У мене це – на все життя, зрозумій. Як я їй буду в очі дивитися... Ну? Заради нашої старої дружби.
Анатолій виносить на це зі своєї кімнати книгу. Володя вчіпляється в бильця. Балкона.
– Я її – люблю.
– Едгар По, – каже Анатолій.
Коли приходить ніч, Володя виходить знову туди, на балкон, довго мне там цигарку. Чиркає сірник. Бачить:
Ніна стоїть під фікусом, націляючи йому в груди дубельтівку. Він інстинктивно хоче одвести цівки вбік, але вмить розуміє – один необережний жест вартуватиме йому життя.
– Гроші на кооператив. На нашу з тобою окрему, окрему квартиру. Ти їх, їх, їх, – не може од напруги промовити жінка.
– Зрозумій мене хоч раз. Я ж не міг приїхати в Херсон просто так... Батько в неї солідний чоловік, а мені ні в що одягнутися було? Повір – інакше я б нізащо...
– Я все зважила. Такому, такому як ти – не варто жити. Ти – соціально небезпечний.
Це приголомшує. Кого хоч.
– Як ти смієш!
– Смію.
Володя хапає повітря:
– Як ти можеш? Це ж – дідусева рушниця!
– Я тебе ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу. Ненавиджу! Я уб'ю, уб'ю, уб'ю тебе! – хоче натиснути.
Притискає рушницю йому до грудей. Володя встигає:
– Не стріляй, ти розбудиш Юру! Сина!
Ніна озирається на двері своєї кімнати. У неї опускаються руки. Володя пальчиком одводить рушницю. Потім міцно хапає її. Читає:
– "Шановному Кузьменкові Семену Семеновичу в день народження від колективу підлеглих. Двадцятого вересня одна тисяча дев'ятсот тридцять третього року".
Переломлює навпіл дубельтівку. Вибирає патрони, ховає їх до кишені. Плечі в нього починають безмовно труситися.
Плаче беззвучно й Ніна, обійнявшись, ідуть до ванни.
Чутно лише, як крапає на кухні вода.
– Ну, навіщо... О, як ти схуд... Вово... ну, не треба. Вово, що ти робиш, Вово... О, як ти. О, о, о...
– .Вово, коли ти... відремонтуєш нарешті кран на кухні? Скільки разів, скільки разів треба про це нагадувати?
Танцювальний момент розпочинає Володя. Деякий час він стоїть нерухомо під музику в своїй неприродній поставі біля телефонової тумбочки, але коли нарешті починає рухатися, то видно, що за ним телефона – нема. А пластика його карколамна зумовлена тепер цілою
купою слюсарних інструментів, які він притискає до живота.
Танцюючи навколо кухонного крана, Володя лагодить його.
Потім танцює Соня, рухи її напівсонні, сомнамбулічні, вони імітують синхронне плавання. Жаль, що немає води. Вона, Соня, отже, сонно зникає в кімнаті.
Далі з'являється Христина Свиридівна, її промовистий танок зумовлює з'яву покійного професора, танцюють у парі:
– Скажи, скажи мені що‑небудь... – просить вона. – Ну, благаю тебе, бо ми так рідко бачимося...
– Хату, хату бережи!
– А ще що‑небудь?
– Хату, кажу, хату.
Танцюють іще. Професор робить прощальні рухи, прагне зникнути.
– Скажи ще, благаю... – просить стара жінка.
– Мені нарешті присвоєно звання академіка!
Христина Свиридівна вражено зупиняється.
Цієї миті професорові досить, щоби звільнитися. Зникає.
Натомість витанцьовує Ніна, вона своїм танцюванням псує кран і той знову починає текти.
На це дзюркотіння, заспаний, знову з'являється Володя з оберемком інструментів.
Не встигає він взятися обценьками за трубу, як позад нього виникає Ніна з рушницею. Кивком голови наказує Володі танцювати до ванної; коли ж той намагається прослизнути далі коридором, вона скеровує його пружним дотиком цівок.
– I де ти патрони береш?.. – стогне він.
Виймаючи з рушниці їх.
Зникають у ванні.
Лунає такий довгий, настирний дзвінок у двері. Володя заспано відчиняє, на порозі – Люся, за нею сяєво дня.
