Так, навіть радіо грає під час обіду. Власна маленька радіостанція, утворена самими червоноармійцями. Двічі на тиждень – радіогазета.
Церобкоопові нашому треба повчитися варити такий гарний борщ, яким нас частували червоноармійці.
Я боюсь набриднути читачеві описом прегарних червоних кутків і гімнастичної зали.
Чечвянський довго дивиться на правильні ряди червоноармійських ліжок, укритих сірими ковдрами, на яких унизу написано "ноги". Це щоб червоноармійці правильно застеляли ліжка.
Стояв Чечвянський мовчки. Підходить до нього краском.
– Ну, що скажете, товаришу?
– Що скажу? – рипить Чечвянський. – Скажу, що в старій касарні солдат від "муштри" не знав, куди подіти навіть свою бідолашну голову. А тепер червоноармієць знає, куди йому класти навіть ноги.
Жарт полетів по касарнях.
ТИЖДЕНЬ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ В ДНІПРОПЕТРОВСЬКУ
Святковий настрій охопив нас іще на харківському вокзалі. Ми їхали на Тиждень української культури – на бучне свято, що сколихнуло ціле велике індустріальне місто, місто заводів-велетнів.
Трапилось так, що на цей тиждень збіглося кілька великих свят: Шевченкові свята, десятиріччя Шевченківського театру, свято Паризької комуни, конференція МОПРУ[53], двохсотий номер дніпропетровської газети "Звезда".
Ми їхали на Всеукраїнський зліт письменників, артистів, режисерів, драматургів.
Про це гомоніли на харківському вокзалі.
– До речі, ви всі поїдете в твердому вагоні, – додав Шпол[54], уминаючи другу порцію шніцеля. – По-пролетарському. Бо м'яких квитків уже немає. Неув'язка.
"Неув'язка" не завадила нам спати на твердих полицях, під акомпанемент оглушливого верещання чийогось двомісячного нащадка.
***
... На дніпропетровському вокзалі – прапори, оркестри, представники робочих організацій.
Плакат:
"Вітаємо дорогих гостей.
Шевченківці".
Заступник наркома освіти тов. Полоцький[55] промовою починає мітинг.
Рожевий морозний ранок. Чекаючи нас, чмихають автомобілі.
Тов. Полоцькому відповідає зав. агітпропвідділу.
Він говорить про величезне значення Тижня української радянської культури для дніпропетровського робітництва.
Далі говорять представники комсомолу й Червоної армії.
Скінчили.
– Де ж Остап Вишня? –– гукають з натовпу.
– Покажіть Остапа Вишню.
У Максима Лебедя[56] такий осяйний, святошний вигляд, що його приймають за Вишню.
– Ні, Вишні тут немає. Вишня з Хвильовим, Любченком, Кулішем, Яновським приїде трохи пізніше з Артемівська.
Під'їжджають автомобілі.
З готелю рушаємо до Шевченківського театру.
Скільки знайомих облич! Київ, Харків, Одеса, Дніпропетровськ... І як гігантська скеля серед бурхливого моря, над нами велетенська постать режисера Червонозаводського театру Василя Василька.
Обдивляємось театр.
Так, шевченківці добре підготувались до свята.
Їхня невеличка виставка свідчить, що тут працювали дбайливі руки.
А сонні обличчя керівників виставки Н. Ващенка і К. Капатського свідчать за кілька безсонних ночей; люди працювали здорово і вчасно закінчили устаткування виставки.
Тут – історія Шевченківського театру, вітрини українських книжок, українських фільмів і макети постав: "Інженер Мерц", "Собор Паризької Богоматері", "Мина Мазайло".
Далі галасливою, веселою юрбою сідаємо на перший номер і їдемо до крайового музею, до Яворницького[57]. Максим Лебідь, як дбайлива квочка, збирає курчат – держить нас укупі, не дає розбігатись.
У музеї, під дзюркотливий струмочок пояснень старого Яворницького, ми з головою поринаємо в сиву-сивезну старовину: ми в гостях у запорожців і гайдамаків, із темряви сивих віків дивляться на нас Настя Скоропадська і Максим Залізняк.
***
Увечері театр ломиться від натовпу.
Коли підноситься завіса, по спині пробігає легенький холодок: у президії біля шістдесяти чоловік.
Приїхала вже й друга група, тільки Вишня заховався в "червоному кутку" – п'є чай.
