Тепер на сцені перед головним чарівником стояв похнюплений чарівник Нукадар.
Всі в залі сумно зітхнули.
Головний чарівник розгорнув згорнутий у трубку указ. Він прокашлявся і, не приховуючи радості, виголосив:
— За порушення законів Нукадарові забороняється займатися чаклунством цілих сто років і ні днем менше.
У мертвій тиші Нукадар спустився сходами і, наштовхуючись на стільці, посунув до виходу. З його очей бігли сльози. Інші чарівники намагалися не дивитися на нього, бо нічим не могли зарадити йому.
Робот утиснувся в крісло. Отже, й Аспарагусові загрожує покарання.
А головний чарівник усе кричав у залу:
— Я не розумію, що означають ваші похмурі погляди. Адже ми вже давно домовилися, що у світі мусить бути зовсім небагато чаклунства. Кожний з вас має ліцензії на строго обмежену кількість див. Щорічно ми ці ліцензії перелічуємо й передаємо вам. Та коли наприкінці року ми підрахували загальну кількість див, виявилося, що їх більше, аніж, ліцензій. Серед нас з'явилися чарівники-браконьєри!
Робот сидів ні живий, ні мертвий.
— Вони творять свої дива без дозволу. Навіть страшно собі уявити, до чого це може призвести.
Після наради чарівники знову розбрелися по світу.
Робот ішов і думав. Він уявляв, як злий головний чарівник довідається про нього і за це позбавить бідолашного Аспарагуса можливості займатися улюбленою справою. Невже через нього Аспарагус перестане бути чарівником?
Ні, ні і ще раз ні!
Він щосили тупнув ногою і опинився перед дверима квартири Аспарагуса.
— Ви до мене? — здивувався господар, коли відчинив двері й побачив вусатого незнайомця.
Потрапивши в добре знайому йому кімнату, Робот, затинаючись, розповів чарівникові свою історію. І про те, як він випадково зробився живим, і про те, як зовсім невипадково навчився чаклунству.
Аспарагус слухав усе це і лише здивовано хитав головою.
— Любий Аспарагусе,— сказав Робот тремтячим од хвилювання голосом.— Я повернувся, щоб ти знову обернув мене на бездушну машину. Я зрозумів, що ти можеш постраждати через мене.
Він замовк. І перед Аспарагусом стояв уже не високий чоловік із вусами, а звичайний робот, поцяцькований антенами і лампочками.
У кімнаті запанувала тиша.
Але ця тиша тривала недовго. Бо Аспарагус кинувся до свого залізного друга і щосили здушив його у своїх чаклунських обіймах. На його очах заблищали сльози, й він поспіхом заговорив:
— Ній ні. Ніколи я не позбавлю тебе усього того, чому ти навчився в цьому житті. Нехай краще мене покарають. Ти людина,— сказав він.— Своїм вчинком ти це довів, і я не віддам тебе нікому.
Робот розчулено заблимав усіма своїми лампочками.
— Але ж як нам бути?
Аспарагус і Робот замислилися.
— Послухай,— почав був Аспарагус і замовк. Виявилося, що у його нового друга нема імені, й невідомо, як до нього звертатися.
Аспарагус пошкріб потилицю, і щаслива думка одразу прийшла йому до голови.
— Якщо ти робот, то зватимешся Робом. Згода?
— Згода,— кивнув головою Роб.
Тепер вони удвох почали шукати шлях до порятунку.
— Кепсько зробилося нам, чарівникам, останнім часом,— нарікав Аспарагус на свою долю.— Колись головний чарівник не був такий злий. Це тепер він увесь час лічить і перелічує. Скільки див відпущено одному, скільки другому…
І тут Роб задумався — чому все це трапилося. Раніше головний чарівник був одним, а раптово зробився іншим. І тепер забороняє чомусь оживляти й навчати чаклунству кого б не було. Чому? А може, він сам — не він сам?!
Роб прошепотів заклинання, і раптом перед здивованим Аспарагусом з'явився такий самий, як і він, сивий чарівник.
