Бувало, котрий іде двором, а Саврадим вчепиться ззаду зубами за чамарку та й тягнеться до землі. Таким чином навіть одежу драв. Він часто заносив сорочки та чоботи і ховав у бур'янах.
Далі він почав робити у хазяйстві такі шкоди, що дідусь казав віддати його кому-небудь. Один з наймитів забрав його з собою.
Лиска дедалі робилася теж такою шкодливою, як і син. То у вікно ускочить та все зі стола поприбирає, то у пекарню метнеться та хлібину вхопить, то курятник відчинить зубами та лапами і всі яйця повиїдає.
Про неї також думали, що вона і кури душить.
Коли саме на неї таке подумали, у неї найшлися цуценята, та аж десятеро. Дідусь сказав, що не хоче держати ні її, ні її дітей і щоби їх всіх куди-небудь віддали. Довелося віддати її з усією родиною до одної знайомої, що жила на другому кінці села.
То було восени. Погода стояла холодна, вітряна, дощова, а вночі ударив мороз.
Другого дня вранці я, ідучи попри хлів, де Лиска мала передше притулок, почула, що там пищать цуценята. Увійшла туди і побачила Лиску з усіма її дітьми. Вона була така знесилена, що не могла встати.
Показалося, що вона всю піч носила малих назад до нас. Позаяк вона знесилювалась і позаяк погода була така холодна, вона вночі добивалася до кількох селянських хат. Люди, чуючи, що щось стукає в двері, виглядали у віконце і бачили, що в двері дряпається собака з цуценятою. Проте ніхто їй не відчинив, і бідна Лиска мусила нести дитину далі.
Дідусь знову звелів випровадити її з двору. Знову її відвели та віднесли цуценят, і знову вночі вона їх поприносила. Так вона робила аж тричі, хоч нові хазяї і прив'язували її, і зачиняли у хлів. Але вона якось викручувала голову через ланцюг і видиралася з хліва.
Стало зрозуміло, що Лиску з двора не випровадиш. Вона якось сама догадалася, що дідусь не злюбив її, і стала так від його ховатись, що він її ніколи не бачив. Але що було робити з малими? Вона сама сховала їх у садку в агрусовому кущі. Тільки й там було небезпечно: дідусь часом проходив поблизу і міг почути їх голоси.
Коли б цуценята були більші, їх можна було б пороздавати людям, а куди ж було подіти таких малих?
Я попереносила їх аж під діброву. Там паркан був трохи похилений, і я, поприставлявши до нього усякого гілля та бур'яну, зробила їм затишну хатку. Всередині була викопана ямка та вистелена сіном.
Все було гаразд, поки цуценята були малі і сиділи там, але коли стали підростати ти вибігати, почалася невпинна турбота через них. Вони заблуджували у бур'янах, що, певне, їм здавалися страшним лісом, і, злякавшись, починали галасувати. А дідусь же міг почути!
Лиска, як вони підросли, не могла вже сама годувати. Довелося мені носити молока, хліба та печеного гарбуза, хоч на мене часом гримали старші. Цуценята зачувши ще здалека, що я йду, починали радісно гавкати і всім гуртом вибігали назустріч. У мене аж душа холола.
Скінчилося на тому, що тільки вони трошки попідростали, їх довелося швидше роздати по людях, а Лиску відвести до знайомих, аж у друге село.
Найгіршою рисою собачого народу була ворожнеча до котячого.
Треба не забути згадати в історії про Жука, Рябчиного сина, що був моїм приятелем. Ми з ним завсіди гуляли, а коли я гойдалася, він лежав поблизу на траві.
Коли, бувало, я почну співати, він спочатку мовчить, тільки криво на мене поглядає. Потім він починав вовтузитись на місці, далі схоплювався і з розпукою починав вити. Я мусила замовкнути. Дехто мене втішав, що то він так захоплювався моїм співанням і сам хотів співати разом зі мною. Але мені здавалося, що просто воно йому обридає і він благав мене замовчати. Мене се обиджало.
Коли я йому давала хліба, а він вже наївся, то він починав носити його по всьому саду, аж поки не найшов прихожого місця, де і закопував шматок. Потім, коли він був голодний, а нічого було їсти, він відкопував закопані шматки і наїдався.
Взагалі ж талановитих у собачому народі було менше, ніж у котячому.
IV
Качки, кури та індики будуть у мене підданцями одного королівства. Се будуть різні національності, що належать до одного племені. Як, приміром, українці — одна народність, поляки — друга, москалі — третя, серби — четверта та інші належать все-таки до одного слов'янського племені.
Качки одно, кури друге, індики трете, а всі вони свійська птиця.
Як оселився у нас сей народ, я сього не знаю, се зникав в тумані віків або принайменше десятиліть. Властиво, у них було не королівство, а республіка. Правда, траплялося, що іноді вихоплювався який-небудь півень або індик, котрий намагався верховодити, але з того і для нього самого не виходило нічого доброго. Звичайно, кінець був такий, що він зчиняв яку-небудь бійку, в котрій і сам гинув.
Ми з бабусею дуже любили надвечір самі годувати кури. Тоді скликали усю птицю, і вони цілою хмарою покривали все вільне місце перед курником. Були там і білі, і жовті, і чорні, і сиві, і зозулясті, і рябі. Були гладенькі, кучеряві та волохаті, у котрих пір'я більш подобало на грубий волос, ніж на пір'я.
У мене і у бабусі між ними були свої. Приміром, мій був білий, трохи жовтуватий півник, з червоним, як жар, довгим хвостом.