Відкриває урочистий вечір Полоцький.
Він говорить про те, як пролетаріат мусить опанувати українську культуру:
– Справа української пролетарської культури – справа самих трудящих. Цю роботу найперше мусять проводити наші профспілки через свої клуби. На жаль, цифри, що ми їх маємо, нас не задовольняють. У низових, наприклад, осередках, хоч і є п'ятдесят два відсотки активістів – українських робітників, але українською мовою там робота провадиться лише на дванадцять відсотків. Проте ми певні, що ніякі натиски ворогів не припинять будування нашої української пролетарської культури, національної формою, інтернаціональної змістом.
З усіх кінців Союзу з їхались представники робітничих, професійних, мистецьких організацій – вітати шевченківців.
Цілий альбом привітальних телеграм. Ці привітання від робітництва, від партійних організацій, від Червоної армії, від товаришів по роботі якнайкраще свідчать про те, що шевченків ці роблять велике й відповідальне діло.
Далі – неофіційна частина в клубі залізничників. Довжелезні білосніжні столи. На бенкеті – близько двохсот п'ятдесяти чоловік.
Пізно вночі вщухли розмови, гомін, святочне піднесення.
Другого дня частина письменників виступала перед робітництвом у величезному Палаці культури. В театрі відбувалася конференція МОПРУ і концерт.
Пізно вночі шевченківці показали гостям генеральну пробу п'єси "Мина Мазайло".
________________
("Червоний шлях", № 4, 1933).
[40] Ланжерон – пляж в Одесі на мисі Ланжерон.
[41] Нині одеські "Известия" цілком перейшли на українську мову. Газета виходить під назвою "Чорноморська комуна". (Примітка у першодруку).
[42] Бігун (заст.) – полюс.
[43] Імовірно, йдеться про торгівлю медичними довідками про захворювання на діабет, які увільняли від мобілізації на фронт.
[44] Відомий дует Ісака Митника (скрипка) і Лазаря Саксонського (фортепіано) у 1920-х роках виступав у ресторані готелю "Лондонская". Пізніше обидва працювали концертмейстерами в одеській опері і філармонії.
[45] Ерденко Михайло Гаврилович (справж. Ерденков; 1885-1940) – російський скрипаль циганського походження. Вважається засновником циганської музичної династії Ерденко.
[46] У рамках українізації в березні 1927 року було встановлено, що державні установи й підприємства можуть брати на службу тільки людей, які мають посвідку про знання української мови 1-ї або 2-ї категорії. Відповідні посвідки видавали комісії з українізації після складання іспиту з української мови.
[47] Джут – трав'яниста південна рослина, зі стеблових волокон якої виробляють шпагат, канати, грубу тканину.
[48] Волков Роман Михайлович (1885-1959) – український фольклорист і літературознавець, професор. Перший ректор Одеського інституту народної освіти (1920-1923), пізніше перший декан філологічного факультету Одеського державного університету.
[49] Триліський Олекса Лукич (1892-1937) – український радянський діяч. Голова Одеського окружного виконавчого комітету (1927-1930).
[50] "Алло на хвилі 477" – естрадна вистава-ревю в театрі "Березіль", прем'єра якої відбулася 9 січня 1929 року. Режисери Володимир Скляренко, Борис Балабан, Леонтій Дубовик під керівництвом Леся Курбаса. Музику написав Юлій Мейтус, тексти пісень – Майк Йогансен.
[51] Окружком – окружний комітет.
[52] Підвал – нижня частина газетної сторінки, відділена для окремої статті; стаття, яка займає нижню частину газетної сторінки.
[53] МОДР (рос. МОПР) – Міжнародна організація допомоги борцям революції; комуністична організація, яка надавала матеріальну допомогу лівим діячам в усьому світі.
[54] Шпол Юліан (справжнє ім'я Михайло Омелянович Яловий; 1895-1937) – український поет, прозаїк, драматург. Перший президент ВАПЛІТЕ.
[55] Полоцький Олександр Аркадійович (1886-1938) – український радянський діяч. Заступник народного комісара освіти УСРР (1928-1931).
[56] Лебідь Максим Максимович (1899-1938) – український письменник. Директор Будинку літератури імені Блакитного.
[57] Яворницький Дмитро Іванович (1855-1940) – видатний український історик, археолог, етнограф. Директор Дніпропетровського крайового історико-археологічного музею до 1933 року (з 1902-го, коли музей називався інакше).