Знявся бій на всій галері.
Не один невільник упав у тому бою, не діждавши волі, зросив поміст гарячою кров'ю. Та недовго боронився паша зі своїми слугами — усіх перебито.
А хто це тіка від галерників, з криком падає навколішки перед Самійлом: "Рятуй, гетьмане!"? Ілляш-потурнак — хто ж інший!
Люта юрба шаленіє навколо:
— Не проси жалю, катюго! Як нас бив — не жалів! На щоглу його! В море!
— Ой, чого ж ти мовчиш, Самійле? — задихаючись, блага потурнак.— Я знаю, де ховає паша скриню з грішми, де в нього порох і зброя! Усе покажу, все розкажу, тільки порятуй, не дай мене вбити!
Похитав головою старий гетьман:
— Нас цим не купиш, перевертню! Але ми тебе не вб'ємо. Відступіться, браття: йому суд буде — на Січі, на Україні.
Підвівся потурнак, оглядаючись, мов зацькований вовк,— ніяк не отямиться від жаху.
— Розпускайте мерщій вітрила, сідайте за опачини! — звелів веслярам Самійло Кішка.— Диво, що нас досі ніхто не почув з берега, треба хутчій відпливати.
І сам побіг до щогли, смикнув линву. Але вітрило не розпускалося, ніби щось важке його тримало.
— Що за чортовиння! — гетьман розгорнув полотно, зазирнув. Усередині хтось лежав, зібгавшись грудочкою.— Хто такий? Вилазь!
З вітрила вилізла зіщулена маленька постать. Тулумбаш Алім! І руки схрестив на грудях, і голову звісив — чека, що вб'ють.
— Ти чого, дурний? — Самійло поклав руку на щупле хлоп'яче плече.— Хіба ж ти винен що? Не бійся! Попливеш з нами.
Мовчить — не вірить.
— Умовляти ще тебе буду! — розсердився гетьман.— Ану, хутчій до линви!
З несміливою надією Алім підняв голову, глянув на козака і, блиснувши зубами, вчепився в линву.
Повіяв свіжий вітер.
Розвиднялося — треба було поспішати.
Половина людей посідала за весла, половині Самійло наказав убратися в турецьку одіж: так пошепки порадив Ілляш, який ходив за ним, мов тінь, не відходив ні на ступінь — боявся веслярів, що хмуро поглядали на нього. Забриніли напнуті вітрила, одностайно вдарили весла — галера помчала в море.
Стрінеться султанський корабель — не заступить дороги: на помості турецькі матроси, турецький стяг на щоглі.
Ой галеро, біла галеро, не спиняй ходи, неси невільників на ясні зорі, на тихі води, на рідний берег!
Чи багато часу минуло, чи мало — вже мріє вдалині острів Тендра. Випливають навстріч запорозькі чайки — стоять стрільці з мушкетами, ціляться гармаші — побачили чужинців. Зопалу гримнув постріл — ядро з малої гармати вдарило в галеру, вибило дошки. Та вийшов на облавок Самійло Кішка, витяг з пояса зібгану червону корогву, підняв високо над головою тремтячими руками... Он що він ховав двадцять років!
Лопотить хрещата корогва, віє в лице вітер з Дніпра — зустрічай синів, старий Славуто! Вернулися козаки з неволі!
*1 Облавки — борти судна.
*2 Цісарський — австрійський.
*3 Сакрамент — католицька віра.
*4 Алтин — три копійки.