Голова в спирту (збірка)

Двотонна цистерна нікому не потрібна – а нема. А от голова начальника ремонту – з неї міг би вийти чудесний чавунний казан для картоплі, а її ніхто не краде. Через те що масштаб. Занадто малий масштаб. Мікроскопічна.

("Червоний перець", № 13-14, 1932 р.)

________________________

Навігація

(З нотаток чужоземця)

Обдивившись велетні української індустрії – Тракторний, Турбінобуд, ХПЗ тощо, – я замислився. Куди рушити далі?

Як відомо, столичні музеї кожної даної хвилини ремонтують­ся: так мені говорили в Харкові і вісім років тому. Ремонтуються вони влітку, восени, взимку і навесні.

Тоді зір мій прикипів до таблички, на якій було намальова­но прекрасного червоно-синього пароплава з каютами-люкс і клоччям диму з грізного димаря.

– Оце ходить по річці Харків? – запитав я громадянина чи­стою німецькою мовою.

– Ого! – несподівано загадково відповів громадянин чи­стою українською мовою.

"Пропливусь", – подумав я чистою українською мовою і почав чекати.

Велика стрілка мого годинника вже двічі обернулася навколо циферблатового центра, а пароплава все не було й не було.

Підпливали якісь брудні моторки, чмихали, смерділи мені в ніс під акомпанемент мотористової лайки. Якісь баби з клун­ками, гостро дискутуючи з вищезгаданим мотористом, стриба­ли в човен, від чого рівень води в річці Харків рішуче й помітно підвищувався, а купальники користалися з випадку погойдати­ся на розкішних штучних хвилях.

Стрілка оббігла мій циферблат ще раз. Я нетерпляче підійшов до громадянина і запитав його про час прибуття пароплавів.

Його відповідь лишилась мені незрозумілою через моє не­знання всіх відтінків могутньої незасміченої української мови. Звучала ця відповідь приблизно так:

– Чіво спряшіваєш, занудо?

Другий громадянин запитав мене:

– Ви чекаєте на водяний трамвай?

– О, йаволь!

– Так оце ж він і єсть.

І громадянин показав на брудний чмихливий моточовен.

Пасажири українських водяних трамваїв здалися мені за лю­дей трохи експансивніших, ніж це вимагається наявними обста­винами. Місць у моточовні було двадцять, а нас чекало чоловік п'ять. Проте ці п'ять чоловік зчинили такий галас і штовханину, що мені потрощили парасольку, кондукторові віддавили мозоль, а сивого дідка зіпхнули просто в воду. Рятівнича станція негай­но відрядила мотокатер рятувати дідка, але той, стоячи по щи­колотку в воді, чемно дякував, запевняючи, що тут неглибоко. Його слова чистою українською мовою звучали приблизно так:

– Тут горобцю по пуп. Повертай голоблі.

Почали заводити мотор. Заводили по черзі: моторист, кондуктор, я, охочі з пасажирів, нарешті – добровольці з публіки.

Коли мотор почав стріляти, ми помітили, що ті пасажири, які не довірили своє життя бурхливій водяній стихії, а просто по­пхались пішки, були вже біля своєї мети за два кілометри від нас. До речі, тут дідок попрохав його висадити, запевняючи, що то­рохкотіння мотора може попсувати нервову систему і носорога, не кажучи вже про нього, ветерана праці.

Ми рушили.

Їхали дуже швидко, за винятком тих випадків, коли водя­ні жартівники-купальники, регочучи, хапали наше судно за стерно і держали його так на місці. Мотор гуркотів, мов сто гармат, але ми не посувалися вперед на жоден дюйм. Тоді кондуктор непомітно націлювався і давав жартівникові по­тиличника. Той з криком жаху і розпачу пускав наше стер­но – і ми мчали далі.

Зупинок було небагато, та й потреби в них не почувалось.

Кому треба було злізти, той просто брав свій клунок на плечі і (мене охоплював крижаний жах!) спокійно ішов за борт. Вода не сягала йому вище колін.

