Так наша любов починалась.
У ніжному сяйві спливає лице
І світло біліє, мов галузь.
Цвітіння? Звичайно. Та перш за усе
Так наша любов починалась.
І тихе вагання: що день принесе
Наступний? У горах смеркалось.
Непевність? Вгадали. Та перш за усе
Так наша любов починалась.
Десь олень кохану у лісі шукав,
Й, мов злото найвищої проби,
Той клич "мквіралоба" у небі палав,
Над нами гуло: "Мквіралоба!"
Десь пахнув інжир, облітала хурма,
Природа снагою вітала.
Ми знали: за літом приходить зима.
Проте ми нічого не знали.
Над нами небес пломінка темнота,
Під нами безодня сміялась.
Хай вічність на крилах зорі проліта!
Так наша любов починалась.
Літа промайнули. Та чую здаля
Ту пісню, що в серці озвалась.
І знову весна, і зітхнула земля...
Так наша любов починалась.
Як ностальгічно прагнеться туди,
Межи чинар, у сад Махінджаурі,
Де при столі Циала і Тімурі,
Де у повітрі пах "алаверди".
Подумалось тим вечором зимовим,
Немов душа хапає дрижаки.
І все не те. І Так забракне сонця,
І цілий день малюєш море доньці,
І вже не чуєш стерплої руки.
Як гірко відчувать зими полон.
Ця білість анемічна й натиск бурі –
Лиш сіре тло. На нім Махінджаурі
Цвіте в обіймах виноградних грон.
У тім повільнім ритмі колисковім
Так легко римувать слова любові
І легко буть собою. Та колись
Насниться сон, насниться грудень сніжний,
Й снага зими, пронизлива і свіжа,
Покличе в путь, мов пташеня у вись.
І скажеш ти: "Як прагнеться туди,
В слов'янське місто, що сія на кручах".
О зустріч, пожадана й неминуча,
О рідний вітре, душу остуди.
За вітром гострим, мов кинджал,
Лишаючи перестороги,
Ми летимо на перевал,
Де обриваються дороги.
І на неторканій горі
Між диких аскетичних стебел
Ми стоїмо, як звіздарі,
І зорі випускаєм в небо.
І небо вже цвіте й пашить,
І крила за тобою, крила...
Ця зоряна срібляста сіть
Мене ураз й навік вловила.
Ця потойбічна висота,
І ця смарагдова долина,
І хвиля сонця золота,
І хвиля моря білопінна.
Все далі море десь за даллю,
Вже час прощатись, вже пора.
І піднімається благально
Гора розлуки —— Ахтара.
Ця кам'яна, жорстока дорога,
Це серпантина до вершин
Зненацька зникла десь за рогом
Між білих сніжних полонин.
Вона тікала до небес.
Гора співала. Цей світанок
Був чистий, ніби едельвейс.
Зречись пожади і погорди,
Забудь образи і жалі!
Пороги світла
Пора дощів.
Смеркалось літо,
Втрачаючи буяння хист.
В цім загасанні був закритий
Від ока урочистий зміст.
І голі віти, повні чару,
Такі музичні ув імлі,
Немов гравюра Фудзівара
Відбились на вологім склі.
Лилась дорога золотисто,
Десь нипав велосипедист,
І місяць пропливав над містом,
Неначе тютюновий лист.
Сліпуча злива денно й нощно,
Сад облетів, зів'яв едем.
А площа розцвітала, площа
Цвіла під золотим дощем.
Не сум, а радість править нами,
Сердечність, а не слів полуда.
Того, хто відчиняє браму
Мені навстріч, я не забуду.
Минає день. Минула осінь.
Життя навдивовиж ясне.
Та раптом серце заголосить
За осінню, що не верне.
Та чорна ніч. І Білий цирк
З червоним колесом арени.
В ній щось від сцени і від скени,
Крізь неї довтий промінь ліг.
І карнавальна суєта,
І у циліндрі синім клоун,
Що нас віта своїм поклоном,
Й гімнаст, що ніби птах зліта,
І слоненя, і ведмежа,
І вальсу віхола знайома,
І відчуття —— твоя душа
В дитинстві за горами. Вдома.
І, спалахнувши в юнім герці,
Сміють з Болгарією в серці,
Сміюсь з народом чорнооким,
Бо сміх рятує від навроків.
...Я йшла віддаленим кварталом
У той імлистий час. Коли
Раптово зазвучать могли
Консолі сонні і портали.
Коли на серці благовіст,
А місто голубе і чисте.
Неначе акварель кубіста,
Де колір —— музика і зміст.
Блищала площа, ніби став,
Пливла вечірня прохолода,
І можновладно сміх лунав,
Котився сміх по чистих водах.
