Глянула перед себе, а в очах потемніло, мало не впала.
"Ой, як швидко темніє, —— думала. —— Додому вже недалеко, а так тяжко дійти. Скільки разів вздовж села перебіжу і навіть на гадку мені не прийде, що я змучилася, а нині… Он Петро Семенів, а там — Щербани, а за ними мої ґазди. Важко доплентатися. Коби-то можна ту дорогу сховати, що не раз за іграшки перебіжиш. Колись буде легше, і мені пригадається нинішня дорога. Вона минеться. Все минеться.."
Ледве приволоклася.
На порозі мало не впала, але змоглася, поставила муку на стілець, а сама склонилась на лаву. Василиха вдала, що нічого не помічає. Ґазда підійшов до дівчини і заговорив. Її очі вперлися в огонь, що падав з печі. Вона не рухається, як мертва. Лиш сльози напливли в очах і падають на його руки. Він розперезав її. З пазухи покотилася ранішня бульба.
Поклали Олену на піч.
До ранку їй погіршало. Запала в гарячку і кричала спросоння.
Василиха послала по Марисю, Оленину бабу.
— У мене не шпиталь: нема кому ходити коло слабих! Прийшли Марися з сусідкою п обвили Олену кожухом.
— Тут ще її сіряк і чоботи, — згадала стара.
— Сіряк дам, а чоботи — ні. Вона збила дві миски і один горнець.
— Та я вам поверну гроші за те. Скільки були варті ті миски та горнець, що за них аж чоботи в бідної дівчини грабите?
— Що були варті, то були варті, а я від вас грошей не хочу. Ще потім скажете, що ми вас тут пограбували. Одужає, то нехай сама принесе гроші…
— Ой, одужає!.. Вже її тут довели до могили…
Розвили Оленин клунок. Був там старий сіряк і витерта хустка, ще від матері. Дві сорочки, одна латана, три перкалеві спіднички в квітки, дві хустини, кілька силянок намиста, крайка, китайка, сталевий перстень і пара мосяжних ковтків — ціле-ціле придане бідної дівчини.
Бабусі навернулися сльози на очі:
— Доробилася у вас до голого коліна.
Занесли її додому. Марися заходилася коло неї, варила зілля, прикликала шептух, підкурювала, але все пі на що не здалося.
VIII
Федя, Олениного батька, не було тоді вдома. Рубав дерево в лісі, а в суботу ввечері прийшов додому і застав новину…
Сидів на лаві і думав. Його думки переривав сухий кашель Олени:
"От маєш новий гаразд… Недавно оженився, а скільки похоронів за той час справив. Поховав своїх і жінчиних, і жінку, і дітей двоє. Лише чоловік трохи з біди вилізе, лише відітхне, а тут знов новий клопіт. Бідний ніколи нічого не доробиться. Як не по коняці, то по голоблях. Коріцмається чоловік, як муха в мазі, то й ведеться йому, як мокре горить. Полум'я ніякого, лиш диму гіркого багато. І маєтку не доробився, і здоров'я нема вже. В біді вік пропадає…"
Пішов до корчми. Сидів у кутку сам за плящиною та й далі думав. Люди приходили і здоровкались байдуже. Війт і писар сиділи з багачами, пили та балакали голосно. Федь сперся на руку і дивився на них крізь димні сутінки.
"На світі мас вартість лиш багатство, гроші, маєтки. Хто їх має, той має і розум, і сумління, і пошану, і все. Ховають багача — піп читає прощу за нього і говорить: "Це був чоловік сумлінний, справедливий, до церкви все ходив". Говорить, все вихваляє, аж люди плачуть, а чому? Бо взяв гроші за похорон, а то був останній грабіжник, злодій. Ну, правда, інколи піп схаменеться. "Він, — каже, — часом согрішив, але хто ж із нас нині без гріха?.." А вмре бідний, то тягнуть його, мов здохлу тварину, аби лише збутися".