Так само робили і ті, що хотіли сісти. Вони навіть набирались нахабства і, вхопивши човна за рятувальне коло, зупиняли його, а сівши, кричали:

– Паняй!

– Я тобі покажу, як навігацію затримувати! – кричав кон­дуктор. – Сідати – сідай, на те ти пасажир, а зачім при етом човна затримувати?

Безквиткові пасажири просто чіплялись ззаду за корму і пливли у воді, тримаючись за борт.

– Граждани, одчепіться! – благав кондуктор.

– Та що тобі, жалко? – відповідали пасажири. – Ми ж на твоїй навігації не сидимо.

– Одчепіться, кажу, бо навігація від цього псується.

Навігація справді псувалась часто. Мотор, вибухнувши вог­нем і димом, задоволено замовкав. Крутили мотор всі присутні. Коли це не допомагало, порадившись таємно, моторист з кон­дуктором викидали прапори катастрофи і спокійно сідали по­курити.

Тоді юрба хлопчаків, яким у цім місці вода сягала по груди, галасливо кричала капітанові:

– Дядю! Дозвольте – ми в одну мить припхаємо вашу кало­шу до берега.

– Забирайтесь геть, паршивці! – гримів на них капітан. – Морських звичаїв не знаєте, чортенята: мене повинно рятувати дружнє судно.

І, звертаючись до публіки, урочисто виголошував:

– Граждани, не хвилюйтесь. До SOS, тобто до Сосу, до по­вної неминучої катастрохви, до останньої боротьби на життя й смерть з оскаженілими хвилями, з викидкою півмертвого тіла на невідомий, повний тигрів і гієн острів – до всього цього ще далеко. Зараз нас врятують. А до того ж знайте: як капітан цього судна, я зійду з нього останній – вже тоді, коли жодної живої душі не залишиться на борту.

– Ну й не сходь, – байдуже сказала якась баба. Забрала свій клунок і не то що кинулась у бурхливі хвилі, а просто, підібрав­ши поділ, пішла по бурхливих хвилях до берега. За нею один по одному вилізли й інші пасажири.

Тоді капітан, лишившись на судні єдиним і останнім, поба­чивши своїх пасажирів у повній безпеці, не мав робити нічого іншого, як засукати штани, прив'язати до свого судна шворку і, крокуючи берегом, потягти своє судно кудись у блакитну даль.

– Куди ви? – крикнув я.

– До сухого елінгу! – відповів він.

Сухий елінг, як виявилось, був простий похилий берег, де двоє дітей безтурботно ліпили з піску хатки.

Витягши судно на берег, капітан, за допомогою кондуктора та ватаги тубільних хлопчиськів, почав ремонтувати свою веред­ливу машину.

Робив він це, треба сказати одверто, більше за допомогою незрозумілих мені заклинань, ніж інших технічних приладів. При цьому він часто і голосно закликав на допомогу своїх добрих батьків, особливо часто згадуючи чиюсь добру матір.

Коли мотор, стрельнувши, зачмихав, капітан утер піт і голо­сно проголосив:

– Гр-р-раждани, судно готове рушити в черговий рейс, про­шу займати місця! Допоможіть-но тільки спочатку зіпхнути це доробло у воду.

Публіка спустила судно з сухого елінгу на воду і зайняла свої місця. Пароплав рушив у туманну далечінь.

("Червоний перець", № 13-14, 1932 р.)

________________________

Розтерзаний автомобіль

– Як хороші шляхи й автомобілізація є запорука соціалізму, то й рішили ми при нашій установі організувати осередок Автодору.

Найперше – замовити бланки, печатку й конверти.

Замовили. Далі – намалювали плаката. Чудесний, незрівнян­ний вийшов плакат. Стиль – футуристичний. По-простому ка­жучи, такий, що жодної літери не прочитаєш.

Приліпив Вася плаката, поставив стіл, розклав на столі бланки.

