Але гроші зникали. І відчуття щастя також.
Він трохи знав теорії для щасливих. Їх було чимало. У пропонованому наборі жодна не пасувала Максимові стовідсотково.
а
Можна було зробити операцію й не носити окулярів – лише лінзи-невидимки. У тих лінзах був шанс завжди бачити десятий рядок. Грошей на операцію йому, може б, і вистачило. Але лінзи треба було – щоденно! – скидати й обережно опускати в спеціальний розчин у спеціальній посудині.
Максим не вірив, що маніакальні ритуали зможуть наблизити його до щастя. Він почувався майже щасливим, цілуючись із Галею. Але окуляри треба було скинути. Доторки природного тіла до тіла, без лінз і скла, без одягу й фарисейства часто давали можливість потрапити в щасливий вимір.
Але щось заважало. Повного блаженства не було.
л
Можна було вивчити теорії психоаналізу й самоаналізу. Слухати шаманічний голос Карен Хорні. Той голос вчив, що фундаментом трагедії неврозу є гординя ідеального "Я".
– Гординя витворює невротичні захисти, – казала пані Карен. – Ці захисти блокують відчуття повнокровного проживання.
– Тобто кожен невротик – це собака з перебитими лапами? Чи не так, пані Хорні?
Вона не відповідала Максимові, багатозначно замовкаючи. Після паузи пані Карен Хорні говорила про злопам′ятний, ізоляціоністський і смиренний типи невротиків, а також про їхні безберегі симбіози.
– Наприклад, коли я хочу досягнути якогось успіху і мною рухає лише сильна потреба довести свою спроможність? І я ненавиджу тих, хто стоїть у мене на шляху?
Пані Карен вислухала, помовчала, а тоді багато розповіла про невротичну ненависть та автоненависть.
– Найдужче, містере Максе, невротик ненавидить самого себе, але не може зізнатися в такій непосильній для нього правді…
Звісно, що "містере Максе" він видумував, бо Карен Хорні вже померла й не могла ожити для індивідуального сеансу з ним.
У будь-якому разі психоаналітичні студії дещо прояснювали, дещо спрощували, багато ускладнювали, але не робили щасливим.
Можна було писати про щастя товсті книги й пафосні діаріуші. Але автори таких книг, кажуть, часто плачуть. Особливо подалі від аудиторії. Буває, навіть накладають на себе руки, перестаючи вірити, що книгописання подарує те, чого в них нема.
Кажуть, автори таких діаріушів щасливі лише тоді, коли їх пишуть. Тому ті записи такі товстелезні і їх до непристойності багато.
… Приглядаючись до свого – спершу ідола, після друга, а відтак ворога – Фройда, Юнг не розумів, як можна бути невротиком і намагатися зцілити від невротизму все людство…
Кажуть, що поранений знахар – добрий знахар, а той, хто сам не переніс подібного болю, не годиться для цілительських практик.
Подейкують, найкращі ті ліки, в яких є дрібка отрути.
Зауважують, що найміцніші ті обійми, за якими на закоханих чатує небезпека.
Помічають, що в найтривкішій любові живе зародок ненависті. Лише боротьба протилежностей витворює танцюючу зірку.
Вважають, що геній часто буває зовні подібним до пришелепкуватого – екстреми перетинаються в одній точці, далі розпадаючись на ошмаття. Просвітленого можна переплутати з дурнем.
Лікарю, вилікуйся сам…
***
Зрештою, його щастям була Галя. Однак коли щастя в жмені, його магнетизм кудись зникає.
Він потайки насміхався над міркуваннями про щастя. Іноді ставився до них із неприхованих сарказмом.
Щастя є там, де про нього не говорять.
8
Максима тоді ще не було на світі. Марко навіть не уявляв, що матиме сина, адже народження дітей у сім′ї політично неблагонадійних – ризикована справа. Їх чекала підозріливість, неможливість вчитися там, де б вони хотіли, вічні комплекси у халіфаті серпа та молота.
Марковому батькові вдалося повернутися в Україну разом зі своєю молодою дружиною Тетяною. Настала перша радянська лібералізація, у концтабори просочився запах свіжого повітря, куми й орли з МВД не знали, як діяти, що говорити на політзаняттях після смерті Сталіна й розстрілу Берії. Під їхніми ногами вперше захитався ґрунт.
Уявіть, дехто навіть почав виявляти подобизну людяності. Дехто з концтабірного істеблішменту почав звертатися до зеків: "Товарищи!" – думаючи, що ті розтануть від зворушення й розчулення… Гнат пам′ятає, як усередині його єства заворушилося злопам′ятливе торжество. Але він знав, що ця фальш учорашніх сталіністів триватиме недовго, особливо до засуджених за П′ятдесят Восьмою…
Зрештою, на початку війни навіть Сталін (який спершу не вірив нікому, крім Гітлера) звернувся до народу: "Братья и сёстры!" – вперше за багато років возшествія на радянський престол згадавши семінарську лексику… А потім ще брав під руку нового наляканого кишенькового патріарха, театрально реанімуючи інститут церкви…
Монстр уперше захитався після Двадцятого з′їзду партії. Але це була випадковість. Цілі когорти правовірних марксистів з ортодоксальними мізками потрапили в мишоловку. Ще недавно приречені на смерть вітали Генералісимуса, потім ридали на його похоронах. Їх затоптували натовпи фанатиків, що йшли і йшли до Москви поклонитися мертвому ідолу, який замінив літургію та церкву. Це була форма радянської релігії, бо людина переважно не витримує абсолютного безвір′я.
