В ноги холодніє. Роса ж як випаде, так мов ото кропивою обжалює: холодна — страх!
Я шукаю, куди мій табун гусей заплив, бо за куренем забув, що я сьогодні ще й пастух.
Виганяю їх з каланчака, а вони, як ото стемніє, не хочуть з води вилазить. Тільки я правий бік піджену, а зліва гуска шусь… і між осоку. А за нею половина гусенят. Так я ото виганяю, виганяю. І поплачу біля них, і по-їхньому загелгочу — не виходять. Тоді я в сльозах — додому:
— Ма-а-а-мо, гуси не хочуть випливать!
Мама, коли саме біля роботи, насваряться, а то ще й скажуть:
— О, парубило, а гусей не вижене. Пішли.
Тоді мама зліва, я справа заходимо. А вода тепла-тепла в каланчаку. І ми тихенько так:
— Гусі-гусі-гусі, — щоб вони не боялись, щоб узнали, що свої ж їх виганяють до свого ж дому. Тоді найстарша гуска виходить на берег, а за нею і всі інші, і гусак ззаду шкандибає.
Мама одразу біжать корову доїти, а я вже сам потихеньку жену гусей дорогою. Тільки лапки по пилюзі: хляп-хляп-хляп…
От дурень — вовка злякався!
Гуси пасуться на стерні. А я лежу на копиці соломи і дивлюся на небо. Отак заплющу очі… і я вже там! Сідаю на хмару. Куди тобі тій перині! Потім розплющую очі, а підо мною — тільки солома. Тоді я ще раз уважно роздивляюся небо і знаходжу щось таке чудне. То — якась фортеця. Аж ось фортеця розповзається, і на її місці з'являється великий ведмідь. Тільки одна лапа в нього трохи коротша за іншу…
Увечері я пригнав гусей додому. Мама перерахували їх перед тим, як в повітку загонить, і недорахувались одного гусеняти. Де воно могло подітись? Мама спересердя сказали:
— Іди, щоб і очі мої тебе не бачили!
— І піду, — сказав я. Так боляче, образливо мені зробилось.
Вийшов за хату, вже сутеніло. Куди йти? Дома ночувати все одно не буду. І пішов я прямо через дорогу в поле, в овес. А він саме дзеленчав. Уже достиг, і насіння лускалось. І чуть, як ото: дзінь-дзінь-дзінь!..
Зайшов я далеко на гору. Став. До лісосмуги підходити боюсь. А став так, щоб з усіх боків далеко було видно. Як хто бігтиме на мене, щоб встигнуть утекти…
Кому я потрібен? А все одно серце стукає, аж у вухах чути. Тоді я присів у овес. Отут, думаю, і заночую. Ліг. Кулачок під голову. Уже й очі заплющив, коли щось таке мов поблизу зашелестіло. А що, коли вовк?! Як я раніше не подумав, що тут же вовки можуть бути?!
При цій здогадці я вже й не пам'ятаю, як вискочив з вівса, прибіг до хати. А там у вікні, що од берега, світло горить. Заглянув, нікого нема. Я тихенько заходжу. Батьки сплять. Глядь — на столі стоїть кухоль молока і скибка лежить, медом намазана. Зразу видно — для мене приготовлено… І звідки мама взнали, що я все-таки прийду, що я вернусь додому? От дурень, вовка злякався! І які тут вовки? Було б не вертатись, хай би поплакали за мною! Тепер вранці ще й сміятись з мене будуть. Ну та хай уже: прибіг — то й прибіг, не вертатися ж тепер назад у овес.
Тихенько сяк-так помив ноги, бо все одно ніхто не бачить, і — спати.
Спав я довго. І ніхто мене вранці не будив, доки сам не встав. Мама самі, видно, погнали корову на пастівник, а заодно і гусей захвати— ли на луки. На столі лежав клаптик паперу, на якому було написано: "Дмитрику! Гусеня знайшлося, пристало було до сусідського табуна. Витягни з печі суп в маленькому чавунці, поїж. Зоставайся вдома. Покатаєшся з дядьками на комбайні — сьогодні біля нас овес коситимуть. Мама".
Довго кувати зозулі
Я дуже люблю спати біля мами. Коли залізаю під ковдру, там так тепло-тепло… А ноги в мене холодні. Мама кажуть: "Як у жаби". А чому в жаби ноги холодні?
Іноді я довго не можу заснути. І такі страшні думки в голову лізуть!.. Якось питаюсь у мами:
— Мамо, а ви колись помрете?
— Спи, Дмитрику, що тобі таке в голову приверзлось? Рано ще мені.
— Ну, колись-колись? Через сто років помрете?
— Помру, — відповіли мама.
— А я?
— Дмитрику, що з тобою? Спи.
— Мамо, я помру чи ні?
— Та ти ж іще тільки жить починаєш…
— Ну, колись-колись помру?
Мама подумали, зітхнули і сказали:
— Ні, не помреш.
— Ніколи-ніколи?
— Ніколи.
— Мамо, а чому ж ви помрете?
Мама мовчали. Довго так мовчали. Тоді я тихенько, так, щоб вони не чули, торкнувся пальчиками їхніх очей. Мама плакали.
У ту ніч мені снилось, наче ми з мамою рвемо траву, щоб долівку в хаті потрусить. Аж тут зозуля почала кувати. Мама рвуть і лічать, скільки років зозуля накує? А вона кує так довго. Вже мама із ліку збилися. Тільки зозуля все кує, кує, кує…