— Давайте сюди, — ми його чесним хрестом господнім. Хе-хе-хе!..
Яким все чогось вагавсь і не йшов по дівчину. Вишневецький ходив мовчки й крутив довгого вуса. А далі:
— Якиме! Дать сюди полонянку! Пора вже з нею упоратися, а то й справді щось дуже безпечно їй живеться.
— А може, ласкавий пане, дозволите почекати на Марка?..
— Мовчи. Що, думаєш, йому першому дам? Не було такого, щоб челядникові доводилося першому те, що по закону належить шляхтичеві. Правда, отче Карпе?
Отець Карпо щось кинувся вичитувати з святого письма, але, не знайшовши відповідних слів, спинився та:
— Не побажай жони ближнього твого.
Побічні двері відчинилися й звідти вийшла полонянка. Але в той саме час з другого боку почулося:
— Дозволите, ваша ясність, зайти? — увійшов Марко.
— Ага. Якиме, ти з нею найшов спільну мову, то скажи їй, щоб вона не журилася, — звернувся Вишневецький до джури. А до Марка:
— Ну, козаче, де ж твій батько?
— Гадаю, ясновельможний, що вдома.
— А ти знаєш, що твого батька вбито?
— Ой! — простогнав Марко. — Ой, боже...
Яким щось говорив весь час з полонянкою пошепки, щось ніби наказуючи.
— Якиме, скажи полонянці, хай наллє цьому юнакові чарку, — кинув крізь зуби князь Дмитро.
Після відповідного знаку вона взяла кухоль з вином і наблизилася до Марка. Той стояв і в нестямі кусав губи. А вона спокійно, лагідно подала чарку й низько вклонилася. Із рук Марка випав манюсінький пакуночок. Мент, — і полонянка вже стояла біля Якима, підхопивши той пакуночок...
Отець Карпо, що до цього часу стояв роззявивши рота, витер кінцем ряси слину й підійшов із чаркою:
— Якиме, скажи їй, хай наллє і мені.
— Стій, отче! — гримнув Вишневенький. — Пить, — так усім разом. — Наливай! — крикнув він на полонянку.
— Панове! — закричав Марко і кинувсь до вікна.
— Що там?
— Що там? — кинувся и собі Вишневенький.
— Останній човен спускають — завтра їдемо, — весело промовив Марко, перегинаючись у вікно і зацікавлюючи інших.
— Вже налляла, — дав знати Яким. Всі обернулися. Полонянка, усміхнувшись, подала чарку
Маркові, а іншим указала поклоном.
— Хай живе... — хотів промовити отець Карпо, але, сьорбнувши пів чарки, захитався і сів, мов непритомний.
— Ото ти такий? — зареготав Вишневенький і перекинув поставець у рот.
Трохи поморщившись, він хотів щось сказати, але в ту ж мить впав додолу.
— Куди ж далі? — спитав після всього Марко. —— Доки сон-трава робить своє діло, на Крим, — відповіла спокійно полонянка.
Через годину два вершники летіли по великому татарському шляху в степ — на Крим.
V
Село ще зранку ґвалтувалося. Чутки про таємничу пропажу старого Охріма збентежили односельчан. Старі поважні діди й баби ще зранку, як комахи на сонці, обліпили хату й подвір'я
Охрімове. Хитали сумно головами, щось тихо перебалакувалися. Молодші з селян хотіли йти на поле: ще до зорі наклепали коси. В'язальниці наварили ще до схід сонця страви на цілий день і збиралися наливати в глеки та й собі йти на поле. Але ніхто перший не посмів рушати.
Час од часу через тин висовувалася чоловіча або жіноча голова й поглядала на край села до подвір'я старого Охріма. А через півгодини до Охрімовбі хати йшло старе й мале. Все село відчуло втрату старого й чомусь боялося.
