Одарка. Спитай у нього!
Микита. А тобі б то він і не похвалився?
Одарка. Скільки заробив, стільки й буде… У шинок не понесе.
Микита (глузуючи). "Не понесе!" Я, бач, через те питаю, що бачив сьогодні на ньому одежу і зовсім би нову, та тільки старі дірки та латки!…
Одарка. Ох, як же смішно! Чому ж ти не регочеш? Ану зарегочи!…
Микита. А тобі до плачу доходить?
Одарка. Ми у злиднях виросли, то вже й звикли.
Микита. А вже грошей, то, певно, повні кишені приніс та все, мабуть, бамажки чи, може, червінці?… Багатир! А як же ви до вінця — у хургоні поїдете чи на волах?
Одарка. Підемо пішки! Пішки, кажуть, нема замішки!
Микита. Воно й безпечніш! А то як баских коней запряжете, то щоб, бува, не перекинули та не покалічили. Або щоб на те не вийшло, як співають: "Ой їхали та возилися, тпру! — стали, зачепилися…"
Одарка. Еге! І я ж так кажу, достомітно так!
Микита. Ай гарний же який став Семен, мов намальований!…
Одарка. Еге ж, гарнісінький такий! (Усміхається). Мабуть, мати в любистку купала.
Микита. Лице мов висмоктане, а очі як баньки!… Вже й говорить трохи навчився, а перш було все мовчить!…
Одарка. Хто мовчить, той двох навчить!
Микита. А звісно! Він таки вилюдніє. Розумний парубок! Там такий розумний, як дядинина курка: що знесе яйце, то й кудкудахка!… І такий вже тихоня: хоч проти шерсті його гладь, не вкусе.
Одарка. Вже він нікого не дратує і ні з ким не заведеться… (Глянула на нього). Та й до шинку стежки не втопче.
Одарка (підвела очі). І ти думаєш уразити мене такими речами? Та хоч ти собі що хочеш вигадуй, мели собі язиком, скільки влізе, а мені аж нічогісінько!…
Микита. Такий вже то, стало буть, до вподоби: хоч медом обмаж його, хоч дьогтем… Але. мені цікаво ось що. Скажи мені, будь ласка… не раз вже я тебе питав, але ти все одмовчувалась… Скажи мені, чим він тобі до вподоби?
Одарка. Ба таки й скажу: тим, чого в тебе бракує.
Микита. Що ж він — на вроду кращий від мене чи розумніший? Чи постаттю, чи хистом взяв?
Одарка. Ні, не те, все не те ти кажеш. Може, розумом та хистом ти його й переважиш, не знаю. А ось що: ти багатий дукар, а він бідний,— і за те я його люблю. Ти спритний і надто балакучий, а він тихий,— і за те я його люблю! У тебе щоразу сміх та глум на умі, а в нього праця,— і за те я його люблю! Ти кожного зачепиш, з кожного кепкуєш, а він нікого й словом не уразить,— і за те я його люблю! Ти вихваляєшся та чванишся тим багатством, що батько твій придбав, а сам і за холодну воду не берешся, а він змалку працює і батькові своєму старому допомагає, і малих братів та сестер до розуму доводить,— і за те я його люблю. Ти мало не щодня п'яний, та б'єшся, та бенкетуєш, а його й зроду ніхто п'яним не бачив — і за те я його люблю! Чув? От тобі і вся правда!… Що ж це ні тітки, ні Марусі? Це неначе нарочито нас звели… (Хоче йти з хати).
Микита. Ні, не всі ще ти одзнаки перелічила. Про те ще не сказала, що як він уміє улесливо буркотати та слини розпускати…
Микита. Нехай собі дуріє, коли приступа!… (Палко). Так ти певно йдеш за Семена?
Одарка. Ще нехай спершу подаю рушники, а тоді вже буде річ про весілля!…
Микита (скаженіє). Відсахнись від нього! Відсахнись, кажу тобі!…
Одарка. Цур тобі! Який страшний у тебе погляд!… (Побігла з хати).
