— Слово "унія" — це спілка. Таку спілку зробили українські церковні владики з католицькою церквою в 1594 році.
— А що примусило українських пастирів злучитися з польськими ксьондзами? Чи не якийсь інтерес? Попи люблять дуже інтереси, — промовив знова дядько Омелько, — за яйця і курку до неба готові впустити!
— От з цим, дядьку, і я з вами погоджуюся, — підхопив Микола, — попівська порода така вже! Така вона зараз, така і тоді була! Мене питали про унію, та про те, що примусило українських владик піти в унію.