"Кинутися до батька, вихопити щоденника й податися з хати? — ворушиться гадка. — Де там! Батько наздожене і тільки наб'є. Ага, он на столі ніж. Вхопити його мерщій та й зарізати батька, щоб не читав?.. Справді, що перебиває?.."
Гнат поглянув на тата і почув, що він не зможе його зарізати: таки щось перебиває…
…Ой, тато вже чита запис т о г о дня!! Хлопець заплющив очі й защулив вуха, аби нічого не бачити й не чути!..
"Господи-боже! — моливсь він гаряче тим часом.— Зроби чудо! Знищи той зошит, щоб тато його не читав! Ти казав, що коли з вірою звеліти горі, щоб рухнулася, то вона рухнеться. Боже, сам же ти бачиш, яка щира моя молитва!" — Ніколи Гнат так щиро не моливсь, як оце…
— Ха-ха-ха! — зневажливо зареготавсь батько, прочитавши фатальну сторінку, поклав щоденника на столі, сперся спиною об крісло і реготав, глядячи на сина. Гнат очамрів; йому здалося, що земля двигтить попід ногами і сам він підхитується. Хлопчак увесь поломенів і радніший був би, щоб земля його й зовсім поглинула.
— Хто тая Маня? — спитав батько.
"Він іще питає!" — з болем на серці подумав син і слабо вимовив:
— То… там… у Києві…— Тут він запикнувся, голосно заридав і зараз-таки вщух.
А батько знов засміявсь. Він і не розумів, скільки гіркоти було для сина в тім його сміху. Йому попросту здавалося комічним, що дванадцятилітнє хлопченя зачинає вже гадати про любощі.
Батько читав далі, а синові голова ходором ходила. Він подумав навіть: "Може, цього й нема нічого? Може, це сон! — і пильно зоглядівся навкруги. — Ні, ні, не сон! В повітрі немов іще й досі лунає батьків регіт. А онде й досі він читає той зошит".
"Вмерти, вмерти б тепер! Не жити!" — роїться гадка в Гната, і він на мить справді забуває, де він. Гнатові здається, ніби він лежить в постелі і вмирає, а татусь зна, через кого син мусить конати. Осьдечки він вимолює в сина прощення, плаче з тієї кривди, яку заподіяв. Уже Гнатові й шкода покидати світ; він немічним голосом прощає винного батька й далі-далі вмре..
Сувора дійсність перебила фантазію. Пан Ручицький уп'ять вичитав щось собі не до смаку і злосливо кахикнув. Справді, ось що написав був Гнат:
"Усенький день тато сьогодні сваривсь із мамою. Не знаю я, чи то мамина раз у раз буває правда, чи то я, може, маму більше кохаю, ніж тата, але в усіх таких суперечках я раз у раз більше прихиляюся до мамуні". А наостанці, під сьогоднішньою дниною, було записано усю пригоду Настунину з Горпиною і додано: "Кость сказав, що Настуня говорить справедливо, а я дечого тут ніяк не зрозумію та й опасаюся, як би не надумати чогось грішного та поганого. Костеві я не захотів сказати, що згоджуюся з ним, але на самоті з собою, у гадках своїх, я надумав, що коли ми, діти, маємо за євангелієм бути слухняними, то так само за тим самим євангелієм ми сміємо домагатися й од батьків повної справедливості супроти нас. А от недавно ж трапилося так, що я бачив, що моя була правда, а татко був неправий; проте ж він покрикнув мені, щоб я замовк і не смів змагатися з ним. Ой, нащо такі злі думки залазять мені в голову?! А тим часом їх ніяким способом не виже…" Тут кінчалася рукопись.
"Знов Кость! — подумав пан Ручицький. — Це він такі думки навіва! Їй-богу, далі невидержка! Це чиста пошесть! Аби ще всі діти не заметилися од нього! Усіх згидить!"