Микита (кричить). Одарко, постривай!… Що ж тепер?… (Ламає руки). "Страшний погляд"!… Так!… Аж ось коли ти вся з'явилася перед моїми очима, мов на долоні!… Тобі треба голубиної мови, улесливих речей? А я тебе лякаю своїм поглядом? Через те я тобі не до вподоби?… Не вірю, не вірю!… Це все нікчемні речі!… Дратуєш ти мене, як і торік дратувала, що слова правди у тебе ніколи не випитаєш. Але ж перш я ніколи не чув від тебе того, до чого зараз допитавсь… Хоч це й жарт, але інший; хоч це й дратування, але воно вразке, зневажливе! Дратуєш ти мене! Постривай!… Побачимо, які будуть дині з тієї огудини!…
Ява 3
Морозиха і Микита.
Морозиха. Намоглась в одну душу: ворожи їй та й ворожи!… Ні жодної зірки на небі, геть заволокло та захмарило… певно, на дощ! Дивилась, дивилась… блиснула одна зірка та й знову заховалась: еге,— на мою думку, так випада, що коли не заслаб де в дорозі, то чимсь дуже бідкається. (Сіла на полу). Еге! То оце вже Семен і вернувся з заробітків? Гарний парубок: тихий та покірний!… От буде пара!…
Микита. Кому?
Морозиха. Одарці! Оце вже вони, мабуть, восени і поберуться.
Микита. Навряд!
Морозиха. Чому ж? Вони одно другого стоять! Та й любляться, либонь, собі.
Микита. Навряд, кажу, чи поберуться! То пусте діло, що любляться!
Морозиха. От цього-то вже я й не зрозумію! Може, її хто інший свата?
Микита. Я її сватаю.
Морозиха. Ти? Опам'ятайся! Еге-ге, стривай, стривай! Правда, чула і я щось таке, ніби похоже… Хто ж це мені казав? Не пригадую… Але ж кажуть, що вона тебе ненавидить.
Микита. Можна так зробить, що й полюбе.
Морозиха. Конешне, чого чарами не зробиш?… На світі усяке є зілля — і до отрути, і до любощів…
Микита. І без чарів обійдемось!
Морозиха. А гроші-то, мовляв, найкращі чари. Еге-ге, ти як захочеш, то знайдеш собі таку дівчину…
Микита. А як я не хочу нікого, опріч Одарки?
Морозиха. Та що-бо ти це таке кажеш? Як же це?
Микита. Те, що чуєте!… Та це, бачте, я шуткую! Я вчадів; а з чаду я можу так зробить, що Семен і теля з'їсть .
Морозиха. Як? Що таке? І бога ж ти не боїшся отаке казати? Оце вигадав! Певно, ти, парубче, з жиру дурієш! Одно слово: дука, багатир!… Через те тобі отаке нікчемне і в голову лізе!
Микита. Що ж мені робити, коли я її люблю? Тут і не хотячи зробишся нелюдиною, коли серце болить, мов гадина його ссе!… Кажуть: сякий-такий Микита, бешкетник, каверзник… А ніхто не загляне Микиті в душу, ніхто не спита, що там у нього діється. (Надто зрушений). Знаєте, тітко, що іноді щось на мене таке находить, що, здається, коли б моя сила, то я б усіх людей порізав; а Одарку розчавучив би, мов ту гадину, на шматки б її роздер! (Помовчав). Нехай би я був паскудний на вроду або ж злодій чи шибеник… Чому ж Одарка не хоче мене любить? За що вона зневажає мене? Через що я їй осоружний?… Вмре, загине.
Морозиха. Та отже недаром, мабуть, кажуть: "Не родись багатим, а родись щасливим!"
Микита. Так отже кажу: хоч би я мав і душу свою занапастить, а не попущу, щоб Семен на їй оженився; не попущу, щоб надо мною узяв верх отой обшарпанець, голодранець! "Не родись багатим"!… Що з того, що я багатий, коли серце моє пошматоване гірш старцевої одежі?… "Не родись багатим"!…
Морозиха. Ти, мабуть, і справді п'яний?
Микита. Ні, я не п'яний, а упрямий! Що б то я був за парубок, щоб не посватав, котру схочу?
Морозиха. Бачу, парубче, що твоє багатство тобі вже зовсім забило памороки. Жируєш ти!
Микита. Та замовчіть ви, бога ради, не дорікайте, мене, не ворушіть мого серця!… (Довго ходить по хаті). Тітко, чи нема у вас чарки горілки?