Як тут було жити Інакшим? Яке пекло могло розверзтися перед ними кожної хвилини? Все ж Гнат повернувся до своїх вимріяних за колючим дротом під конвоїрське матюччя ясних зір і тихих вод. Але їх ніде не було. Зорі проголосили радянськими, а води отруїли культом серпа й молота…
Гната чекала фізична праця. Йому не звикати. Гірше, ніж на лісоповалі, вже не буде. Так гартується або ламається дух.
Він знав, що йому щохвилини можуть склепати новий термін. Не мало значення, як він себе поводить. Але він і не пробував щось робити, когось закликати чибунтувати. Гнат вибрав особистий стоїцизм, але пам′ятав, що вони можуть його зломити репресіями проти дружини й сина. Сам він уже нічого не боявся. Навіть смерті.
Його не лякала ні бідність, ні безперспективність. О, він надивився, що водномить ставалося із вчорашніми радянськими кар′єристами й талмудистами, коли приходила їхня черга, випадково показуючи пальцем: "Сейчас ты, сука!"… Він знає, як людина перетворюється на мавпу, він не раз і не сто був свідком цих дарвінізмів навиворіт…
Гірше те, що він із молодою Тетянкою мусив жити у відомчих кімнатках – на гуртожитських протягах під пронизливим оком нових учнів Генералісимуса.
Те око невтомне. Країна була боса й гола, вирощувала кукурудзу, щоб із нею прийти до комуністичного раю, славила космос і проклинала світове імперіалістичне зло, стояла в чергах по хліб і масло, але око стежило. Всюди і за всіма.
Монстр отямився. Саме тоді в Гната й Тетяни народився Марко. Ще один гвинтик імперії? Гнат розумів, що став іще вразливішим, бо віднині боїться за дружину й сина. У СРСР, щоб бути сміливим, треба зректися – без жодного позерства! – усього, пов′язаного з людськими радощами. Не боятися ні тортур, ні смерті.
Він не боявся. Але є Тетянка й Марко… Гнат знав, як зомбували дітей ворогів партії і народу, як примушували зрікатися батьків. Це було ударом у саме серце. Бо що значить воля однієї людини проти репресивного апарату?
Вождь сказав, що син за батька не відповідає. Він казав одне, а мав на увазі протилежне: яблуко од яблуні далеко не відкотиться, гени пальцем не роздушиш, винищити їх, тих синів і дочок ворогів народу, або примусити зректися своїх родичів, а попіл зречення розвіяти над радянськими водами!
Вождь завжди говорив одне, маючи на увазі щось інше – протилежне чи поверхово дотичне до своєї нової заповіді для газет. Він готував ґрунт для нових експериментів над людиною. Вождь був безкінечно самотній і хотів витворити довкола пустелю.
Гітлер перед смертю теж хотів перетворити Німеччину на випалене поле. Якщо померла його мрія – нехай помре все навколо. Магда Геббельс власноручно розстріляла своїх шістьох дітей. Стрілялися багато гітлерівських офіцерів. Але смертопоклонство не охопило весь німецький народ, який під орудою фюрера не хотів знову ставати суцільним випаленим полем…
Радянський вождь, як і всі тоталітарні правителі, був некрофілом. Він не обмінював солдата на генерала, навіть якщо той солдат був його сином. Вождь не має особистого.
Він чудово володів мистецтвом переносу. Може лише кілька березневих днів, конаючи в передсмертних конвульсіях, він згадував свою нещасну матір і замордованих найближчих…
9
Портрет вождя заворушився, заливаючи ленінську кімнату сімдесятих років минулого віку й тисячоліття кров′ю. Вусища розросталися, стаючи все товстішими й гидкішими. Марко подумав, що вони можуть бути шлангом-поливалкою, перекачуючи в просторінь ленінської кімнати, що теж почала по-стаханівськи розбухати, потоки невинної крові.
Зрештою, було чимало химерного. Першою була поява самого портрету, адже після 20 з′їзду партії сталінославіє не практикувалося.
Може, відколи він перебуває в цьому стані, знову назріла потреба троянди для диктатури пролетаріату? Скромного букету ромашок для семінариста Джугашвілі? Опіумного маку для великого Сталіна? А може, ця потреба ніколи не зникала?
Другою неправдоподібністю було те, що ленінська кімната то збільшувалася, то зменшувалася, уподібнюючись до шальок терезів. Стіни почали тріщати. Маркові барабанні перетинки ледь не луснули.
"Коммунизм – это молодость мира –и его приближать молодым!"– повідомляло прибите над дверима червоно-біле гасло.
Його зміст іще можна було розтлумачити законами певної людської логіки. Більшовики, як і нацисти, практикували фізичні, навіть фізіологічні культи.
Першим із них був культ молодості. Звісно, на певних плакатах можна було побачити, до прикладу, сивовусого токаря, який радісно ділиться з юними комсомолками секретами своєї професії. Або усміхнену, неначе адепт Крішни, доярку, що бадьоро звітує про перевиконання планів на всіх фронтах і позиціях.
Незважаючи на це, на пропагандистських плакатах зображали переважно молодих. Старість асоціюється з мудрістю. Мудрість – небажана при сталевих режимах.
Також заохочувався культ спорту. Але не зовнішньої привабливості й фізичної вроди. Негласно це вважалося пропагандою буржуазних надмірностей, ледь не збочень.