– Люся? – насилу крізь сон упізнає він.
– Ти пробачиш? – заходить вона, доки всі сплять.
– Люся?
– Володю, чого ж ти мені не сказав? – поспішає вона.
– Не сказав. Про що?
Він говорить навмисне голосно, однак в коридор ніхто не виходить.
– Ну, про те, що ти розлучився не фіктивно.
– Я – ніколи не робив із цього таємниці, всі в нас знали, що я – розлучився.
– Міг би мені скати, – зажурюється вона.
– Про що?
– Що ти хочеш одружитися знову.
Вона говорить дедалі тихіше, а він – голосніше:
– Ну, я тоді про це не думав іще...
– Ти не подумай, що я хотіла тебе одружити з собою. Просто – міг би мені правду сказати. От і все. Сказати правду, от і все.
Синхронно вмовкають. Однак Володя встигає:
– Повір, це в мене – серйозно. Я – приплив. Розумієш?
– Я дуже рада за тебе, Володю, ти ж плавець?
Хоче поцілувати його, однак – не вдається.
– Хто вона?
– Хто. Людина.
– Я така рада за тебе.
– Справді? Слухай, стара, ти – допоможеш їй вступити. Ти ж береш цих... болванів?
– Я – тільки з математики. Поговори зі своєю...
– Ніною?
– ...вона ж бере приватних з англійської.
Володя осяюється:
– Це – геніальна думка! Ти – з математики, вона – з англійської.
Спершу здається, що оживає репродуктор. Однак це голос Соні:
– Хто прийшов?
– Це – до тебе! – випалює, наче з дубельтівки він. Швидко з'являється з кімнати Соня в спортивному халатику:
– До мене?
Озирає Люсю, та одразу ладна тікати.
– Це твій... твоя репетитор.
– Репе... титор?
Люся зітхає.
– З математики. Для вузу, – пояснює Володя.
– Це – потім... Я, взагалі, по роботі. Мене прислали... Ось. Мене зовуть Люся...
Тицяє Володі конверт.
– Поздоровлення?
Соня бере в нього конверт, виймає гроші. Рахує.
– Тут сорок вісім, – пояснює Люся.
– Сорок вісім! А мене – Соня.
– Я зібрала, – далекою посмішкою проймається жінка Люся.
– А чого так багато так? З інституту? – дивується Соня.
– Я б не хотіла вам про це говорити, – резиґнує Люся.
– Говоріть! У нас із Вовою не мозе бути секретів у нас. Правда?
– Правда, – киває він.
– Володя всім на роботі заборгував, – продиктує Люся, – Навіть чорну касу... забрав.
– Володю! – спалахує Соня.
– Ну, й ніхто не хотів давати. На подарунок. Кажуть, нехай спершу поверне борги.
– Який милий новий звицяй такий. – Соня заліплює конверта. – Дарувати гросі в конверті! А то б ісце нанесли нозів та виделок таких. Правда, Вово? Набори такі.
Відповідає Люся:
– Я... зібрала, скільки могла.
– У нас Власенка, коли женили вдруге, пам'ятаєш? То він божився, що йому подарували вдруге той самий сервіз, що й першого разу! Точно: отак вони й циркулюють, – здогадується він.
– Ой, я так нервувалася, я так боялася, що вам не сподобається подарунок... – знічується давня співробітниця.
– Ну, що ти... – кліпає він.
– Я так боялася, що хотіла купити книжку. Я йшла і якраз стояв в буці Сенека.
– Сенека.
– Сенека. А тоді я згадала, що в тебе вже є Сенека. Листи його, пам'ятаєш?
– Нема в мене Сенеки, нема, – виправдовується, неначе перед Анатолієм, він.
– То, може, я зараз збігаю? Його ще не взяли, мабуть.
Бере конверт у Соні. Але та забирає назад.
– Який тут Сенека.
– Сенека. Ой, ти знаєш... Ти не повіриш! Там стояв іще Едгар По! Я куплю його вам!
Забирає конверт у Соні.
Володя заклопотано вдає безжурність:
– За скільки він там стояв?
Забирає конверт у Люсі.
