У наймах

I

Літня ніч. Місяць світить так ясно, що можна би мак збирати. Небесний дзвін гомонить глухо у просторі — ледве чуєш його… Тіні садів полягали, як гурт сонячних марев. Квіти і зелень дихають свіжими пахощами. Садові затишки приваблюють молодість. На покосах блищить роса. Павутиння нависло з легенькою мрякою. Навколо села дрімає ліс.

Пастушка Олена вже третю ніч спати не може. Лежить на сіні серед току, а сон не приходить. Накривається з головою й затуляє вуха, але даремно. Упертий шум у її вухах. Одна думка не дає їй спокою. Досі вона не мала що своїх чобіток, хоч уже кілька років у наймах неволиться. Ґаздиня лише дорікає, а справити нічого не хоче. Взимку, як треба гнати худобу до пійла або принести води, дають їй старі великі чоботи. Вони такі важкі та незграбні, що скільки їх взувала, стільки просила бога, щоб дочекатися літа і подбати за нові. Тепер, улітку, за худобою збирала ягоди і гриби та передавала їх бабусею до міста. Має вже більше чотирьох левів.

Завтра відпуст[1] у містечку. Вона дасть Дмитруневі шістку, аби пас за неї худобу, а сама попроситься у ґаздині до шевця. Чобітки, нові-новісінькі, дуже їй в думку вбилися… Виринають із темного лісу, оповитого димом, і всміхаються, моргають до неї блискучими підківками, лиш майне попри хати і стареньку церкву. На цей раз дочекається. І то сама собі їх справить, ніхто не сміє їй випоминати. Як любо носити те, що придбане своєю працею!..

Думаючи не раз про чобітки, не помічала навіть, як її кололи будяки, як ожинники дряпали руки, як боліла спина від довгого схиляння.

А тепер в її голові думка думку жене, і в кожній — вона в чобітках. Вечорниці… Скрипка щебече, сопілка розважає. Спів лунає, гарячі лиця йдуть кругом. Стефан — о, як за ним дівчата зиркають! — шукає Олени та співає весело:

Ой затну я раз дуба, дубом поколишу,

Бідну собі візьму в танець, а багацьку лишу.

Бідну собі візьму в танець, а багацькій дивно:

Вона її заступила аби ї не видно.

Небіжка мати оповідала їй про трьох голубів-віщунів, що знають долю чоловіка… Місяць ховається за ліс, голуби летять, граються в сріблястих хвилях. Вкінці залопотіли крильцями і пропали.

II

Сонце гріє, збіжжя леліє, зелень пестить око. Олена квапиться через гайок. Ліщина зачіпає її, скобоче віткою, сполохана пташка зафуркотіла у кущі, ящірка шелеснула листком. Дорогою йдуть та їдуть люди, пастухи гомонять по пасовиськах. Джмелі та бджоли бринять по узліссі. Олена то ховається в холодку, то виринає на сопці і лишає село в долині.

В містечку повернула до знайомого шевця, дала гроші, він узяв міру й обіцяв, що за тиждень чобітки будуть готові.

В містечку — гамір. Купці повиносили крам і порозкладали на столах та прилавках. Міняться жіночі хустки, перкалі, стьожки та заполоч. Жінки та дівчата тиснуться коло краму, мов бджоли коло квіток. В Олени лишилося ще трохи грошей, але вона, хоч голодна, віддала їх за кусок перкалю в квітки. "Буде запаска, — подумала. — Волію три дні не їсти, а вбратися. Як я голодна, то ніхто цього не бачить, але як не вбрана, то скажуть: "Он, дивіться, пішла якась ледащиця".

Вступила до церкви. Тіснота. Вона ледве добилася до вівтаря богородиці. Матінка божа була красно прибрана, на шиї мала великі корали, на голові — золоту корону, кругом палали свічки, а сама веселилася з маленьким дитям. Обоє так привітно дивилися на дівчину, що вона аж сплакнула. Довго молилася і дякувала матері божій, що помогла їй витривати в намірі. Коли вийшла з церкви, життя в містечку було вже в самім розпалі. З усієї околиці напливав народ. Старі, молоді, діти. Ці їдуть, ті — йдуть, деякі стоять і гуторять.

