І за хвилю блиснула поломінь, затріщали дрібні прутики, засвітила радість. Наклали ми лому довольно і щоб не пригасло скоро на ватрі, зняли одну повалину з колиби і положили оден конець на вогонь, посуваючи ним щораз далі по мірі, як пригорав в огні.
Розтягнувшись тепер з удовольством біля вогню, яв я промишляти, як би тут усмирити голод, докучающий уже давно безмилосно, і я уже хотів поспитати цигана, чи не має він вівсяного ощипка. Від рана не було ми нічого в роті, а труду було аж надто. Аж тут витягає мій вірний товариш подарок з В… і яв весело усміхатись до нього:
– Панцю! а правда, хто має хліб в торбі, той сяде і на горбі?
– Ой, правда, правда, Іванцю: але дай-но ти його сюда!
І розломав я на половицю, і одною половицею поділив конята, а другу роздробив з товаришом. О, як же то смачний хлібець, поцукрований трудом і голодом!
Покріпившись хлібом, гадав я, що уже кінець всім недогодам; але я ошибся. Ту зачались нові, а моїй терпеливосги і відвазі, котора ще досить храбро держалась, створилось широке поле до попису.
3
Північ проминула, як ми учинили вогонь. О першім когуті по нашій увазі храпів уже циган в твердім, як ся здавало, і смачнім сні. І мені злипались очі, як уста до меду, але я не допускав сна. Мені переходила ціла днешня днина по тямці і роздумавши, що тут осторожність буде найстарша добродітель, угодився я з Шилом перепускатися до спочинку.
Ми ночували в самім осередку широкого мешкання лютого звіра. Що хвиля міг він надилинутн, підкрастись і убити коні, цілий мій маєток. З другої сторони були ми чужинці в буйній країні, де злобу і доразним судом годі ще поскоромити. Ціле село Іски свідоме за місце нашого нічлігу, а тим місцем єсть, казав би-м, дика безвість серед первовічних борів, на страшній горі межи найвищими щитами високої Бержави. Туди переходять люди тільки великою нуждою притиснені до того путі, а переходять лиш вартугами. А хто би поручився, що в Ісках не знаходився злий чоловік, пройдисвіт, лакомий на чуже добро, як звір на жир?
О мені розголосилось довольно широко, що за волами іду; хто ж би сумнівався, що коло мене значніший гріш ся знайде. Напослідок був з нами чоловік, которого власне його око, хоча не явно на злочинника, однако ж достаточно на обманщика ціхувало. Хто ж з нас нагонить, дослідить його, єсли нам спящим сяде на легкого бігуна і пожене світами? А чоловік цей був циганського роду; хто не гадав би, що в нім і циганської до коней приязні не знайдеться довольно много? Він і так стратив цілком довір'я моє, коли в Ісках безустанно звивався поміж знакомцями, може також циганами. Мій галицький товариш надармо прозивав би ся Шилом, єсли-би був не дослідив, куди цей міх сапит.
Тепер храпів він, цей чоловік, а хто відає, чи сон береться його очей? Може периіпй знак змовлених товаришів возбудить його до страшенного діла, уже наміреного, і нім ще сонце зійде, не останеться ані сліду наших костей на чужій землі в вертепах. Наша опасність була велика, і може то не перший раз уже жалував Шило, що у нього язик на кожнім зубі і що одного з них залохтала кортячка виявити перед циганом ціль нашого путі.
А тут ще був я цілком безоружен, як і товариш мій, щоб в случаю хоть життя обороняти належно. Ще раз реку, моя опасність була велика. І коли я так розгадував в духу над всіми тими обстоятельствами, дозволивши товаришеві припочити мало, а циган, перевернувшись на другий бік, ще ліпше зачав храпіти, надійшов скоренько час досвідчати, о скілько я ошибся в розсмотренні моїх обстоятельств.
