Нарешті — рідна квартира, милі заяложені стіни, старий продавлений диван ще радянських часів, на якому я бачив стільки і гарних, і жахливих снів. Останніми роками почав підмічати, що набув здатність силою волі у них повертатися, після того як ці видіння з якоїсь причини переривалися.
І ось настав день, коли з дружиною сіли в "Жигулика" (ми його ніжно називаємо "Порше") і поїхали на дачу. Попросився з нами і мій сусід— історик Василь Корнійович Гурко. Дуже кортіло йому дослідити місце моєї пригоди. А мені байдуже, бо нічого про неї не знаю. З дідом Миколою, дачним сусідом ми давно приятелювали, тож зустрілися, наче рідні. Обнялися, розцілувалися тричі. Рятівник. Полковник. (Йому справді як учаснику Другої світової присвоїли це звання). Хранитель околиці. Поки дружина розкладала на столику у альтанці різні наїдки та напої, аби пригостити моїх рятівників, дід Микола повідав те, що бачив. "Страшні, на чорних конях, я таких зроду-віку не зустрічав: ноги довгі, морди вузькі й маленькі, вершники у шкурах, із шаблюками, ну наче в кіно. І ти був на коні, чи це мені примарилося? Тебе оточили, вибили з сідла, накинули аркан на шию і потягли по землі. Аж раптом, наче з-під землі, ще якісь люди на конях вигулькнули. Я так розумію, що то були німці, а це наспіли наші. Так от, вони тебе й відбили. Але коли ми почали з переляку кричати, то й вони десь здиміли". "Скіфи, побий мене грім, скіфи...", — аж трусився від дослідницької лихоманки Василь Корнійович, який свято вірив у паралельні світи, у можливість мандрувати часом, а також у космічних прибульців, переселення душ. Я лише крутив головою і сміявся. Маячня якась, фантасмагорія. "А оце теж фантасмагорія?" — збуджено тицяв історик пальцем у свіжий рубець на моєму лобі. Прийшли Грицько Столяр, Василь Побочій, Антон Погребняк — кожен додав фарб у ту страшну картину місячної давності.
Добре посиділи. Дружина навіть дозволила мені випити чарку, незважаючи на те, що я був ще дуже слабий. Співали так, що аж гойдалися вершечки сосон у ліску неподалік: "По-пе, по-переду Порошенко.". Це був день президентських виборів. Але я помітив, що дід Микола і його сусіди раз по раз озирались і перевіряли, чи є під столом їхні дубці. Невже й справді щось таке було, як розповідають?
Минув ще якийсь місяць. Дзвінок у двері. Відчиняю. На порозі — Богдан, за ним — якась дівчина, а поруч неї величезний кудлатий пес. Мене пронизало до п'ят точнісінько таке відчуття, коли знайшов стрілу. Ще не встиг розгледіти як слід гостю, але зрозумів, хто вона: "Вія!". І згадав до найменших подробиць усе, що зі мною трапилося тієї фатальної скіфської ночі. "Тату, знайомся, це Віка", — сказав син. Пес, Край, здогадався я, став на задні лапи і лизнув мене в ніс. "Привіт, Край!" — почухрав вовкодава по загривку. "Тату, ви що, екстрасенс, звідки дізналися його кличку, я ж вам нічого не говорив?" — здивувався син. "А-а, не переймайся, таке буває після травми черепа", — відмахуюсь.