На вулиці хлопці обкидають один одного камінням. Коло будки з свічками двоє міщан вчинили сварку за те, що купець продав їм ті самі свічки, які вони за годину перед цим купили і віднесли були на вівтар.

Пищать дитячі пищалки та говкають погоничі. Дівчата в перкалевих спідницях і хустках; в капелюхах із строкатими китицями, молодики з вимащеними гривами бадьоряться, вимахують паличками, а дівчата показують заодно свої зубки. Там походжає бундючно панич із більшого міста, тут дячок, убраний, як піп, гордо відкланюється мужикові. Головною вулицею суне процесія серед хмари пилюки. Всі перевтомлені і мокрі від спеки.

Мужики також тут пхаються. "От ідуть люди, та й я йду". Кругом церкви і всередині повно народу. Одні посідали на мураві, інші — на лавах під липами або коло липи під мурами.

Перед церквою розташувались крамнички з шкаплірами, метеликами, хрестиками та іконами, книжечками, навіть продають оливу з "чудесної" ікони, що помагає "на біль голови і на гризь у серці".

Далі — розставилися у дві лави всілякі каліки та жебраки. Повиставляли страшно каліцтво, пхають його в очі пропанам та горлають охриплими п'яними голосами, як душі в чистилищі. Дві міщанки стоять осторонь, й одна шепче до другої:

— Чи видите, сусідко, он діти-каліки…

— Ага, а що?

— Та, знаєте, що старці самі виколюють їм очі та ломлять руки і ноги, щоб люди мали над ними милосердя.

— О-о-о!

— Бігме.

— Не скрипи, як ворона в посуху, аде поділися зі мною, — пробуркотів один жебрак до другого і штовхнув його під бік, аж той закусив губи.

— Ти, гречкосію! Що мене штовхаєш? Штовхнуло б тебе уві сні. Я з діда-прадіда на прошеному хлібі, а твій тато бігав за плугом, як пес.

— От, дивіться, сусідко. Такого навіть у поган нема. Де ж би публічитися[2] так при народі!

— Ой, так, Янова, у поган більша віра, ніж у нас.

Через подвір'я пошкандибав "ксьондз-місіонер". Відсапував важко, благословив вірних, що схилялися до його рук, усміхався та приговорював. Більші громадки пирскали перед ним, як плотиці перед щупаком, і давали йому дорогу…

Загриміла проповідь. Людські гріхи розбіглись, як коники перед косою. Слова посипались, як вода з лотоків: одні втікали, як зайці, другі пустились за ними навздогін, як хорти.

Але буйної молодості не спинить ніяка сила. На бічних лавках зиркають одне до одного молодята і переморгуються. В натовпі перед дверима зав'язуються знайомства, ідуть пристрасні шепоти. За церквою походжають молоді пари і воркують у теплі полудня.

На ринку "комедія" приманює сотні людей. Катеринка мугикає, дерев'яні ляльки крутяться, б'ють в бубни та вивертають дико голови. Скрізь прокльони, вигуки, гармидер.

Олена задивилася на "комедію" і забулася. її очі затьмилися, личко блідне. Ляльки двояться і виглядають, як облізлі мерці. Вона кинула дивитися, а навколо неї такі самі ляльки зароїлись. Блимають очима, вишкірюють зуби, витягають скостенілі руки. Вона губиться в тому мертвецькому заколоті. Млість вхопила її за серце. Отямилась і почала тікати. Мала дивну звичку задивлятися. Через те прозивали її забудькуватою…

III

Дорога в'ється під гору. Зливи поробили глибокі вибоїни по боках. Сонце парить, в'ялить траву. Карпати мріють, опорошені голубим сяйвом. Вниз опадають рівно царини жовтими, зеленими і білими лавами, на них — острови садів та верхи стріх, далі срібляста стьожка — ріка Бистриця, а за нею — містечко.

