Степан, бавлячись цяцьками, не міг натішитись: усі вони внаслідок певної пластичності рурочок нагадували пляшку. Це продовжило його міркування: "Як уберегти хитке здоров'я – хитрі америкоси придумали пити коктейлі крізь тонку трубочку, здобуваючи набагато більший ефект, ніж хиляти зі склянки; тобто, значно зменшуючи дозу але побільшуючи кайф!"
Звісна річ – це закордоном додумалися винайти крапельницю, повільну, яка, згладжуючи наслідки, побільшувала ефективність ліків. Міркуючи про західну цивілізацію, він виснував ще один аналогічний приклад: а що таке їхній коктейль? Це домішок газованої води до спиртного, що теж зменшує його міцність, але побільшує результат.
Уже в гуртожитку він розпустив одну таку рибку (символ! християнства!) і почав обертати воду на вино – тобто змішував їх, цмулячи крізь катетер. Перший же дослід розширив свідомість: це дало шалену економію стипендії.
Тепер на лекціях він, наче роденівський мислитель, картинно підпирав голову рукою, і жоден викладач не постеріг таємної рурочки, пропущеної рукавом до площини; здоров'я поверталося до нього – спершу рум'янцем на щоках, а потім і скрізь життєдайним теплом, наснагою і, зрештою, коли він непритомнів, друзі залюбки брали його під пахви і виносили до автобуса. Не тому, що власна вага його, горбаня, тридцять п'ять кілограмів, а тому що він встигав набути невагомості. Брутальні, вони жадали таких само насолод, але жоден не міг осягнути повільної трубочки чи розбавленого шмурдяка, одначе засвоїли вуглекислі пухирці: якщо загазувати горілку за допомогою сифона з балончиком вуглекислоти, то удар здобуваєш одразу.
А Степан осягав іще одну новацію – відсутність похмілки збурювала зворотну хвилю енергії, ба, навіть агресії – роздягнувшись до пояса, він спускався на дівочий поверх і, розчепіривши ноги та надувши груди, гримав у кімнату № 317:
– Олесю, вийди!
Однокурсниця одчиняла і заходилася вереском, бо зроду не уявляла, що воно таке – оголений горбань, а також гадки не мала про сюрреалізм, тому встигала ляснути дверима, перш ніж той видихав із перегаром:
– Олесю, впусти, світ здригнеться!
Щодо цього вона дуже сумнівалася, адже мала симпатію до Петра Чумаченка, чемпіона факультету з гандболу, що його торс часто виникав у її нічній уяві, тому дівчина не оминала жодного спортивного змагання, щоби вдосконалювати видиво.
І перестала одчиняти.
Тому на лекціях Степан найбільше боявся зустрітися з нею очима, вмощувався на останню парту і якомога швидше занурювався у катетер: "сідав на крапельницю". Часто, отямившись аж серед ночі, спускався сходами і ридав перед дверима № 317, подекуди й гримаючи:
– Світ здригнеться!
Увесь гуртожиток ник, особливо від вигуку:
– Есмеральдо!
Бо голос у нього був нутряний, пройшовши валторною викривлених трахей, здобував потужні обертони, неначе в Квазімодо, і общага вібрувала зо страху, надто Олеся, яка тряслася, що Петро‑гандболіст щось дурне запідозрить.
Якось Степан висотав чергову пляшку, і його осяяла чудова ідея відвідати на вихідні рідне село. Там він побачив на дверях сліди проникнення. Образившись, що із його хати знову пропали деякі речі, тихцем уночі викрав із сторожки діда Микити ружжо. Таємно привізши, надійно заховав, одначе співкамерники знайшли берданку під матрацом і посідали навколо, тяжко замислившись. З іншого боку їх брала цікавість, дуже хотілося продовження подій, куди вони повернуть? Тому хлопці обережненько розколупали патрони і полегшено виявили, що ті заряджені сіллю; натовкли їх туго папером і знову залили парафіном.
Посеред ночі, підскочивши, Степан хопився рушниці:
– Я ж казав! – вигукнув похмільно.
Розбудилися товариші:
– Що ти казав? – мружилися на озброєного горбаня.