Темніша чорного вина, світліша неба,
В мені проміниться вона, мені це треба.
Я їй назустріч ладжу крок, я —— в перельоті.
Любити —— ось він, мій урок, любить, та й годі!
Вона —— ідея навісна у сумовинні.
Тож вип'єм темного вина аж до прозріння,
Шукаймо денця чорноти, аби світиться.
Це долі треба —— я і ти, і нам не спиться.
Та гострий клин на небі цім в дорогу кличе:
"Аз те обічам, я люблю, аз те обічам".
Неначе десь живе в мені ця дивна вдача
Крізь дні сльотаві і нудні тебе побачить.
І вчути стиха: "Я люблю, аз те обічам..."
Софіє, руку простягни, поглянь у вічі.
Оцю безумну висоту польоту
Над світом, на очах всього народу
(Таке бува хіба що уві сні)
Ми не забудем, доки ми живі.
Оті слова, що легко з уст злітали
І наче вибух душу розверзали,
Оті слова, що їм нема ціни,
Ми не забудем, доки ми живі.
І розставання строге, мов покута,
Ми не забудем, друже не забудем.
І осінь, що заклякла на ріллі,
Залишмо в серці, доки ми живі.
Не спиться. Чому? Я вікно відчинила,
І осінь руда, наче тепле лоша,
Листком, мов жорстким язиком, зачепила
Долоні мої. Місяць ніч прикрашав.
Птахи відлітали. Їх лет був нечутний.
І тиша немов на тонкій волосині
Зависла над світом, що спав непробудно,
Тремтіла над часом, що в русі нестримнім.
А мисль шкарубка продиралась крізь душу:
Чи варто писати, чи можу, чи мушу?
Її відганяла затято від себе,
Та знову в'їдалась: чи варто, чи треба?
Спізнати себе. Перекраяти долю.
З дочкою за руку гуляти у сквері.
Слова, наче зграя, пустити на волю.
Хіба це для них —— ряботіть на папері?
Цю осінь, яка не влізає в поему
Й стирчить із рядків золотими вітрами,
Її, відчайдушно прекрасну до щему,
Звільнити —— хай бродить полями й лісами.
Та думка нова, ніби встала на варту:
Якщо не писать —— може, й жити не варто?
Твій розум і хист, твої соки і сили —-
Це вірші, які по тобі залишились.
А втім, може, годі? Цей світ оспівали
Великі майстри у пеанах і одах,
Вже все заримовано: води, й причали,
І врода коханої, й дерева врода.
Листок відкладаю —— забудьмо про щебет.
(Іронія точна, але незлобива).
Та раптом над світом малиновий трепет...
Світає! Прокиньтесь! Погляньте ж бо! Диво!
Скажи-но, хлопче, куди ти зібрався?
"В гості до золотої ночі".
Скажи-но, юначе, куди ти зібрався?
"В прийми до золотої ночі".
Скажи-но, чоловіче, куди ти зібрався?
"В найми до золотої ночі".
I
"Мистецтво народилося з любові",-— кажете ви.
І з вами не можна не погодитись.
"Жага любові у мистецтві —-
Це потреба зберегти улюблений образ".
І я ствердно хитаю головою
"Світ без любові —— найнеймовірніша з гіпотез".
II
Ця ніч золота і боса,
У прірві її волосся
Місяця гребінь гострий,
Хустка її —— то осінь,
Пекуча пожежа дива.
Ця ніч —— мов таємний острів,
Скрипки цвітуть, як брості,
Ллються пісні, мов злива.
Неначе хорали, звучали
Кроки зорі нічної,
І розсипались корали
На грудях її росою.
Спідниця їй розцвітала,
Ніби обрій ранковий,
Щоб над безоднею шалу
Римою стати, словом.
Хто не блукав, не знайде
Стежку оту до неї,
Хто не кохав, рушайте
На пошуки долі своєї.
Ноче, циганочко, ноче,
Фіалко моя безсонна,
Не залишай мене!
Хочу Пити тебе до скону.
Осінь ступила на мамин поріг,
Не заблукала між тисяч доріг.
Боже, в цім домі ще стільки тепла.
Осене, може, пізніше б зайшла.
Глянь-бо сама —— господині нема,
Скоро не вернеться, зимно, пітьма.
Осінь промовила з тіні черешень:
"Я зачекаю, мені не вперше".
Мама вертала щаслива й весела.
Мама не знала, що осінь вже стеле
Їй попід ноги килим багряний,
Щоб тихші кроки, щоб легші рани.
Осінь сказала: "Хіба це жорстоко?
Я пропоную вам тишу і спокій".
Мама всміхнулася: "Осене, нене,
Це не для мене, ні, не для мене".
І засвітилась оселя, мов диво.
