Юліан швидко став влучати краще від усіх. Він вганяв свій дротик у шийку пляшки, за сто кроків поціляв у гвіздки, що були забиті у двері.
Одного літнього вечора, коли в тумані все ставало невиразним, сидячи в альтанці, піп зауважив в глибині саду двоє білих крил. Він не сумнівався, що то був лилик[1], і кинув свій дротик. Почувся несамовитий крик.
То була його мати, і її чепець з довгими стяжками був прибитий дротиком до стіни.
Юліан втік з замку і не вертався більше.
II
Повз замок проходив відділ вільних войовників, що ходили по світу, шукаючи щастя, і Юліан пристав до них.
Йому приходилось терпіти голод і спрагу, не раз він переносив гарячку, часом черви заводились в ранах. Він призвичаївся до крику й ґвалту сварок, привик дивитись, як копають люди. Від вітру його шкіра зробилась мов дублена, члени загрубіли від зброї. Тому що він був сильний, сміливий і умів здержувати себе, він без трудності зробивсь ватажком. Перед битвою він підбадьорював вояків, вимахуючи мечем. По вузлуватому шнурі він вилазив на стіни городів, вітер хитав його, іскри грецького вогню сипались на його кірасу, а смола й розтоплене олово текли потоками по стіні…
Мостки, які ставляли біля фортеці, щоб злізти на мури, обвалювались на його разом з людьми, яких не могли здержати. Обертаючи своїм бойовим молотом, він відбивався від чотирнадцяти верховнів. На гонитвах він перемагав усіх, що виходили проти нього.
З Божої ласки, він завсігди визволявся з небезпек, бо він захищав служителів церкви, сиріт і вдів, а найбільше старих людей. Коли він бачив, що хто-небудь старий йде перед ним, він завсігди гукав на нього, щоб глянути в обличчя, мовби боявся убити його як-небудь ненароком.
Втікачі-невільники, селяни, що збунтувались, безбатченки бездольні, різного гатунку сміливі люди збігались під його прапор, і з них він формував своє військо.
Воно все збільшувалось, він здобув слави, і його помочі стали прохати.
Він помагав дофенові Франції, англійському королеві, єрусалимським темплірам, абіссінському Негусові, імператорові Калькутти. Він побивав скандинавів, що були в одежі з риб'ячої луски, негрів, що мали круглі тарчі з шкіри бегемота і їздили верхи на рудих ослах, індійців кольору золота, які вимахували над своїми діадемами широкими шаблями, блискучими, мов дзеркало. Він переміг троглодитів і людожерів.
Він проїздив через такі краї, де була така спека й суша, що волосся на голові само собою займалось полум'ям, як свічка, і через такі, де було так холодно, що руки обмерзали і відпадали від тіла; бував і там, де був такий густий туман, що доводилось іти серед привидів.
Республіки в трудному становищі прохали у його поради, на з'їздах послів він добивався умов, яких не можна було сподіватись. Коли який монарх поводився зле, він робив йому догану. Він визволяв з неволі цілі народи, визволяв цариць, що були замкнені у баштах. Це він, а не хто інший, убив мілянську гідру і дракона в Обербірбасі.
Тим часом імператор Аквітанський, одержавши перемогу над іспанськими мусульманами, зійшовся з сестрою кордовського халіфа і мав від неї дочку, яку виховав в християнській вірі. Але халіф, удаючи, ніби хоче охреститись і сам, приїхав до нього в гості з великою ескортою, вирізав залогу, а імператора вкинув у підземну в'язницю і поводився з ним люто, вимагаючи, щоб той віддав йому свої скарби.
Юліан поспішив тому на поміч, розбив військо невірних, обложив місто, убив халіфа, відрізав йому голову і перекинув її, мов кулю, через мури. Потім вивів імператора з його в'язниці і знову посадив його на трон в присутності всього двору.
Імператор в нагороду за таку послугу давав йому багато срібла, Юліан не схотів. Гадаючи, що він хоче більше, він запропонував йому три чверті свого багатства, знову відмова; потім пропонував розділити з ним царство, Юліан подякував, але не прийняв.
Імператор трохи не заплакав з досади, не знаючи, як показати йому свою вдячність, коли це раптом ударив себе в чоло і сказав якесь слово на ухо придворному; завіси на дверях розхилились, і з'явилась молода дівчина.
Її чорні очі блищали, мов дві зірки. Чарівничий усміх був на її устах. її кучері зачіплялись за дорогоцінні каміння її напіврозхиленої сукні, і під тонкою тканиною вимальовувався гнучкий молодий стан. Вона була невеличкого зросту, повна і мала тонку талію.
Юліана засліпило кохання тим більше, що досі він провадив дуже прикладне життя.
Таким чином він узяв за жінку царівну, і як віно імператор дав йому замок, що дістався їй від матері. Коли відгуляли весілля, молоді розлучились з батьком після довгого й ніжного прощання.
Їхній замок з білого мармуру був збудований в мавританському стилі. Він стояв над морем в помаранчевому гаї. Тераси, засаджені квітками, спускались до заливу, на березі якого рожеві черепашки хрустіли під ногами на кожному кроці. За замком був розкішний парк. Небо було вічноблакитне. Дерева час від часу схилялись від легкого вітерця, що віяв або від моря, або від гір, які вдалечині заслоняли обрій.
В покоях царювала півтемрява, на стінах світились інкрустації. Високі стрункі колони піддержували зводи бань, яких рельєфні прикраси були подібні до сталактитів у печерах.