Федь перехилив чарку і скривився, як від отрути. Подивився на писаря..
"Я завжди був такої гадки, що тепер кожний з нас дурний, письменний він чи ні. Нинішня вченість нічого не варта. Нема в ній ні сумління, ні доброго прикладу. Я хоч би нині і слабий був, хоч би і в роті нічого не мав, а прийде наказ попові Косити або молотити, то подумаю собі: "Ну та що? Вчений чоловік хіба кривди моєї не схоче, отже, йду". Але коли моя дитина вмре, то піп без воза та й без п'ятки ані з місця не рушить. Бери звідки хочеш, а йому дай. І де ж тут сумління, де тут приклад?.. Чого тут наука варта, коли сумління нема? Таж і ведмедя, і собаку можна всяких штук навчити".
Махнув рукою і налив чарку.
"І як же мені тепер, бідолашному, поводитися з багачем? Коли хтось краде та обдирає людей тому, що жадний, то мені, мабуть, також не було б гріха, якби я з біди когось ошукав…"
Похитав головою і засміявся гірко. Думки плуталися.
"Не раз думаю собі, що і я не такий вже зовсім дурний…"
Відчув весь тягар самоти і гірку нудьгу.
"Довкола пусто — і в мене так само".
В уяві майнула перед ним небіжка жінка.
"Палагно, Палагно, де твої ручки, де твої очі, де твої сліди? Бідна мученице! Зглянься на мене та випроси в бога талану для мене і своєї дитини… Я тебе ніколи і пальцем не ткнув. Ой, Палагно, того спокою і добра давно вже нема…"
Він бачить, як жінку кладуть у домовину, збиту з дощок постелі, і виносять на двір.
"З постелі труна…
Синочок Івась припадає до домовини і не пускає, а мала Оленка стоїть у вікні і заплакано дивиться за похороном".
Федь схилив голову на стіл і гризе кулак. Спогад про жаль і здивування дитини схвилювали його.
"Поставив ти мене, господи, зі скованими руками перед каменем. Як же ж той камінь лупати?.. І нехай мені тут знайдеться мудріший та нехай порадить, як і що робити…"
Вертався пізно вночі і став коло воріт.
"Ані в хату, ані в світ. Ані здоров'я, ані смерті. Ніч ночі не рівна, днина днині не рівна".
Вслухався в шум потоку, що грав у долині.
"От булькотить, пливе вода. Куди? За чим? Та й пропадає в піску".
IX
Весна настала, а здоров'я Олені не поверталося. З кожним днем в'янула. Ранками було легше, а з полудня стогнала від затяжної хвороби: лежить на одному боці, то знов просить, щоб її повернули на другий, і знов шепче, щоб її поклали горілиць. Тяжко їй було вимовити слово. З життям і голос від неї втікав. Коли лебеділа, то на її личку малювалася велика мука. Покладе руки під голову — терпнуть; зложить їх на грудях — давлять, як камінь від жорен; опустить попри себе — стають важкі, западаються крізь постіль глибоко в землю, тягнуть її за собою. В ногах холод і дрижаки, в грудях гаряче, ніби там вогонь горить. Здається їй, що не лежить на постелі, лиш на голих, твердих дошках, і подушка дошкуляє. Росте під головою, виповнюється, підіймає вгору її голову, подається, аж шия терпне. Дошкульний гомін дрожить у вухах, аж млоїть. Пам'ять заморочується, мари мучать її безсонницею, якої вона не в силі відрізнити від сну.
* * *
У лісі весняний ранок. Рубачі повиходили з колиби, стають до роботи.
Федь устав, мов не свій. Такий його жаль взяв, що сам дивувався, звідки це та й з чого? День був сірий, в лісі стояв сутінок. Морозу не було, але Федь промерз та ослаб.
Чути було, як цюкають сокири, гупають довбні, шаркотять пили, скрегочуть колоди та лопають грубі поліна. Час від часу рухнеться з тріском і грюкотом велетень дерево. Глухий стогін, ніби з тисячі грудей, лупає далеко-далеко лісами.