Іван задрімав давно, слідно було по тяжкім віддиху, дрімали і коні, пообертавшись головами до ватри. Все утихомирилось, як в тяжкім сні. Я закурив люльку і став поправляти вогонь. Втім зачало щось тріщати далеко в лісі, якби хто злегка ступав по дрібнім ломі. А ліс був близько колиби, ледве о десять кроків. Я встав злегенька, приперся за повалину колиби так, щоб мя зі сторони, де ся щось наголошало, не можна було доглянути, і напружив всі мої змисли. Тріскіт добувався десь недалеко з ліса і приближався звільна, і чимраз виразнішим було ступання ногою. Хвилями утихало, але появлялося знова, все ближче. Коні прочунялись і яли стричи ушима і непокоїтись. Аж надто слідно було, що щось зближавсь, але що?
З-тихенька пробудив я Івана і звернув його увагу в сторону, відкіль доходив тріскіт. Довга минула хвиля, нім тот позбирав змисли з твердого первосна.
– То звірка, – каже, – я вержу головнею.
– Ніт, не звірка. пошепнув я, щоб не збудити пебезпечного цигана, – звірка не ступає так осторожно.
– Ой панцю! медвідь заходить як кіт коло сала, нім ся на добич верже.
– А як не звірка, Іване?
– То нас два, чого ж ту дрижати?
– А того тут не числиш до нас?
– Тому шурну зараз головнею в очі, щоб во віки світа божого не побачив, – промовив дерзкий верховинець голосніше, щоб і півсонному мож було чути.
– Не уражай чоловіка, він може один з найчесніших людей, – озвався я також голосніше.
– То нехай же спить і лежить каменем, коль храпить як підрізаний, – моркнув Іван і став надслухувати далі.
На хвильку утихло знова, але в-необав затріщало при самім крайчику ліса, що ми аж схопились оба на ноги. Довше не мож було ждати. Я порвав коні за поводи, а Іван вхопив головню в обі руки і верг так сильно в сторону ліса, що ударивши о бука розсипалась дрібним огнем. Втім спудились коні, стали дубоніти ногами і вириватись з рук. Щастям ухватив Іван скоро за поводи і поміг придержати. Коні успокоїли-сьмо, але хвиля, в которій спізнати було можна, чи звір чи лукавий чоловік підкрадався к колибі, проминула. Дудонь коней заглушила порушення ворога за безпечними буками.
І знов утихло все, як до сна, але в моїм серці не могло уже утишитись. Несупокій заляг цілу грудь. За сон не було уже гадки. Циган храпів ще смачніше. Чи могло то бути, щоб він не пробудився на наш крик і дудонь спуджених коней? В тім велика загадка. Будь-куди повернулась гадка, розвага веліла не довіряти. Злоба могла все єще укриватись за першим деревом о десять кроків від колиби і ждати удобнішого часу. Підходити і слідити одному з нас без всякої бороні з голим п'ястуком, не була річ дорадна. Пуститись обом, ще опасніше. І ми рішились ждати на місці кінця того драмата і урадили, щоб порушати часами коні за поводи, аби не задрімовались і чуйнішим ухом і ніздрями вітрили ворога.
Довго і старанно надслуховали-сьмо ще, чи зашелестить знову який голос з бору, але надаремно. Всюда було тихо як в гробі; навіть і циган перестав храпіти, і вітрець не ткнув листочка дрібного на деревині. Уже нам ся наувірило і підслухування, і мій товариш розпустив знову заставки свого рота і зачав розповідати за небилиці цілого світа. Но мене не приймалися його розвеселяючі розговори, котрі нароком здавався вибирати, щоб і я стався веселішим. Мене ламав сон. Дневний незвичайний труд, безустанне напруження змислів занадто ослабили мої сили, і мимовільно злипалися очі, хоча душа не клалась до супочинку.
Яло студеніти, і густий мрак почав прилягати землю. Забиралося до поранка. Урадований надією на скорий день, я прихилив голову до сирої землі і зачав дрімати.