Та як його й не боятися, коли ще за Охрімового життя говорили про злі наміри пана Вишневецького обкласти селян тяжкою даниною. Та боявся, кажуть, князь Дмитро. Ось вже десять років, як тая подать тяжка з'явилася в околишніх волостях, а в селі Дикому Куті її не було.
— Все через Охріма, все через нього, — голосно казала баба Петриха, — доки був він, голубчик, доти й жилось нам вільно, а тепер... Де він, оборонець наш, подівся? І на кого ж він нас, убогих, покинув...
І почала причитувати баба Петриха та оповідати, як вони жили під Острогом на землях князів Острозьких, як тяжко було панщину робити та які побори чинили князі та дрібна шляхта над бідним селянським людом...
А люди слухали й сумно хитали головами.
— Та що їхня панщина, як і в нас не згірше, — обізвався старий Стус. — Пішли б ви подивилися, що по тім боці робиться вже три дні. Вже перерубали півлісу, а там човнів цю ніч наспускали, так і оком не скинеш.
Весь Дніпро захряс човнами.
Ой, дума щось наш князь Дмитро, дума, — пророкувала стара Петриха, — буде нам тепер, ои, буде горе...
— Та хоч не кажи так жалібно, стара...
— Пан іде, пан їде, — зашепотіли по натовпові...
— А челядників скільки — щоб це значило?
— Розсипаються по одному, обступають село.
— Ой, матінко, що ж це воно буде?
Купа кінноти, що виїхала з воріт князя Вишневецького, розсипалась по узгір'ю й обступала село.
На селі і в Охрімовім дворі затихло. Притаїло дух.
Князь з челядниками-козаками наблизився до натовпу. Поруч із Вишневеньким на низенькому татарському коні сидів на охляп піп, отець Карпо. В цей саме час з-за річки підійшли селяни, що три дні довбали човни. Обірвані, стомлені, а дехто з перев'язаною рукою чи щокою.
Князь Дмитро сидів мовчки, насупивши брови Й роздираючи вудилами рота своєму коневі, крутив вуса. Молоді челядники гарцювали на своїх лихих, згорда поглядаючи на обідране поспільство й час од часу підморгуючи дівчатам і молодицям.
А зо всіх кінців села, що розтяглося по узгір'ї над Дніпром, челядники зганяли селян.
Коли зібралася вся сільська громада, князь Дмитро піднявся на стременах і дав знак. Тихий шепіт зляканих, здивованих селян зовсім затих.
— Православні! — почав князь...
Отець Карпо зняв бриля й перехрестився. Люди, дивлячись на його, й собі стали хреститися.
— Злі татарські ватаги з давніх-давен турбували ваші оселі. Ще десять літ назад мене запрохав наш селянин Охрім Голий, щоб я тут оселився захищати вас од лихої татарви. Я й згодився. Покинув навіть свої палаци з Черкасах та Каневі та переїхав до вас у ці краї.
— Спасибі вам, паночку, захищали, хай вам Бог здоров'я дає...
— А найдужче за останні три дні, — стиха додала перев'язана щока.
— Так от, мої вірні друзі. — продовжував далі Вишневецький, щоб уникнути надалі татарських наскоків, я порішив збудувати на Дніпрових порогах фортецю.
—— А чому ж так далеко?
— А може б збудувати поблизу, ось хоч би на Інгульці —— не так далеко. А то — на порогах.
— Так ото на те й човни будували?
— Та зараз же жнива! Куди ж ми виїдемо так далеко?
— Та й чого ми маємо їхати? Челядники-козаки на те й існують, щоб захищати поспільство,
— Вони правду говорять, — промовив до князя старий Стус. — Коли ваша милість приїхали сюди й стали закладати палац, тоді ви казали Охрімові, що будете своїми челядниками захищати нас. А тепер замість того не даєте людям зібрати хліба, що ось вже три дні сиплеться.
— Ні, пане, не підемо ми з вами проти татар.
— Та й самі ви, ваша ясність, подумайте, куди б ми всі поїхали? Хай би вже їхали, хто охочий, а всім їхати ніяк не можна.