– Що світ здригнеться! – тряс рушницею.
Хлопці хотіли спати, й почали одмовлять:
– Вона ж сіллю заряджена, – брехали.
– Ах – сіллю? – схопив зі столу коробочку з канцелярськими кнопками, спритно висипав у жерло; щоб його не перехопили, вискочив, неначе краб, боком, помчав із рушницею до кімнати № 317 і заволав:
– Олесю! Виходь!
Чудом дівчина не підійшла до дверей, а спросоння пробурмотіла:
– Ось я Петрові скажу...
– Якому ще Петрові? – нашорошився він.
– Чумаченкові!
Оце новина! Виявляється, його найкращий співкамерник став на заваді.
– Ах ти ж сука! – вибухнув Степан, перш ніж вибухнула його рушниця, вирвавши з дверей чималу діру.
Не встиг вставити новий набій, бо був обеззброєний друзями, потягнутий геть, а общага почала прокидатися й міркувати. Триста сімнадцята оніміла назавжди, лише тупо споглядала, як хлопці притягнули з верхнього сортира двері і встигли прикрутити їх саме перед візитом коменданта.
– Хто стріляв? – допитувався.
– Петарда стріляла, – пояснив Петро Чумаченко, ховаючи за спину викрутку, якою щойно прикрутив табличку № 317. – Правда, дівчата?
Ті оніміло кивали головами, тугіше натягуючи ковдри, бо вирішили, що їх теж виженуть із вишу.
– Яка ще в сраку петарда? – донюхувався комендант.
– Роботяги гуляють, – кивнув на протилежний гуртожиток Петро. – День строїтєля.
Комендант визирнув, але не побачив нічого, крім неба, розцяцькованого канцелярськими кнопками зірок.
Хлопці, обсівши Степана, тужно споглядали, не вірячи жодній його сльозині.
– Нам хана. Ще один такий фокус – його посадять, а нас виключать. Бо як чоловік ухопився зброї, то далі вже йому хапатися нема за що! – стогнав староста.
– Є за що! – несподівано заперечив Петро Чумаченко й визирнув у вікно, видивляючись там якийсь свій план, поки незрілий, щоб ним поділитися. З усіх присутніх він почувався найвинуватішим, і все через Олесю – ще б пак, вона ж на нього око поклала, а не на Степана.
Друзі часто тепер бачили, як Петро видивляється у вікна навпроти, не розуміючи, що в тій общазі може бути аж такого цікавого, чого не було в цій.
– Шо ти там не бачив? – дивувалися.
– Підходящої кандидатури, – буркав, не пояснюючи, бо ж він, гандболіст, умів мислити стратегічно.
Нарешті набачив там жінку Валю, яка вечеряла, поставивши сама собі пляшку вина, потім обвела поглядом убоге приміщення. Поміркувавши, вона не стала бруднити склянку, а хильнула просто з горла; подумавши, приклалася ще, а вже лише потім почала жувати суху самотню мівіну. Чумаченко терпляче вичікував, коли у малярів настане трагічний переддень зарплати, і завітав до неї.
– Ну, – сказала Валя, окинувши його з порогу поглядом, порожнім без вечері.
– Тут, – мовив він, – є один мужик, який ніяк не стане мужиком, ясно?
– Ну.
– Допомогти людині.
– Ну. Бутилка, – підняла очі.
– Але він трохи...
Вона запитально покрутила пальцем біля скроні.
– ?
– Ні, горбатий, – відповів він.
Валя полегшено зітхнула, подумала мить:
– І закусь.
– Ну, – несподівано повторив Петро. – А коли?
– Та хоть би й зара, – в горлі їй зрадливо тіпнувся голос, бо малярші – це такі люди, які потребують негайного виведення отрути фарб. Особливо перед зарплатою.
– Чепурися, – кинув він і побіг чепурити Степана.
Друзі стояли колом, обсмикуючи на ньому піджачок
та билинки. Степан сяяв; ніхто не знав, що він у вільний од алкоголізму час пише вірші, але як усі поети‑горбуни, не зізнавався, і от настала мить поділитися римами, але йому не дали:
– А ти пазурі забув гострить? – занепокоївся Вовка Шляховий.