Олена напружує зір і слух, чи не помітить хоч одну людину, але не видно, не чути нікого. Зітхнула. Думки плутаються. Сама не знає, що сталося і чого їй жаль. Ні містечко зі своїм гамором, ні хати ґаздів не манять її.

Прийшла їй на думку Василиха. Тій вередливій ґаздині нічим не догодиш. Доброго слова від неї не вчуєш, лише сварку, побої та прокльони. Коби вже раз вирватись із того ярма! П'ять літ в неї вже без просвітку минуло.

Праця до пізньої ночі, а перед досвітом будять зі сну — така неволя. Пригадалися студені, понурі, сльотаві ранки, що стільки разів здавлювали їй груди. Якби ще півроку домучитися, а потім вона вирветься. Може, знайдо ліпших ґаздів.

Пішла межами попри церкву на могилу матері.

Пополудні вернулась додому і погнала худобу у лази[3]. Опинилася в долині, за лісом. На горбку розклала вогонь і лягла коло нього. Ватра розганяє комарів і нудьгу, а худоба любить близько неї пастися. Втомлена, озирається довкола. Покіс рівний, ясно-зелений. На ньому чисто обкошені кущі ліщини та чорного скоруха[4]. Далі горою підіймається ліс. Запах смеречини мішається з димом корінців та четини[5]. На другому березі — зруб. Коло порохнявих пнів розсипались кущі малини і бузини, а внизу розповзлися ожинники. З трави піднялись широколисті лопухи.

"Не знати, чи світ усюди такий гарний, як у нас. Відай, такого милого села ніде нема. Но знати, як там у інших краях…"

Одна корова проходить повагом, обнюхує землю навколо вогню, наставляє голову до пастушки та обганяється щохвилі від настирливих комах. Пастушка розвеселилася:

— Видиш, Сивушко, які мої ніжки бідні! Скільки-то ворогів на них настає. Колючки, каміння, а найбільше — комашня. Але буде ліпше, буду мати чобітки — такі гарні-гарні!

Задумалась і знову лягла. Не бачить нічого, крім багаття, не чує нічого, крім легкого шуму в передвечірньому повітрі. Дим пахне кадилом. Вогонь, мов місяць, приманює очі і сповиває забуттям. Дим звивається, як вовна.

Вечоріє. Сонце озолочує верхів'я смерек. По долинах, на берегах погейкують пастухи, лунають співи та сопілки.

Олена скликає худобу, стрибає за телятами і підганяє їх за дзвінком. Найстарша корова з дзвінком ідо повагом попереду. Олена прислухається, чи не лишилось ще яке теля в гущавині. Бородаті діди трясуться по кущах, русалка похитує буйним волоссям, а за срібним гребенем сипляться іскри. Вужі піднялись, як свічки, і тримають на головках самоцвіти. Зелень папороті роз'яснилася. Худоба вийшла з лісу. В ковбані рохкотять жаби, ближче озиваються кумки, за цариною шелестить осика і гомонить ще дзвінок. Нетлі бринять коло сонних яблуньок. Черв'ячки та хрущі ворушать тихенько травою, а по нивах і деревах дзижчить хор польових коників. Між сірими смужками жита маячить зелень тичкового гороху, бузини та садів. Польові копиці конюшини куняють рядами, а довкола села царює темний ліс. Срібні хмарки насуваються на місяць. Роса холодить здорово, ярич[6] нишпорить коло кертовини. Сіра хмарка посувається поза гребенясті верхи смерек і лишає їх на темно-синім небі. Смереки та кущі, розсипані за царинами, прибралися тінями і дрімають.

Олена пригнала худобу, поприпинала кожне на своє місце, ввійшла в хату.