Там були водограї в салях, двори, виложені мозаїкою, зубчасті перегородки, різні архітектурні витівки, і скрізь така тиша, що було чути шелестіння шарфа і відголос зітхання.
Юліан покинув ходити на війну. Він відпочивав серед спокійного народу. Кожен день перед ним проходила юрба людей, які по східному звичаю падали перед ним навколішки і цілували йому руки.
Одягнений в пурпур, він стояв, спершися на лікті, в амбразурі вікна і згадував колишнє полювання. Йому хотілося гонитись в пустині за газелями й страусами, ховатись поміж бамбуками, щоб підстерегти леопарда, перебігати через ліси, повні носорожців, вилазити на найбільш неприступні кручі, щоб краще влучити орла, й бити білих ведмедів серед льодів північного моря.
Інколи у мрії йому здавалось, що він стоїть посеред раю, як наш батько Адам, а кругом нього товпляться всі звірята; коли він простягав руку, вони вмирали; або вони проходили парами, спершу великі, потім малі, починаючи від левів і слонів і кінчаючи горностаями й утятами, як у той день, як вони входили у Ноїв ковчег. Заховавшись у печері, він поціляв у їх дротиками й не помилявся ні разу, але замість убитих звірят з'являлись другі, і цьому було без кінця; він прокидався, дико поводячи очима.
Князі, його приятелі, запрошували його на полювання. Він завсігди відмовлявся, гадаючи, що ця ніби покута відверне нещастя, яке йому судилося: йому завсігди здавалось, що від убивства звірят залежить доля його батька й матері. Але він мучився, бажаючи їх побачити, і се його бажання робилося непереможним.
Його жінка, щоб розважити його, звеліла покликати комедіантів і танечниць.
Вона робила із ним гулянки у відкритій лектиці; часом вони їздили човном і дивились на риб, що плавали у прозорій, як небо, воді. Часто вона сідала напроти його і грала йому різних пісень на мандоліні з трьома струнами, потім вона клала йому на плече згорнуті руки і боязним голосом питала:
— Та що ж із тобою, мій пане?
Він не відповідав або починав ридати, нарешті признався їй, які страшні гадки його мучать.
Вона почала вмовляти його, міркуючи так: його батько й мати напевне вже й померли. Коли він вже ніколи їх не побачить, то яким же чином він може дійти до такого злочину, щоб убити їх? Значить, боятися йому нема чого, й він повинен знову почати їздити на полювання.
Юліан усміхався, слухаючи її, але не зважувався задовольнити її бажання.
Одного вечора в місяці серпні вони були в своєму покої, вона вже збиралася лягати спати, а він став навколішки, щоб помолитись Богу, коли раптом він почув скавчання лисиць, потім легку ходу під вікном; він виглянув і в темряві доглядів немов якихось звірят. Спокуса була занадто велика. Він дістав свої стріли. Жінка дуже здивувалася.
— Це щоб послухатись тебе, — сказав він, — як сонце зійде, буду вже дома.
Але вона боялася, щоб не сталося якого нещастя.
Він заспокоїв її і вийшов, здивований переміною в її настрої.
Незабаром прийшов один з пажів і сказав, що двоє незнайомих хотять бачити пана, а коли його нема, то хоч пані.
Вони набралися сміливості і об'явили, що принесли Юліанові новини про його батька й матір.
Вона схилилась з ліжка, щоб послухати, що вони казатимуть.
Але вони, як було між ними умовлено зарані, спитали, чи Юліан ще любить батька й матір, чи згадує коли про їх.
— Ох, аякже! — сказала вона.
— Ну, так се ми! — скрикнули вони й сіли, бо були дуже змучені і втомлені від подорожі.
Молода жінка не була певна, що її чоловік був їхній син.
Вони її пересвідчили тим, що розказали, які ознаки він має на тілі.
Вона скочила з свого ліжка, покликала пана і звеліла подати страви.
Хоч вони і були голодні, але майже не могли їсти. Вона збоку дивилася, як трусились їхні руки, коли вони брали келехи.
Вони розпитували про Юліана, вона на все відповідала, не сказала тільки, які страшні думки були у нього про них.
Старі йшли кілька років, користуючись непевними вказівками і не тратячи надії. Було треба стільки грошей за перевози через річки, на плату в гостиницях, на податки князям, на вимоги злодіїв, що їх гамани були порожні, і вони тепер жебрачили. Але байдуже все це, коли вони мали побачити сина. Вони раділи, що син щасливий, маючи таку славну жіночку, і все дивились на неї та цілували її.
Розкоші їхніх покоїв дуже дивували їх.
Старі, обдивляючи стіни, спитали, чого на них герб імператора Аквітанії.
Вона відрекла:
— То ж мій батько.
Тоді він здригнувся, згадуючи пророкування цигана, стара подумала про слова пустельника. Без сумніву, синова доля була початком вічної слави. І вони обоє, потішені, сиділи при світлі канделябра, що освітлював стіл.
Вони, мабуть, молодими були дуже вродливі. Мати мала густе волосся, що, біле як сніг, спускалось на її виски, а батько з своєю високою постаттю та довгою бородою був схожий на статую, що бувають у церквах.
Юліанова жінка порадила не ждати Юліана. Вона їх положила спати на своє ліжко і зачинила віконце. Вони заснули.
Стало світати, за вікнами починали співати пташки.
Юліан проминув парк.