Поки йшли до вітальні, я встиг її роздивитись, як мовиться, і спереду, і ззаду. Чоловікам для цієї процедури "зовнішнього незалежного оцінювання" потрібні лічені секунди. Раз! І фото готове. Висока, струнка, довгонога, наче амазонка. На півголови вища за Богдана, хоч він зростом метр вісімдесят. Як же вони цілуватимуться? Стегна не дуже широкі, зате сідниці опуклі й тугі, наче футбольні м'ячі. Груденята — невеличкі кавунці. Засмаглі сильні руки. Тільки волосся обстрижене і ледь сягає плечей. Обличчя дивним чином поєднало риси Анжеліни Джолі й Кетрін Зета-Джонс, хоча в кіно Вію могла б зіграти і наша Наталія Сумська в молодості. Одне слово, секс-бомба. Є краса небесна, а ця — пекельна. Присіли, почалася традиційна в таких випадках розмова. Край ліг біля мене, поклавши голову на мої ноги, що дуже здивувало Вію. "Ну, як доїхали? — питаю, — чи багато автівок на шляху? Що чути, коли скінчиться ця війна? Чи не дешевшає бензин?". А синок мені: "Як себе почуваєшся, тату? Чи загоїлися рани?". І таке інше. Віка раптом каже, звертаючись до мене: "А знаєте, мені здається, що я вас десь колись бачила...". "Воно й не дивно, — відповідаю, — Богдан дуже схожий на мене, от вам і здається.". "Ні-ні, — вперто мотнула вона своєю чорною гривою, — це не те, я саме вас зустрічала, але. в іншому житті.". "Ну, звичайно, ми із вами познайомилися у третьому столітті нашої ери, за скіфської доби, я вас урятував від злого шамана, спеціально для Богдана. Ось і доказ", — кажу жартома і дістаю з кишені наконечник стріли, з яким не розлучавсь, і котрий став для мене талісманом. Але це прозвучало так правдиво, що дружина з жахом вирячила на мене очі, а Вія несподівано усміхнулась. Ми впізнали одне одного, вона згадала все. Стріла з'єднала два світи — античний і сучасний.
"Ви, мабуть, займаєтеся спортом: стрільба з лука, фехтування, верхова їзда?.." — питаю. "І кунгфу.", — додала, сміючись. "Ох, нелегко буде Богданові, бо треба ж у всьому відповідати", — бідкаюсь. "Нічого, зате буде за мною як за кам'яною стіною.". "А хто твої батьки, Віє?" — цікавлюсь. Вона не поправила, не здивувалася цьому імені, значить, прийняла його. Але на чоло набігла хмарка, а обличчя ніби скам'яніло. Невже щось негаразд? Попросила Богдана дістати айпад і стала гортати сторінки з фото. Дитинство, юність, випускний. Ось вона з батьками, мати, чорнява красуня, як з'ясувалося, працює медсестрою у Білій Церкві, і батько — бородатий велетень, колишній десантник, "афганець". "Стривай-стривай, та це ж. Дор?" — вигукую не стримавшись. І знову здивовані погляди дружини і Богдана. "Дарій, — кивнула вона, — але афганські побратими чомусь називали його Дор. Іноді він, напідпитку, розповідав дивовижну історію, як в афганській пустелі, коли його група потрапила в засідку, їх урятували чорні вершники, котрі ніби спустилися з небес". "Це Кутай, його брат"..., — пояснюю. Проте вона мене ще не ло кінця розуміє. Дівчина гортає сторінки далі. Майдан революційний. Дор стоїть на тлі барикад, спершись на саморобного щита, з-за плеча видніється руків'я бити і ріжок лука, вдягнений у хутряну безрукавку, на голові металева каска. Натуральний бандерівець. Я запитально піднімаю очі на Вію. Вона кусає губи, щоб не розридатись: "Загинув. 20 лютого. дістав дві кулі." Її плечі починають здригатись, схлипнула раз, удруге, а потім уже не стримувалася. Край підповз до її ніг і тихенько заскімлив. Шкода, що Кутай цього разу не встиг урятувати брата. Я беру дівчину за руку. Вона притуляється головою до мого плеча. "Тату.".