І здрімався в-істину. Но не знаю, чи ще п'ять минут проминуло, як свідучество мене відбігло, я прочув в просоню дудонь, занесену здалека землею. І в тій самій хвилі протямляюсь назад, надслухую старанніше вухом, приложеним к землі. Так, дудонь в-істину, якби кілька людей ступало сильно по скалистій, в внутрі, як се в горах придаряється часто, порожній земли; чи може подібніше, якби кілька коней горі верхами гнали в полонину.
Схопив яся знова і став питати Івана. Но ще я заледве міг докінчити моє запитання, як хтось свисне в пальці долі під полянкою, що аж всі гори і бори в-около застогнали. Ту уже не було сомніння, але і не було способу охоронятись.
В крайній опасности пірвав я за сідло, відшпінкав стремена, верг одно Іванові, которий побілів і зачав дреготати як лист на трепеті, а сам пірвав цигана за обшийку у гуні і крикнув щосили:
– Петре, вставай!
– Га, га, га, що? що? – зачав тот белендіти.
– Вставай, бо тобі першому розчерепю стременом голову.
– Га, га, що? – забелендів тот знова, чи то удаючи, чи то в істиннім просонні, і зачав якби нароком наново храпіти мов продертий міх ковальский. Хотів я ядернішим средством протверезити мнимого ворога, але не було уже часу. Ледве о стаю від нас свиснуло в пальці вторий раз ще сильніше і зачало руським і угорським язиком скликувати і верещати:
– Петре! Василю! Іштван! Янчі! галала, галала, талалала, гойа-га!
І ще раз свиснув, і дудонь двох коней приближилась майже о кілька кроків.
Розлучившись на все, станув я з стременом в руках перед вогнищем з кріпким наміренням життя моє дорого продати, і глянув на товариша, щоб приподати і йому більшої відваги. Но як же-м ся зачудовав, зобачивши його усміхаючогося до мене і опустившого руки.
– Панцю! ходіть спати; ті два розбійники трепещуть більше як ми від страху, слідно то по їх голосі! – озвався супокійно Іван і зачав пришпінковати назад стремено.
Тимчасом прошуміли поперед нас спорим клусом два чоловіки на конях, посвистуючп в пальці і воскликаючп без пристанку щось ніби з-жидівська, то по-угорськи, то по-руськи:
– Василю! Петре! Іштван! Янчі! галала, галала, талалала, гойа-га!
Звільна і мої руки охлябли, а від голови зачало щось пересуватись долі суставами дійсно так, якби мя хто з гарячої купелі на студений вітер поставив і полегки керничною зливав водою. Но я ще прислуховався довго тій досвітковій серенаді на Бержаві, і погадав і сказав, обернувшись до мого товариша, которий почав відв'язувати коні, аби трохи сиротята попасти:
– Іване, Іване! Ти був побілів спочатку як трава на морозі, але тот не єсть безумним, що тя прозвав Шилом.
З всходом сонця рушили-сьмо в дальшу путь, і я обачив красную за горами Угорщину. В-істину прекрасний край, благословенна земля! І народ красний, лиш гарячий в гніві про буйність і честолюбивість. Але Русь братня єсть та ж сама, що у нас, тиха, смиренна, блага, обще лице душі завладітого племені. Мадяр відважний про славу, русин угорський бодрий про закон; мадяр гостинний, русин щирий; мадяр ємкий і рухавий, русин повільний, но неутомимий; мадяр яркий і жесток, русин уступаючий, терпеливий і милосердний; много противностей в появі життя, хоча одон край, один закон і ніби рівна свобода.
При повороті вступав я омаль не всягде при відпочинках до панів превелебних духовних отців, всягде дізнав щирого приюта і увірився, що угорська верховина зарівно безпечна як наша; однако по вторий раз обночоватись на Переділлі не покортіло мя більше.