Мама вернулась, мама щаслива.
Вірші для тебе
А спогад понесе на крилах:
Ніч, липень, пахне чебрецем,
І тихе світло —— то світились
Твої долоні і лице.
Та ось зозуля невмолима
Озвалась боязко, і враз
Якось тривожно, майже зримо
Довкола нас зімкнувся час.
Я ніби й справді відчувала
Холодний дотик до чола
Трьох істин, трьох джерел начала —-
І руху, й простору, й числа.
І в цій астральній круговерті.
Коли природа кличе владно,
Я вперше не боялась смерті,
Перед коханням безпорадну.
Забути все —— осіннє небо
І суєту прожитих днів...
Лежать й дивиться на тебе
Крізь ніжність трав, крізь міць дубів.
І дослухать вечірню тишу,
І розуміть, що у житті
Очей не буде голубіших,
Ніж ці —— лукаві і святі.
Пада дощ, такий сріблистий,
Годі вже пересторог!
Під дощем з краплин в намисті
Ходиш ти, мов юний Бог.
Грім летить зорі назустріч,
Котиться по небу криця.
Я кричу: "Анумо, друже,
Загнуздаймо блискавицю".
А довкола нас, довколо...
Сад кипить, як молоко.
Твоя рука легка і мирна,
Таким крило повинно буть.
Душа твоя —— бездонна прірва,
В яку несила зазирнуть.
Як неминуче час наш лине...
А в нім всього —— біди й снаги.
Роки любові —— мов хвилини,
І дні чекання —— як віки.
Дивлюсь на тебе,
і сльоза в моїх очах така неждана.
Ти спиш...
Вже золотіє ранок...
В саду ренет зірвався лунко,
Сад літом, тишею пропах,
Моє чоло в твоїх цілунках,
Неначе небо у зірках.
Коли розлука непомітно
Настигне нас, то навіть в снах
Моя сльоза тобі світитиме,
Неначе сонце в небесах.
Дві краплини впали поряд,
Проросли життям навічно.
Дві краплини, наче зорі,
Впали на землі обличчя.
Двоє стебел зеленіє,
А між них по моріжку
Добрий бузько лебедіє,
Доню носить в сповитку.
Сонце, злагода, маля
Й двоє стебел —— ти і я.
Квіти Польщі
Ярославу Івашкевичу
Сереніте...
У сіро-синій далі
Себе шукать
І спогади повсталі,
Неначе сходи вічно молоді,
Явити світу в поблисках блакиту,
Ну, а точніш, себе на світ явити,
Щоб перед світом —— ніби на суді.
Це яблуня, це сад, а там —— город,
А це дорога з саду до порога,
І сад цвіте... Фантазія убога.
Мені болить скупих реалій код.
Та раптом попливли у даль сади...
Мов голуби, вквітчали небо рясно.
І Марево... Фантазія прекрасна!
Вона нам нагорода за труди.
Сереніте...
А з чим на суд ідуть?
Несуть події й факти,
Дати й лиця,
Усе, що мучить, що ночами сниться?
А тут —— сереніте, Лиш мрево тут.
Та дослухай! Якщо сереніте
В душі твоїй бузково розцвіте
І зазвучить нежданно і органно,
Знай, промовляє серце, що живим
Пребуде завше, бо однічний спів
Земних джерел і яблунь тонкостанних.
Тадеушу Новаку
Ці крила перлинно-білі
Тобі так пасують, друже,
Ніби стебло зелене
До рожевої ружі.
Наче до парості промінь,
Наче до посухи злива,
Мов до віконечка сонях,
До долі година щаслива.
Ніби до любощів тиша,
Ніби сонце до неба,
Наче рима до вірша,
Наче вірші до тебе...
Єжи Харасимовичу
Він подібний до поля:
Ідеальна лінія горизонту,
Вишукано височіють три вертикалі
(Потім виявиться, що праворуч —— це явір, а ліворуч —— дві старезні липи),
Панорама врівноваженав і заспокійлива,
До того ж ніжно-смарагдового тону,
На ній спочиває око...
Ось тут і зупинимось,
Далі ні кроку,
Облиште цю забаганку
Пройти полем і назбирати торбинку деревію.
Ліпше зайдіть до аптеки.
Зрозумійте нарешті —— тут вам загрожує небезпека...
От, скажімо, волошки...
(Ви вже бачите їх
На вашім комоді
У тій, саксонської порцеляни,
Білій з голубим, вазочці,
Що так пасує до голубих з білим обоїв).
Так от —— волошки чіпати
Категорично забороняється.
Вони стогнатимуть,
Вас заюшить зеленою кров'ю,
Її вам ніколи не змити,
І називатимуть вас "вбивця волошок" —-
Не інакше...