— Поглянь, Аспарагусе,— сказав йому Роб.— А чи не зміг би я тебе, скажімо, підмінити?
Аспарагус ніяк не міг уторопати, навіщо все це, та раптом йому теж здалося, що…
— Невже ти хочеш сказати, що найголовнішого чарівника підмінили?
— А чому б і ні? Скажімо, якийсь його служник…
Незабаром вони були вже перед входом до квартири № 77, де мешкав головний чарівник. Пересвідчившись, що на сходах нікого нема, Аспарагус простягнув уперед руку, щоб пройти крізь стіну. Проте рука наштовхнулася на нездоланну перешкоду.
— Чому я не здогадався про це раніше! — спересердя вигукнув він.
— Що таке? Що сталося? — захвилювався Роб.
— Лиходій зробив свою стіну непроникною для чарівників. Ми не зможемо сюди увійти. Бідолашний наш друг!
— Що ж робити? Невже ніхто не зможе проникнути до цієї квартири?
Аспарагус знову спробував простромити руку крізь цеглу. Він пововтузився там і мовив:
— Чому ж ніхто? Люди зможуть. Але ж у нас немає знайомих людей. Знайомство з людиною — це порушення чергового закону головного чарівника-дурисвіта.
— У мене є знайомі люди,— раптом пригадав Роб.— Щоправда, це дітлахи. Годиться?
— Швидше до них,— кивнув Аспарагус.
Невдовзі чарівники опинилися в парку. Вони відшукали затишну місцину, і Роб заклинанням викликав туди хлоп'ят.
Спершу просто з неба спустився Іванов. Він був у самих плавках, а на тілі блищали крапельки води. Хвилину тому він плавав у басейні. Тренер із секундоміром у руках походжав неподалік за бортиком, як раптом на його очах плавець знявся в повітря і зник поміж хмар. Наляканий тренер упустив секундомір на дно басейну.
Петров прилетів, кліпаючи очима від сонячного світла. В його руках тріпотів надірваний квиток у кіно. Щойно він сидів у своєму улюбленому п'ятому ряді, коли несподівано його підхопив невидимий вихор і виніс у двері, а там — у відчинене вікно.
П отім з'явився Сидоров. У капцях і майці його висмикнули з крісла перед телевізором. В одній руці він затискав шматок хліба з джемом. Сидоров облизувався, озирався навсібіч і соромився свого вигляду.
Іванов, аби не гаяти часу дарма, вихопив у Сидорова окраєць і голосно заплямкав.
— Хто ви? — мовчазно дивилися на чарівників хлопчаки.
— Ви, напевне, не повірите нам, але ми — чарівники.
Хлопці здивовано закліпали очима.
— Я з вами давно знайомий.
І Роб нагадав хлопчакам про їхню першу зустріч із скелетом.
Хлопці здивовано поглянули на двох однаковісіньких сивобородих дідуганчиків. Та коли просто у них на очах дідуганчики почали обертатися то на кущі, то на котів, то на собак, вони, згнітивши серце, повірили. Тим паче, що Роб та Аспарагус просили допомоги. А який піонер відмовиться допомогти чарівникові!
— А він нас не той? — захвилювався лише Сидоров, переступаючи з ноги на ногу у своїх капцях.
— Пусте! — перебив його Іванов, якому дуже подобалася така пригода. Недарма, виходить, він прилетів із басейну.— А от як ми туди потрапимо?
— Я зроблю вас маленькими-маленькими, ось такими.— Аспарагус показав на свій ніготь.— І ви легко прослизнете попід дверима.
— А як ми знайдемо, де захований отой ваш справжній чарівник? — спитав практичний Петров
Тут уже й Роб поглянув із сумнівом на Аспарагуса. Але того не так уже й просто можна було збити з пантелику. Він уже все обмізкував. Він засунув руку кудись у невидиму шафу й витяг звідти якийсь прилад на ремінці.
— Ось компас, стрілка якого вкаже на чарівника.
Потім він знову понишпорив рукою.