Заразом його сердило й обурювало, що таке маля, як Гнатко, насмілилося писати отакечки про свого батька. "Та, може, не тільки написав, але й мав балачку з кимсь чужим про це?" — подумалося йому, і він ще більше обурювавсь. Тільки ж Гнатові він не сказав, на що він сердиться найбільше, а згадав про груші:
— Злодюжка! — вимовив він зневажно до Гната, підводячися з-за столу. — Ну, можеш йти, не держу тебе, таке золото! І на к о г о це я так гірко працюю, з моці вибиваюся?!
Гнат хутчій одійшов і зараз нагадав собі, що в нього ще є один зошит давнішого щоденника. Навчений досвідом, він побіг, щоб переховати його, бо вже опа́сувався, що батько заходиться робити трус.
V
Пан Ручицький зіставсь на самоті й почав зважувати свій вчинок.
То він гнівавсь на сина, то знов-таки совість докоряла та вказувала йому на всю погань, яку він сам тільки що вдіяв. Дарма ставив він собі резон, що вся ця пригода повинна вийти на добро Гнатові, з якого інакше міг би зробитися бозна-який злочинець, дарма! Він усе-таки почував, що вчинив мерзенно й гидко.
З зошитом у руках пішов він до жінки та й прочитав їй Гнатове писання, бажаючи хоч у цієї не дуже-то й едукованої женщини знайти собі підпору. Але жінка, що не здобула високого виховання, не збагнула всіх високорозумних, психологічних основ педагогії свого чоловіка. Ба вона й раз у раз була прихильніша до дітей, ніж до нього.
— Ой, як треба було тобі знати, що він там маже в своїх писульках! Він якось давав мені на схоронення цю книжечку; але ж мені й на крихту не заманулося зоглядіти її, — докірливо одказала вона. — Коли б ти був побачив, що з ним коїлося та як він гірко плакав, ідучи проз мене через кімнату: страхіття й дивитися! Аж серце краялося…
Пан Ручицький невдоволений здвигнув плечима.
— Можеш вірити, що я краще за тебе знаю, чи тра, чи не тра вважати на його сльози та примхи. А то зуздріла б на старості літ сина-злодіяку.
Він усе напирав на крадіж. Він не казав, що його найбільше розсердило те, як сміє син критикувати батькову особу.
— Ет! Велика вага в тому, що дитина зірвала жменю груш у Хоменка!
— Жменю груш! Говориш, що й купи не держиться! Інші хлюсти з голки чи шпильки починали: спершу голка чи груша, далі копійка, далі п'ятак, карбованець, а там і тисяча, та й пішло, пішло! Як спонадиться та впуститься, то вже не одзвичаїш! Далі зробить якийсь лож — на векселі підмітку, чи що, ну й гайда до Сибіру! Розумієш, чим пахне!
— Ач, який укладливий! — насмішкувато сказала жінка. Муж розсердивсь і вже був намірявся щось іще казати, коли до покою ввійшов Кость.
— Ви, тату, нащо одібрали щоденник у Гнатуся? — похмуро, але твердо спитав він.
Хоч і який нахабний був цього літа Кость, тільки ж такий допит і тон був батькові ще новина й не по знаку.
— Вибачайте, синку, в вас дозволу не спитавсь! — одказав батько з іронічним поклоном.
— Не в мене було питатися дозволу, а в брата! — скрикнув молодик знервованим тоном. — Самі ж знаєте, що на чужий щоденник, записки, лист — ніхто в світі не має права, жо́дний батько!.. А надто гадки, що пишуться в щоденникові для самого себе… ніколи й ніхто не сміє їх читати!.. Ба за них ні перед ким і не одповідає автор їх! Одповідати за гадки!.. Це чудово!..
Здавалося, що Кость далі-далі сам заридає з кривди, заподіяної братові.
— Не маю охоти розглагольствувати з тобою! Не пхай свого носа туди, де не твоє діло! Т в о г о щоденника, того, мабуть, скарбу неоціненного, певне що не візьму. Не дуже він мені на очі! — засапуючись ізгукнув Ручицький, ледве-ледве втримуючи свій гнів, що мав грізно вибухнути.
— Хоч би й як на очі, так не візьмете, бо я, зачинаючи од сьогодні, свій щоденник і листи буду переховувать у скриньці, під замком! — їдовито проказав Кость, круто повернувсь і попростував до дверей.