Через місяць вони в трьох пішли на війну: Богдан, Вія і Край. Можете, уявити, що витворяло це за тріо на фронті і в тилах ворога. Останній раз ми з ними говорили, коли вони були в Іловайську 19 серпня. І все. Місця собі не знаходили. Що думати? Як жити далі? Не значилися вони ні серед живих, ні серед мертвих, ні серед полонених. Сиджу за столом, намагаюсь щось писати, але нічого не лізе в голову. Відкриваю бокову шухляду, а там. моя стріла. І не
повірите, вістрям спрямована на схід! Збирай речі,— кажу дружині, — настала моя черга...
Блокпост
Вжe місяць бачу одне і те ж: позаду і попереду розбита сільська дорога, обабіч пшеничні поля. Коли заступили на вахту, озимина, була по коліна, а тепер викинула колос і сягає пояса. Тим це зелене море і небезпечне, що може підповзти якийсь гад і кинути гранату. Нудьгувати не довелося й дня: як тільки уклали останній мішок із піском і натягнули брезент над головами, почалися пригоди. Мабуть, для сепаратистів новий об'єкт став дровинякою в оці, отож вирішили її виколупати.
А людей у нас на блокпосту: один, два... три..., — як кіт на плакав, точна кількість — великий секрет, хоча наші вороги це знають. Вони, до речі, звідкілясь усе знають, навіть — як нас звати. Одного дня до блокпоста під'їхало чотири автівки (старі "шістки" і "дев'ятки", які стали нині бойовими машинами сепаратистів), зупинилися метрів за двісті, з них вийшли бандюки і стали кричати: "Эй, пацаны, мы вам телок привезли." І справді, вийшло троє дівах у коротких спідничках і офіцерських кашкетах, одна поставила ногу на капот, друга стала робити вправи з автоматом, третя — марширувати, віддаючи честь, а потім усі разом під музику почали крутити задами. Була там і четверта, але з машини чомусь не вийшла. Мабуть, в іншому статусі, хтось на зразок Анки-кулементниці чи дружина польового командира. Ми аж роти пороззявляли на те шоу. Одне слово, відбувалася сексуальна провокація. Це був той період, коли ми ще боялися відкривати вогонь і сепари про це знали, а тому поводилися нахабно. Стали наближатись: попереду — три шльондри, за ними кілька чоловіків, а за спинами цих на першій швидкості рухається колона легковиків. Розгубилися. Що робити? Командир став нервово терзати рацію, щоб одержати якісь інструкції від командування. "Дійте за обставинами...", — відрубав йому майор. Ох, скажу я вам, дуже кепськими були ті обставини.
"Стій, стріляти буду!", — опам'ятався першим Іван Загорулько. Ми теж ніби прокинулися, стали смикати затвори автоматів, а кулеметники притулили приклади до плечей. "Ах ты ж, сапляк, в каво ты стрелять сабрался, да я тебя парву, как тузик тряпку.", — кричав мордатий ополченець. Сто метрів, п'ятдесят. Треба щось робити. Іван дав чергу поверх голів. Не чекали такого. Попадали на землю, а повії якось аж надто професійно, як у бойовику, миттєво скотилися в кювет, і з усіх машин по нас бризнули автоматні черги. Ми дружно, із задоволенням (скільки ж можна терпіти?) відповіли з усіх стволів, було видно, як кулі рвуть обшивку передніх "Жигулів", ті, що позаду, хутко розвернулись і ходу. Побачивши це, наш лейтенант наказав припинити вогонь. Дідько з ними, хай утікають. На дорозі, позаду і попереду блокпоста, залишилося два зречшечені легковики. Мали б вибухнути, але чомусь цього не сталося, хоча під обома утворилося по великій бензиновій калюжі. Артем Невідомський і Вітя Сірик, ставши навколішки над кюветом, блювали. Іван Загорулько (цей день показав, що він у нас найкрутіший) рушив до однієї з автівок. Озирнувсь, і зробив знак, щоб я йшов за ним. Передусім ми відкотили цей катафалк на кілька метрів од вибухонебезпечної калюжі.