Федь колов колоду, коли почув за собою голос. Обернувся — Степан.
— Йдіть, нанашку, додому. Марися мене послала. Олена вмирає.
X
Олена розплющила очі й прислухалась.
— Бабуню, чи то зозуля кує?
— Ага, зозуля.
— Підведіть мене до вікна.
Стара взяла її під руку й помогла зійти з постелі. Олена стала на долівку, почула гострий біль в голові і впала на Марисині руки. В грудях защеміло, піднявся кашель, полилася кров.
Згодом очуняла. Сиділа коло вікна, а стара підтримувала її. Повіяло весняним леготом: вона прижмурила очі і слухала, як вітерець гладив її по лиці. Стала майже прозора. Дихала важко…
У вільшині тужить сопілка, а там потік забуту співанку співає.
— Гори синіють он, верхи зеленіють, а ліс, бабуню, який милий тепер… Я радо пішла б, мені легше нині. Чи то вже з полудня? Коли сонце знов зійде?..
Останніх слів стара не дочула. Олена знов схилилася на підвіконня і зажмурила очі.
Надійшла сусідка і помогла занести хвору на постіль. Олена чує, як її поволі переносять, як кладують легко і накривають сіряком. Усе чує, та не мас сили прокинутись. Її огорнув такий солодкий сон, що аж жаль прокидатися…
Стара захлипала. Олена розкрила очі. Вітер заносить цвіт яблуньки до хати. Дівчина видивилася — голуби ті давні. От і мати… В білій, як сніг, намітці. Дівчина зайшлася перериваним плачем.
— Цить, дитинко, я все знаю. Тебе мучили. Тихенько, тепер вже не будеш терпіти.
Дівчина втихомирилася:
— Я, мамуню, мато чобітки. Я сама собі їх придбала. Чекайте, покажу вам.
Але мати переймає її.
Марися заводить. Хустка їй з голови зсунулася, сивий волос упав на Оленчині ноги. Дівчина розплющила очі, усміхнулася і затихла.
XI
Нарядили її в біленьку сорочку, спідничку з квітками і поклали на лаві. Сусідки сходяться. Тиша переривана зітханням, шепотом, молитвою. Діти, здивовані, притулилися до матерів.
Прийшов Федь. Сперся на припічок і важко дихав. Вінок з барвінку у неї на голові — як до шлюбу. Підійшов і припав до її ніг. Потім узяв її голову в обидві руки та промовляє:
— Скажи, на кого і навіщо нас покидаєш? На кого я тепер буду надіятися? Хто по моїй бідній голові заплаче? Така ти, як рання квітка, — та й диви — уже тебе нема… Та й просвітку, ні добра ніякого не зазнала, бідна дитино… Ми тобі хату ладили, а ти собі іншу знайшла. Ми тобі коровицю придбали, а ти її покинула…
Сусіди вивели його силоміць на призьбу і розважали.
— То, куме Федю, як той казав, чого плакати. Таж нас також таке чекає.
— Або, може, й гірше.
— І я скажу: й гірше. Бо що тут — то ми бачимо.
Федь сховав голову в долоні. Грициха відкашлянула.
— Отак, Грицихо, вороги нині знищують наших дітей. Що воно комусь винне?..
— Ой так, так, бодай їх грім бив та періщив!
Мали на гадці Василиху.
— А що гадаєте — вона завтра не буде брехати на ціле село: "Йой, падоньку мій нещасливий! Яке воно, небожа, добре та послушне було. Та чому воно не сказало, що йому хибує? Та чи воно в мене їстоньки чи питоньки не мало?"
— Еге, еге. Так, як би їй за ту дитину черево боліло.
Федь прочуняв. Встав і поволікся до комори. Склав руки на скриню і приліг на них головою.
Дихав важко. Губи увіссалися в руки, очі світили дико. Мав розкриті очі, а здавалось йому, що спить. І добре йому так було.