Коли, бувало, попоївши, кури розліталися, на місці завсіди лишалося чимало усякого пір'я часом дуже гарного. Прехороші були довгі, чорні пера із золотисто-зеленим відблиском, що півні губили зі своїх питних хвостів. Я завсіди його збирала. Збирала також коротеньке пір'ячко кучерявих курок. З нього я робила квітки. Кожне пір'ячко було пелюсткою, посередині трохи жовтої вовни. Виходила гарненька ніжна квіточка, котра і старшим дуже подобалася.
Качки були у нас білі, чорні та рудуваті. Якось нам хтось приніс яєчок диких качок, і у нас їх підложили свійським. Каченята повилуплювалися і повиростали. Були такі стрункі, сіренькі, кращі від свійських, але якісь полохливі та ніби сумні, особливо восени.
Восени вони не хотіли їсти, все ходили та ходили, робилися ще полохливіші. Здавалося, вони чули, що їм треба щось починати, але самі не розуміли того чуття. Вони були того пташиного роду, що від віків звик кожної осені відлітати у теплі краї.
Вилупившись у свійській родині, вони сього не могли знати, але несвідомо почували потребу кудись летіти. І бувало, коли над хмарами пролітали стада качок, прямуючи на полуднє, вони починали метушитись, потім зупинялися і довго стояли задумані та зажурені. Певне, їм було тяжко зимувати у нас. Коли б вони вилупилися на болоті, десь поміж очеретами, то ледве почалася б осінь, ледве все почорніло б та посивіло, вони полетіли б туди, де сяє сонце, де все зеленіє та цвіте, де ніколи не жовкне трава і не падає сніг.
Взагалі качачим матіркам було більше турботи з такими приймаками, ніж зі своїми дітьми. Приймаків все надило над берег до ставка та на болото в очерети, куди свійські ходили тільки гуляти та купатися, а приймаки хотіли там жити.
Другого разу яєчка диких качок підложили квочці. Тільки вона їх уперше вивела гуляти, як вони зараз же пустилися над берег, позіскакували у воду і поплили. Квочка бігає берегом, махає крильми, кричить і от-от сама ускочить у воду на певну згубу. Вона думала, що вони потопляться, як потопилися б, коли б були її справжніми дітьми-курчатами.
Їх вона водила, аж поки повиростали, і увесь час дуже мучилася, бо ніяк не могла звикнути до того, що вони плавають по воді.
Одної осені якась квочка вилупила у бур'янах курча і не схотіла доглядати його, покинула. Тоді було вже холодно. Мале було дуже гарненьке, таке волохатеньке, жовте; і ми його для розваги часто брали в хату. Далі воно зовсім у нас зоселилося. Морока була з ним: треба було помалу ходити, щоб його не затоптати, та обережно зачиняти двері, щоб як-небудь його не придушити.
Воно відразу дуже призвичаїлось. Лізло на коліна, любило, щоб його гладили, і, наче котеня, сиділо за обідом, аби йому швидше давали такої смачної поживи, як каша або квасолини з борщу. Крім того, воно завсіди сперечалося з котами, бо завсіди лізло їсти з ними з одної миски і не хотіло, щоби вони разом їли, коли воно їсть. Наче та Чортиха!
Але коти якось на нього не гнівалися. Очевидно, його не слухали, а коли воно вже дуже розлютовувалося, відкидали його лапою геть. Взагалі вони ставилися до нього хоч і добродушно, але трошки згорда.
З того куряти виросла потім жовтувата невеличка курочка. Жила вона все-таки у нас, спала в світлиці на застеленому рядниною стільці (на другому місці нізащо не хотіла спати) і в гарну погоду виходила гуляти. Після обіду мала звичку злітати на столик, на якому стояло велике дзеркало, і, сівши перед ним, починала чепуритися, щомить поглядаючи в нього на себе. Видно було, що вона собі дуже подобалася і що їй було дуже приємно дивитись на себе.
Жила вона у нас років п'ять, а потім, занадто наївшись пісного борщу, загинула. За нею у нас всі плакали.
Взагалі курячий та качачий народ жили в згоді між собою. Що ж до індиків, то можна сказати, що сей на род дуже задиркуватий, не дуже-то розумний і лихий до інших. Індики не знати чого часто нападали на курей, особливо на курчат, і кілька разів траплялось, що і вбивали їх.
Окрім того, індики дуже чванливі і багато в них безглуздої пихи. Цілий день вони ходять, колесом розпустивши хвоста, орючи крилами землю та так надимаючись, що вся голова робиться червоною, а очі вилазять, мов у рака.
Визначних між ними я не знала і ні від кого не чула, щоби такі між ними бували.
V
Барани та телята мали належати теж до різних народностей, але до одного племені — до дворової худоби.
Устрій у них був республіканський. Телята — то добродушний, покірливий народ, котрий, одначе, любить тікати в поле до корів і гасати по подвір'ю з муканням. Він якось мало знаний. Мені здавалося, що вони всі майже однакові на вдачу, але се здавалося, мабуть, тим, що я з ними була не дуже знайома.
З визначних я пам'ятаю тільки одно, та й то визначилося воно якоюсь чудною вдачею та незрозумілим смаком. Воно чимало шкоди наробило і багато часу усім голови морочило.
Воно було славного роду — його прадіди прийшли аж з Швейцарії.
Зважаючи на високе походження, його ніколи не пасли разом з іншими телятами, а пускали на подвір'я. Тут воно виявило чудний смак: хотіло живитись тільки тканинами.