Голоси з натовпу були все сміліші й сміліші.
— Куди він нас хоче вести? — чулося із двору Охріма.
— А жінок та дітей на кого покинемо?..
Князь Вишневенький мовчки хмурив брови й все дужче тиснув за повід свого коня.
Коли ґвалт зчинився ще більший, старшина челядинський Вовк щось сказав одному з челядників, і той вихром помчався навколо села, а за ним ще десятків зо три челядників.
Хвилина, і село знову було оточене челядинськими вершниками.
Люди захвилювались ще дужче.
Ті з челядинців, що залишилися, тісніше оточили натовп.
Князь Дмитро кивнув отцеві Карпові, і той, піднявши догори хреста, виїхав з осередку челядинців до натовпу.
— Православні! Христос і його мати діва Марія навчали колись людей слухатися пастирів мудрих і терпіти до кінця. Я ж бачу серед ви:, розбрат і неслухняність. Коли ваш мудрий пастир, його милість значиться; кличе охороняти віру православну — ви, замість служби Богові й порятунку од нечестивців його віри, впадаєте в користолюбство...
По натовпу пройшов вітрець, і він, як очерет на зорі, зашепотів. Щодалі отець Карпо радить нам слухати пастиря і отця, мовляв, нашого князя Дмитра. На жаль, нема нашого дійсного ватажка Охріма Голого. Бо коли ми з ним та з Іншими покійниками, хай царствують, сюди прийшли з-під отих самих Острозьких пастирів, то нам в боротьбі з чагарниками й дичиною в полі, з звіром та гадюками в лісі ніхто не допомагав. Все це поле, що зараз оброблюємо ми та й пан Вишневенький, — все це ми своїми м'язами обробили і не було в нас пастирів. Ми навіть Богу в цім пустирі забули молитися...
— Замовкни, рабе неслухняний! Нечестивцю паскудний! — вступився отець Карпе.
— Не займай, — тяжко дихаючи, перервав князь Дмитро, а сам залізним поглядом врізався в старого Стуса.
— Не затикайте рота! — почулося з натовпу.
— Кажіть, діду, далі!
— Говоріть!
— Так от, — продовжував Стус, — коли приїхав до нашого невеличкого села князь Дмитро Вишневецький і спитав у нас, найстарших, на яких би ми умовах пристали до нього, то ми сказали, що охороні од татар ми дуже раді, але ми не бажаємо й опіки отих пастирів, про яких ми чули од отця Карпа.
— О, блюзніре нечестивий, — протяг отець Карпо, — вирви язик свій смердючий з пащі своєї пагубної....
Вишневецький знову перебив його.
— Пан Дмитро, — повагом казав далі старий Стус, — пообіцяв не займати нашого добробуту й захищати нас перед татарами. Кращі й хоробріші з наших вояків пішли до нього в челядники...
Челядники чванливо загарцювали навколо пана Дмитра, Дехто лагодив гарапника.
— Та замість того, щоб боронити, вони убивають нас же. Я на власні очі бачив учора ввечері, як Микола Вовк убив гарапником нашого улюбленого старого Охріма...
З злости князь Вишневецький так затяг повода, що кінь став на задні ноги.
Всі охнули.
Хвилину кінь зберігав рівновагу, далі став хилитися назад.
Злосна рука князева закам'яніла на передній лучці сідла. Ще хвилина — й князь під конем... Але так не сталося.
Блиснула Вовкова шабля, лопнули поводи, а поранений кінь рвонувся вперед. Кованими передніми ногами вдарив по сивій Стусевій голові й прямо через натовп, по вулиці... Страшний крик розірвав повітря. Крик жаху й одчаю.
— Держіть коня!..
— Держіть!
— Держіте. Ой-ой, рятуйте!
.............................................................................................................................................................................................
VI
Через тиждень більш восьми десятків човнів пливло серед диких крутих Дніпрових берегів.