Морозиха. Та в тебе й так хмелю того повно в голові.
Микита (сів за стіл). Не бійтесь, я розуму не проп'ю. А що у мене отут засіло, у цій кістці (показує на лоб), того ні горілкою, ні отрутою не занімиш!… (Співи).
Гей, і п'є козак, п'є,
Бо в козака гроші є.
Гей, за ним, за ним ненька старенька.
Дрібні слізоньки ллє.
Ой ти, синочку мій,
Ти, дитино моя,
Гей, не пий, не пий тії горілочки,
Бо зведе з ума.
Як горілки я нап'юсь,
Та й ума я наберусь,
Гей, з невірною дружиною
Жити не поймусь.
Ява 4
Ті ж. Одарка, Маруся, Христя, Горпина і другі дівчата.
Дівчата. Добривечір вам в хаті!
Морозиха. Здрастуйте, мої любі дівчаточка!… Отже й гаразд, що ви поприходили, а то тут Микита…
Микита. Я чув колись приказку: "їж борщ з грибами, держи язик за губами".
Маруся. А вгадайте, тітко, де це ми були?
Христя. Ну, та й язиката!
Маруся. Це ми у нас на горищі курей покрали!
Морозиха. Ой буде тобі на горіхи від батька!
Маруся. Про батька байдуже, аби мати не дізнались. Тоді буде мені сто чортів і сіра свита! (Регоче).
Микита. Тітко, дайте ж мені чарку горілки!
Морозиха. І де б то вона у мене взялась?
Микита. А, чорт батька зна що!
Маруся. Давайте, дівчата, поскубемо курей та зготуємо вечерю, а щоб не поснули — заспіваємо.
Морозиха. Оце розумна річ! Справді, заспівайте! Давно вже моя хата не чула співів… Візьми ж котра курей та поріж за хатою, а тоді вже й скубти!…
Микита скрутив цигарку, одвернувся від дівчат і затулив вуха; дівчата сідають на лавах, готують вечерю, інші ложки перемивають та полумиски; одна дівчина взяла курей і пішла з хати.
Дівчата (співають).
Та нема гірш нікому,
Як тій сиротині,
Ніхто не пригорне
При лихій годині. (двічі)
Та не пригорне батько,
Не пригорне мати,
Тільки той пригорне,
Що думає взяти.
Налетіли гуси
З далекого краю,
Скаламутили воду
В тихому Дунаю.
Бодай сірі гуси
З пір'ячком пропали,
А що нас розлучили,
Як голубів пару.
Як ми кохалися,
Як зерно в горісі,
А тепер розійшлися,
Як туман по лісі.
Микита. Ну, вже завели гарної! Хай вам враг з такою піснею!
Маруся. А ти заткни вуха та й не слухай.
Микита. Ба ні ж, завили, неначе по мертвому!
Маруся. Я знаю, чому тобі не по нутру ця пісня.
Микита. Ти знаєш з носа та в рот!… (Сміється).
Маруся. "Засмійся, Матвійку, дам копійку."
Микита (з серцем). Що ти сказала?
Маруся. Те, що чув! Хіба ти оглух?
Микита. Щоб тобі язик всох!
Маруся. "Бог — не дитина, не послуха дурного вина!"
Микита. Гляди, щоб я тебе іноді, бува, не мазнув по губах! Щось у мене дуже сверблять руки!
Маруся (регоче). Ох, лишенько! Я ж тебе так точнісінько боюсь, як торішнього снігу.
Морозиха (до Марусі). Але й ти яка дівка! Чи вже ж не можна змовчати?
Маруся. Щоб я йому змовчала? Не діжде він цього, от що! Велике цабе!
Микита (скочив). Чи тобі заціпить сьогодні?…
Маруся (регоче). Ох, як же ти мене налякав, аж сорочка на мені пополотніла!
Микита (скрегоче зубами і кидається на неї з кулаками). Ну, ідолка, дамся я тобі взнаки!…
Ява 5
Ті ж, Семен, Іван, Омелько і парубки.
Омелько (кладе хліб на стіл). Добривечір вам, тітко! Чи приймаєте гостей?
Морозиха. А які ж там гості?
Омелько. Наше парубоцтво. Нараялись ми прохати вас, щоб знов прийняли нас на цю зиму у вашу господу.
Морозиха.