— Невдячна звірюка! — кинув йому батько наздогін. — Забув, скільки я на тебе працював? Забув ті гроші, які я повитрачував на твоє виховання, одбираючи од рота й собі і другим дітям? Невдячна гадюка!..
Син зупинився на порозі.
— Тату! — вимовив він, зневажливо блимнувши очима. — Не хотів я досі казати, але тепер знайте, що в мене давно-давно вже є думка: за декілька літ я вже сам зароблятиму на свій хліб, і от тоді, даю вам слово честі, верну вам усенькі ваші трати до останнього шеляга, а коли бажаєте — то навіть з процентами… Бо мене аж огнем печуть тії гроші, що ви на мене були витратили. І вдень і вночі я не кидаю згадувати про них… тільки про те й думаю, чи швидко вже зможу вам усе ваше повернути, щоб більше ви мені вже не докоряли!..
І, не дожидаючись одмови на свої грубі й безмірно нахабні слова, він вийшов.
Звісно, коли б він зваживсь отакечки розмовляти з батьком під який-небудь інакший час, а не сьогодні, то справа не скінчилася б була добром задля нього. Але сьогоднішні події були такі особливі, що діло перебулося без новітньої драми. Правда, батько аж обмінився на лиці спересердя, тільки ж мовчки переміг себе. Гнів його окошивсь на жінці; він зачав зараз їй дорікати, що це вона своєю потачкою довела дітей до розпусту. Потім, щоб утихомирити себе, він вийшов на кухню і загадав Горпині покликати Гната, чи з саду, чи з подвір'я.
VI
Гнат з'явивсь, увесь принижений, не сміючи очей звести. Він зупинивсь перед татуньом.
— Слухай, ти! — суворо промовив до нього пан Ручицький. — Оцей твій щоденник я переховаю й оддам тобі, аж коли ти виростеш. Тоді ти побачиш тую кручу, що ти над нею стояв, а я тебе з неї вирятував. Побачиш, що був кандидатом на шибеницю. А тим часом я сьогодні тебе нічим не покараю, прощаю,— великодушно додав він і сам аж повеселішав із своєї добрості. — Ну, йди собі.
"За що ж іще карати?" — подумав був Гнат, тільки ж не насміливсь нічого одмовити батькові та й вийшов на подвір'я.
Там, поза криничною це́бриною, забившись між колодязними брусами та барканом, затулена купою трісок і оцупків, сиділа Настуня, уся знітившись; вона напудрилася, мов їжак, і боязко-вовкувато дивилася наперед себе. Панич поглянув на неї та й зараз пригадав собі ранішні її слова…
Ще тяжче стало йому.
Він пішов у далекий куток подвір'я, заліз кудись попід шуру, де його ніхто не міг побачити, і довгий час важко-важко плакав. Простершися на землі, закопавшися лицем у сіно, яке було намощено в кутку, він то на хвилину вгавав, то знов ледве чутно ридав і стогнав. Іноді, з нестерпучого болю, який гриз серце покривдженій дитині, з грудей видирався страшенний зойк. Вже й сама гадка, що доведеться стрічатися з батьком та ди-витися на нього, наводила на хлопчака одчай: пальці аж хрупотіли, як він їх ламав.
"Господи, господи! — плакався Гнат. — Я ж тебе молив, я так гаряче благав, і ти мене не врятував од усієї ганьби!.. Ти дозволяєш батькам без пощади збиткуватися над дітьми!.." — мало не іронічно подумав він. Перед хлопцем миттю повстала глумлива усмішка його брата й пригадалося, що було написано на обличчі в брата, як він був вимовив: "Бог"! На часину Гнат навіть покинув був плакати й, здавалося, ніби чув зло-сливий сміх Костів.
Хто знає, може, саме теперечки впало в молоду хлопцеву душу перше насіння безвірства?
— Клятий татко, поганий татко! — знов уже з лютістю й плачем шепотить Гнат: це йому живо ввижається обличчя батькове, як він видирав щоденника.