– Усього за сорок п'ять... – втрачає гроші Люся.
– Едгар? – підсумовує Соня. – Коли в домі стільки витрат таких на весілля їх взагалі. Ну, я потім, коли ми станемо на ноги, я куплю тобі Едгара. I Сенеку тобі ту.
Люся не дочуває.
– Я завжди думала чомусь, що в тебе є Сенека. Я тобі його дістану й подарую. Це буде мій особистий подарунок вашій сім'ї. А потім ти даси мені його почитати?
Несподівано з‑за стіни виспівує голос Юри:
– А потім тато його в бук однесе.
Його уриває голос Ніни:
– Юро! Ти ж – обіцяв!
Витикається зі своєї кімнатки Анатолій:
– Привіт! Це хто?
"Хто" майже робить реверанс:
– По роботі. Ми з Вовою працюємо. На роботі. Од імені колективу... Я тут.
– А мені тренер казе: раз ти заміз ідес, то спорт великий для тебе кінцівся тоді, – пояснює Соня.
– Ви... спортсменка? – несвідомо Люсина рука тягнеться до конверта.
Але Анатолій випереджує словом:
– Фігурне пірнання.
Вона сердито зиркає йому. Тому втручаєтья Люся:
– Чи... плавання? Фігурне плавання, – підбирає вдалий термін вона. – Етимологія дивна така, – дивується.
– Так, я синхроністка я. КеМееС, – не здивувалася на це Соня.
– Не жалко? – запалює люльку Анатолій.
– Цього? – не розуміє Соня.
– Спорту? Великого?
– Анатолій! – зривається у Вови, однак Люся уриває:
– Я, здається, бачила вас по телевізору.
– Коли? – дивується Соня.
– Ви під музику Пахмутової пірнали. Двадцять п'ятого.
– То була не я. Я виступаю в одиноцному розряді я. А от Вова мене сце три роки тому бацив мене він. Сце до того, як ми познайомилися тоді. Бацив по телевізору?
Володя мнеться, пригадуючи:
– Так... Бачив... У тебе, як зараз пам'ятаю, були бали: вісім і три, сім і дев'ять... Це був знак.
Соня виносить новий японський магнітофон і вмикає дорогу музику, на це Люся встигає запитати:
– Соню, а хто в тебе улюблені письменники?
Та крадькома зиркає на книжкову шафу.
– Монтень.
– А що саме з Монтеня?
Соня глипає на Вову, наче він і є Монтень.
– Так, Соня дуже любить читати книжки, в неї в Херсоні чудова бібліотека... Правда, Соню? – ніжно всміхається він.
– Правда.
I зачиняється в кімнаті з магнітофоном, і робить там голосніше музику.
Володя біля дверей прощається з Люсею, та несміливо пробує його поцілувати, але їй не вдається.
– Тоді я – залишаюся, – постановляє жінка.
На балкон чоловіки виносять іще один стіл, звідти смачно пахне. З кімнати Соні пахне гучна музика, тобто лунає.
Люся стукає туди в двері.
– Соню, а ти не хочеш мені допомогти?
Жодної відповіді. Лише музика дужчає.
– Так що, я повинна сама все робити? – обурюється Люся.
Але не Володя:
– Ну, зрозумій нарешті, який у неї сьогодні день. Чого ви всі її смикаєте? Люсю, ну прошу тебе. Вона ж має клопіт – їй треба ще музику приготувати, – бурчить Володя.
– Музичний супровід?
– Що‑що?
Люся на це спритно цілує Володю.
Двері з Сониної кімнати відчиняються, Соня тримає в руках магнітофон, роздивляється його.
– Ой, дивіться! Ой, тут написано "СОНІ", це Соні, це значить – мені, Соні, це.
– Поза сумнівом, – кидає Ніна.
Соня зачитується:
– Вово, сьцо таке (читає) "Долбі систем"? Я цю кнопочку не знаю її.
Володя й Люся знизують плечима.
Соня зупиняється.
Люся радісно підперізується фартухом, разом із Ніною пораються біля крану, Ніна миє і протирає фужери. Люся протирає Соню:
– Твій Вова, знаєш, що мені сказав? "Люсю, вона, Соня, така самотня в Києві...