— А ось ліхтарик. Він допоможе вам розбудити його. Адже він напевно спить, коли не подає про себе вісточки.
Іванов заклопотано заклацав ліхтариком.
— Тільки не скеровуй його на нас. не витрачай даремно чарівне світло.
Усі вп'ятьох вони перенеслися на сходову клітку. Тут трійця хлоп'ят стрімко зменшилась і зникла під дверима квартири сімдесят сім.
Хлоп'ята пішли коридором й одразу ж наскочили на зграю чорних страховиськ.
— Хто це? — притислися вони до стінки, очікуючи, коли страховиська проминуть їх. Але ті незрушно стояли на місці. Хлопчаки придивилися й зрозуміли, що це зовсім не страховиська, а туфлі й черевики, які здалися їм велетнями.
За рогом вони завернули ліворуч і наштовхнулися на білий хмарочос, що височів біля стіни. Стрілка компаса показувала саме на нього.
Хлопчаки обмацали хмарочос, який виявився зробленим із металу.
— Холодильник! — раптом вигукнув Сидоров.— Це ж холодильник. А нам він зараз здається багатоповерховим будинком.
— Давай ліхтарик!
Вони присвітили, і за хвилину холодильник із білого зробився червоним. Перелякані хлопчаки одступили назад. І зробили це своєчасно. Тому що через секунду холодильник вибухнув і розлетівся на шматки. А посеред кімнати виріс величезний чарівник. Він позіхав і тер очі.
Хлоп'ята застрибали на радощах. Але тут із сусідньої кімнати долинуло справжнє ревіння:
— Хто наважився розбудити мене?
Хлопчаки забилися в куток, не полишаючи світити ліхтариком, аби не дати знов заснути чарівникові, якого було заморожено.
І тут до кухні вбіг чарівник-дурисвіт і вкляк, поглянувши на постать, котра щойно виросла. Обличчя його з гнівного миттю зробилося поштивим.
— Любий мій господарю,— залепетав він.— Я так голосно заговорив, а ви ж спатоньки хочете. Ходімте, я одведу вас у м'якесеньку постіль.
— Не слухайте його,— кричали хлопчаки, та їхні голоси не долітали до чарівника.
Спираючись на свого "двійника", він почвалав до кімнати. Перед очима хлопців зачовгали величезні ноги. Кроки притихли, і лише тут хлопці помітили, що Сидоров зник. Невже він потрапив під чийсь черевик?
Не помітивши слідів друга, вони прошмигнули до кімнати. А що, коли знову вдасться розбудити чарівника?
На величезному ліжку вони побачили чарівника. Голова його безвладно лежала на подушці. А поруч походжав чарівник-дурисвіт й одноманітно бубонів:
— Спи. Спи. Спи.
Хлопці підкралися ближче й увімкнули свій ліхтарик. Не можна дати йому заснути!
— Треба спати. Треба спати,— лагідно умовляв дурисвіт.
Невже все програно?
І раптом голова чарівника підвелася над подушкою.
— Що ти говориш? — прогримкотів його голос.
— Хто говорить? — захвилювався дурисвіт.— Спіть. Спіть. Ніхто нічогісінько не говорить.
Та чарівник, уже не слухаючи його, здивовано кліпав повіками, озираючи кімнату. І знову розмовляв із кимось невидимим.
— Це він? — запитував чарівник.
Потім він скочив на рівні ноги й підступив до чарівника-дурисвіта.
— Ти хто? — суворо спитав чарівник.
— Я?.. Я?..— бурмотів дурисвіт, одступаючи.
— Ти будеш покараний,— грізно промовив чарівник…
На подив хлопчаків, головний чарівник видобув із свого вуха Сидорова, живого й неушкодженого. Отже, це він, друг, наважився на сміливий вчинок і, вхопившись за штанину чарівника, пройшов за ним до ліжка, а там почав будити його, горлаючи у самісіньке вухо.
Головний чарівник наблизив Сидорова до свого обличчя, аби краще розгледіти його.