– Можна вважати, – каже, – що працю налагоджено. Пра­цюємо на всі сто. Аж шкварчить.

Минув тиждень. Минуло два.

– Васю, – кажу, – щось негаразд у нас з Автодором.

– А що таке? – питає Вася. – В чім річ? Плакатик висить, стіл стоїть, бланки лежать. Чого тобі ще треба?

– Наслідків начебто не видно, – соромливо й тихо кажу я.

– Наслідків? Яких же тобі таких ще наслідків треба?

– Та шляхи, – кажу, – як і раніш, погані, а щодо автомобілів, так ще гірше: нюхаєш тільки таксівський бензин – та й годі.

– Конкретно! – кричить Вася.

– Конкретно, – кажу, – треба нашій ячейці купити старий автомобіль та відремонтувати його. Буде практика для хлопців.

Вася вхопив мене за комір. Думав, битиме. І що ж ви думає­те: цілує!!! Обнімає й цілує.

Коротко кажучи, купили ми старий автомобіль. Барахлишко парадошне. Відремонтували. Потіли. Фарбували. Вийшла така машина, що й наркомові не сором на неї сісти.

І зверніть увагу: раніше – так на засідання нашого Ав­тодору калачем нікого не заманиш, а тепер виходить вся ячейка в повному складі, і навіть Яша-кур'єр, засунувши пів пальця в ніс, пхається в автомобіль на тій підставі, що він – активний автодорівець і мало не він сам увесь Автодор ви­думав.

– Ну, хто ж буде їздити? – гукає Вася.

– Я!

– Я!

– Я!

Такий галас підняли, що на вулиці подумали, що тут місцком письменників і бездомні письменники прийшли вимагати кімнат.

За пів години пересварилися, як чорти. Один кричить:

– Я карбюратор паяв!!

Другий:

– Я шини заклеював!!

Третій:

– Я кузов лагодив!!!

Виходить, кожний уклав працю. А раз так — кожний має пра­во проїхатись.

– Чорт з вами! – кричить Вася. – Сідайте.

Ну, ви ж самі розумієте: тридцять чотири чоловіки. Пирхнув мотор – і став. Не везе. Формений страйк. І не забудьте: хай би буржуї сіли, а то ж самий чистокровний пролетаріат понасі­дав – і не везе! Саботаж!

Поставили машину в гараж.

– Розходьтеся! – кричить Вася. – Лавочка закривається. Завтра складемо чергу, тоді й їздитимемо.

Склали.

Прочитав її Вася перед автодорівцями. Читав, треба віддати йому справедливість, з натхненням, запалом і сльозами. Вроді як Сосюра поему свою читає.

– Прочитав – знову галас.

– Чому, – кричить один, – я в другій черзі? Я обидва пере­дні колеса ремонтував!

– А я в третій черзі! Я задні колеса ладнав. Коли так – знімай задні колеса! Спробуй тоді поїхати!! Їхатимеш з такою швидкіс­тю, з якою будується в Харкові будинок письменників.

Ну, що ти його вдієш?

Знову поставили машину до гаража.

Вася шепоче:

– Нікому не кажіть: я склав нову чергу і кожного сам викликатиму. Щоб інші не знали.

Назавтра викликали чотирьох чоловік. Пішли до гаража. Заводити мотор – нема магнето, карбюратора, одного передньо­го й одного заднього колеса.

– Де магнето? – кричить Вася. – Де переднє колесо? Де, нарешті, хоча б заднє?

– Я взяв, – каже один автодорівець, – карбюратор, він – магнето, він – переднє, а отой-о – заднє.

– Як ви посміли?

– Так і посміли. Лагодить. Колеса попсувалися, карбюратор дає перебої, магнето не запалює.

– Коли ж ви їх полагодите? – питається Вася.

– А тоді, – кажуть, – коли наша черга їздити підійде.

Ну, і що ж ви думаєте?

Стоїть наш автомобіль. Як скеля. Тільки підуть заводити – то керма нема, то циліндрів, то шини, то цілого кузова.