– Які ще пазурі? – буркнув Степан.
– Які. На ногах.
– Гострити?
– А як сповзеш, то чим же впирацьця в простиню будеш?
Степан не образився, навпаки, вдоволено зашарівся, бо це був перший комплімент у його житті. Петро взяв його за ручку і повів, неначе в школу, а співкамерники погасили світло і повсідалися біля вікна, втупившись у навпроти.
– Три де! – радісно передчував Вовка якість зображення.
– Чотири де, – виправив його староста курсу.
– Чого чотири?
– Бо з запахом, – пояснив той і всі радісно пошкодували, що не мають бінокля, а особливо відеокамери.
...він стрибнув на неї, наче тарантул; нещасна оніміла, бо не добачила, коли це він встиг роздягтися, так і завмерла на пів ковткові вина, здивована рішучістю, та й глядачі з вікна навпроти принишкли, оно, виявляється, з ким весь цей час мешкали; тепер складалося враження, що кінцівок у Степана вдвічі більше, надто – головної; жінка Валя насилу встигла проковтнути вино й обережно, не перекинувши пляшки, одставити; поцілунок її з присмаком до болі знайомого шмурдяка наддавав йому снаги, й без того накопиченої, що, маючи геть скалічене тіло, володів одним цілком здоровим органом, навіть аж надто здоровим; це як вдалий вірш, який сам себе пише, незнане натхнення охопило, він панував.
– Які там пазурі, – шепотів Вовка з навпроти, клякнучи, од сюрпризу.
Степан надолужував і за себе, й за Квазімодо, однак вчасно уповільнився, наче крізь соломинку, опанував себе навпаки "щосили не стати одноразовим", і Валя перевела подих й зосередилася не на пляшці – ще від часів інтернату спиртне притупило її відчуття, й Степан став перший, хто відновив їх; "якщо б виключить лампу, то й геть нормальок" – устигала подумать, "хто топиться, і за бритву хопиться", – потайки вирішила, вона не встигала, аж раптом рятівна думка: "не порвав" – це про труси, "хто б це знав, хто б це думав" тряслася, особливо його хекання, гортанне й нутряне, нечуване, пройнялася, "мамо", несподівано входячи в стан і на подив устигла, чвалом здригаючись, аж доки Степан випав із неї.
"Все рівно, це лучче, чим ананірувать", – потайки вирішила.
Вони лежали приголомшені, аж доки Степан, тамуючи новий наворот, устиг напутити її не псувати алкоголем здоров'я, а навпаки посилювати його за допомогою розтягнутої трубочки, й вона, нарешті додумалася запнути фіранку на вікні, ще встигала почути, як Степан каявся про якусь рушницю з рідного села, що її слід негайно повернути сторожеві Микиті, до Валі наверталося нарешті: її нестримний кавалер має в селі власну хату.
– То чого ми тут зря сидимо, як дураки? Хата! – видихнула; зневажно озирнула казенне помешкання, а потім несподівано очі їй потеплішали і погляди їхні ніжні нарешті зустрілися.
Факерлянд
– Я Єва, а ти мій Адам, – прошепотіла ніжно, й бетонні стіни відлунилися лагідністю.
– Ні,– була відповідь.
– Чому? – вкотре образилася Єва Браун.
Вона не знала, що ім'я "Адольф" у перекладі з рунічної мови означає "антищасливий".
...хто його сотворив, Гітлера? Звісно ж, Генрі Форд, цей автомобіліст іще на початку століття написав три майже тотожні книги, які набули дужого розповсюдження, – "Моя війна", "Моя борня" та "Моя праця" (про це навіть по телевізору показували, мовляв, він вигадав конвеєр не лише для авто, а й для опусів), і на нещасливу біду вони спровокували невинного хлопчика, австрійського вихреста, художника за покликанням, написати згодом таку саму, скомпілювавши три в "Майн камф", наслідки знані – антищасливим став увесь світ.
Досі невідомо, якого він роду: чи, бува, не австріяк? Але німцем не був і разу, і ця його жахлива таємниця вирішила перекинути планету, щоби ніхто не докопався.