їм ласкаво всміхалися, пригощали найсмачнішим чаєм із маленьких фарфорових чашечок, але нічого про фарфор і таємниці його виготовлення не розповідали: голова в кожної людини одна, кому охота її позбавитись?
Ось з якої причини навіть Марко Поло, хоч і прожив він у Китаї майже сімнадцять років, не знав, з чого і як китайці роблять тсені.
Втім, одному європейцю — французові Д'Антреколлу — вдалося де про що дізнатись. Він був найхитріший серед усіх хитрунів, які мріяли оволодіти китайським секретом.
Ще замолоду замислив Д'Антреколл розкрити цей секрет. Протягом довгих років готував він свою подорож до Китаю. Досконало вивчив китайську мову і китайські звичаї.
І ось одного дня в найбільшому і найголовнішому китайському місті з'явився нікому не відомий чужинець. Поводив він себе тихо, ввічливо. Низенько вклонявся багатіям, не гнув кирпи перед біднотою. Навіть де міг, допомагав бідним людям: кому дасть потрібні ліки, кому добру пораду. Залюбки розповідав різні цікаві й повчальні історії.
Люди охоче розмовляли з таким приємним співбесідником. Спочатку Д'Антреколл ні в кого і нічого про фарфор не розпитував. Вичікував, щоб до нього звикли, призвичаїлися. І лише тоді, коли китайці почали вважати його "своєю людиною", спробував обережно розпитувати, з чого роблять чудесне тсені.
Недарма був він найхитрішітий серед хитрунів. Д'Антреколлу пощастило, звісно, не випадково. Він докладав до того чимало зусиль. Зрештою його познайомили з одним багатієм, якому належав великий фарфоровий завод. Д'Лнтреколла запросили в гості до багатія. Не тільки господареві, а й усім його слугам низько вклонявся меткий лицемір. Про всяк випадок він схиляв голову і перед деревами та кущами обабіч стежки, якою йшов у домівку вельможного пана.
Господареві сподобався розумний іноземець, який, скромно попиваючи чай, розповідав безліч цікавих історій.
Одного разу господар запитав у нього:
— Чому ви ніколи не цікавитесь, з чого і як зроблені чашечки, з яких ви п'єте чай? Ви так багато знаєте. Невже не кортить довідатися про наш секрет?
— Я дійсно дещо знаю,— скромно відповів Д'Антреколл.— Знаю і про те, що в чужі справи не варто совати свій ніс.
— Так, так,— засміявся господар.— Ваша правда, так можна втратити носа, та ще й разом з головою.
Минуло кілька місяців, і Д'Антреколл так причарував свого китайського приятеля, що той запросив його з собою в подорож до міста Цзіндечженя. Міста, в якому знаходились найбільші фарфорові заводи і куди іноземцям в'їзд був суворо заборонений.
Про що ж дізнався Д'Антреколл?
Він дізнався, що тсені роблять із білого порошку — каоліну, що додають до нього розтертий у порошок камінь циши. Довідався, що обпалюють вироби з тсені в печах, у спеціальних глиняних горщичках. Йому навіть пощастило побачити, як працюють гончарі. Побачив він і печі.
Ото й усе, про що довідався Д'Антреколл. Про свою подорож він написав цікаву книжку, яку було видано не тільки у Франції, а й в інших країнах. Люди зацікавлено читали нотатки спостережливого мандрівника. Але розгадати китайську таємницю ні Д'Антреколлу, ні читачам його книжки не пощастило. Ні каолін, ані фарфоровий камінь циши в Європі нікому не були відомі.
Д'Антреколл радився з майстрами, які виготовляли фаянсовий посуд, звертався і до вчених, які, здається, знали все на світі. Але ніхто не допоміг йому. Навіть наймудріші серед учених скрушно похитували головами і один за одним повторювали:
— Ми не знаємо порошку, що називається каоліном. А найдосвідченіші майстри, які виготовляли фаянсовий посуд, знизували плечима й розводили руками. І так само, як учені, з жалем відповідали:
— Ми ніколи не зустрічали каменя, що має назву циши.
Китайська таємниця і далі залишалася нерозгаданою.